Бронзовий птах

Розповісти Борисові Сергійовичу про Карагаєва чи не треба?

Звичайно, для Бориса Сергійовича важливо знати, що тут заявився колишній хазяїн садиби. А що як цей чоловік у зеленому зовсім не графський син, зовсім не Карагаєв? Хлопці вже стільки разів помилялись. Мишко боявся помилитися ще раз, боявся набазікати чогось зайвого. Краще завтра переконатись, що це справді граф, і тоді вже розповісти.

— Майте на увазі, — сказав він, — Єрофєєв і інші куркулі все одно шкодитимуть комуні.

Борис Сергійович розсміявся:

— А ми й не розраховуємо на їхні симпатії. І не потребуємо їх. Ми не боїмося куркулів. Це вони нас бояться. Вони чудово розуміють, що їм доведеться віддати те, що вони захопили при допомозі різних незаконних махінацій. І командувати тут, в селі, ми їм не дамо. Вони це добре розуміють і тому чинять опір і чинитимуть. Якщо хочеш, зможеш у цьому сьогодні переконатись.

— А що сьогодні буде?

— Сьогодні ввечері сходка. Приходь із своїми товаришами. Одержите наочний урок класової боротьби.

Розділ шістдесят п'ятий Сходка

Загін прибув на сходку в повному складі. Всім було цікаво. До того ж сходка відбувалась у клубі, господарями якого діти до деякої міри почували себе: адже вони його побудували.

Звичайно на сходку збиралися лише чоловіки, а тепер з'явилось усе село: і чоловіки, і жінки, і діти. Було задушливо, але багато хто сидів у кожухах і валянках. Хмаринки сизого тютюнового диму пливли під дерев'яні крокви. Стелі не було. По суті, це був великий сарай.

На сцені стояв маленький стіл, накритий червоною матерією. За ним сиділи голова сільради Іван Васильович і Борис Сергійович. Голова підвівся, попросив, щоб було тихо і сказав:

— Громадяне! — Він завжди на сходках чомусь говорив не «громадяни», а «громадяне», мабуть, для урочистості. — Громадяне! Починаємо збори. Є постанова центральної влади. Значить, у колишній панській садибі організувати трудову комуну для дітей із числа колишніх безпритульних товаришів. Значить, слово для інформації має директор Борис Сергійович. І просьба, громадяне, не курити.

Але всі продовжували курити.

Борис Сергійович підійшов до рампи. Всі замовкли і втупилися в нього очима.

— Товариші, — сказав Борис Сергійович, — комуна організовується з числа колишніх вихованців дитячого будинку. Всі вони в минулому безпритульні, а деякі навіть і малолітні злочинці. Кажу вам проще відверто, щоб усі були в курсі справи…

Він замовк. У залі наростав глухий гомін. Спочатку це був тихий, стриманий говір багатьох людей у різних місцях клубу. Потім усі заговорили разом, загомоніли, захвилювались. І нарешті пролунав несамовитий жіночий крик:

— Вони й нас тут усіх пограбують і переріжуть…

Це вигукнула жінка з дитиною на руках, уся нібито обгорнута великою квітчастою хусткою.

— Так, товариші, деякі з них були малолітніми злочинцями, — продовжував Борис Сергійович, але це було колись. За декілька років, проведених у дитячому будинку, діти стали зовсім іншими. Вони оволоділи різними професіями, знають і люблять свою справу, навчилися поважати колектив. Коротше кажучи: я ручаюсь за кожного. І ось побачите: у вас з комунарами встановляться якнайкращі стосунки. Вони вас не скривдять, і я сподіваюся, що й комунарам не доведеться ображатись на вас.

Але в міру того як говорив Борис Сергійович, гомін знову наростав. Мишко уважно спостерігав за зборами і бачив, що куркулі хоча й не кричать, але будоражать усіх. Вони сиділи навколо Єрофєєва і крамаря маленькою, але згуртованою і злою купкою, усвідомлюючи, що симпатії більшості учасників сходки на їхньому боці, бо всі не хочуть тут комуни, бояться її, бояться комунарів, про яких їм наговорили всіляких жахів.

І Мишкові було шкода Бориса Сергійовича, що самотньо стояв на сцені віч-на-віч з ворожим натовпом, який не хотів його слухати і переривав на кожному слові злобними і глузливими вигуками. Він усією душею співчував Борисові Сергійовичу, але нічим не міг допомогти йому…

А збори галасували, кипіли, вирували. Особливо хвилювалися жінки.

— Не треба нам вашої комуни! — кричали вони. — Все одно виженемо бандитів! Ідіть, звідки прийшли!

Голова Іван Васильович підвівся і крикнув:

— Спокійно, громадяне, спокійно! Вислухаємо товариша, а потім обговорюватимемо. Жінки! Тихо! А то виведу!

Йому відповів задирливий жіночий голос:

— Спробуй виведи!.. Ми тебе самого виведем!..

У залі вибухнув сміх. Але галас не стихав, навпаки — ще більше посилився…

Борис Сергійович стояв на сцені, навіть не роблячи спроби щось сказати, тільки обводив збори суворим поглядом з-під окулярів…

І тоді Мишко, Генка, Славик і решта дітей зробили те, що вони звичайно робили на шкільних зборах, коли зчинявся такий самий неймовірний гармидер: вони хором почали скандувати:

— Ти-ша!.. Ти-ша!.. Ти-ша!

Спочатку їхні голоси губилися в загальному гомоні, але, коли до них приєднались інші діти, не тільки з табору, але й багато сільських, вони перекричали всіх.

Це було таким новим і несподіваним для зборів, що всі замовкли і, нічого не розуміючи, втупилися в дітей. Вони скандували: «Ти-ша!.. Ти-ша!..» — а всі зачудовано дивилися на них.

Потім Мишко подав знак, і діти перестали кричати так само несподівано, як і почали…

Борис Сергійович скористався з тиші, що наступила внаслідок загального збентеження, і сказав:

— Адже й у вас є діти. От вони сидять поряд з вами. — Він обвів уважним і докірливим поглядом жінок, що сиділи з дітьми попереду, і продовжував: — Ваші діти сидять біля вас. Ви їх любите і піклуєтесь про них. Після зборів вони прийдуть додому, де в них є і їжа, і постіль, затишок, ласкава, дбайлива материнська рука. Чому ж ви так жорстоко ставитесь до тих, кого війна, розруха і голод позбавили всього — і дому, і сім'ї, і батька, і матері? Я питаю: чому ви такі жорстокі і несправедливі до них? Чим вони завинили перед вами?

І він замовк, чекаючи відповіді на своє запитання. Та відповіддю йому була загальна мовчанка. Всі уникали погляду Бориса Сергійовича. А в деяких жінок навіть сльози навернулися на очі. Але вони ховали ці сльози і робили вигляд, що, сякаються.

Хлопці торжествували. Здорово він сказав! Сильно вийшло!

Суворим і переконливим голосом Борис Сергійович продовжував:

— Країна наша бідна. Але Радянська влада зробила все для того, щоб повернути дітей до життя, виховати з них чесних трудівників. І в цій великій і благородній справі ніхто не зможе нам перешкодити. Ні ті, що чекають повернення поміщиків і бережуть для них садиби, ні ті, що незаконно заволоділи землею і експлуатують інших селян. — І він суворо поглянув у той бік, де сидів Єрофєєв.