Буба : мертвий сезон
Шрифт:
— Я хотів, як краще, — пояснив він. — Зробив усе можливе! А що люди, як завжди, невдячні, то немає на те ради…
— То що, власне, трапилося? — Буба випередила новий напад Маньчака, який знову кинувся до дідуся.
— Нехай він сам розповість! — Маньчакова кивнула в бік винуватця.
Дідусь набрав повітря, але всі почули тихенький голос скривдженої дитини.
— Ну, що ж… — почав він, зрозумівши, що не має іншого виходу. — Пані куратор запросила мене до свого кабінету на розмову про те, чи здатні Маньчаки опікуватися дитиною. І я дав їм щонайкращі рекомендації. А у свою чергу, пані куратор, здається,
— Я вам зараз покажу литочки! — загарчав Маньчак.
— А про що ж запитувала ця пані? — Буба намагалася говорити заспокійливим голосом психотерапевта.
— А, таке собі! — дідусь зневажливо махнув рукою, — дурниці…
— Дурниці? — пані Віолетта схопилася за серце. — Ми за дитину боремося, а для вас це дурниці?
— Ні, що ви, дитина не дурниці! — заперечив дід. — Я такого не казав! Я мав на увазі ці запитання.
— Тобто? — не здавалася Буба.
— Ну, що я ціную в ставленні Маньчаків до себе… Як вони мене доглядають, як ми разом проводимо час… от і все, — з полегшею закінчив старий.
— І знаєте, що він їй наплів? — Маньчакова відняла руки від серця, й лише зараз усі помітили, що на її блузці спереду дизайнер розташував зображення двох мішеней. — Сказав, що ми його сп’янчуємо, приносимо регулярно по кілька пляшок з різними трунками. А за сьогоднішню поїздку він додатково отримає від нас горобинівку! — розридалася пані Віолетта.
— І ще сказав, наче ми йому купуємо сигарети й сигари, бо він живе з потворами, які не розуміють його справжніх потреб! — загримів Маньчак.
— І що ми дуже гарно проводимо разом час. Що можемо до світанку різатися в карти! Так і висловився «різатися»! — Маньчакова втирала сльози, які капали на її мішені. — І що він нас цінує, бо в картах ми маємо честь. Завжди сплачуємо борги, навіть, якщо довелося б заставити квартиру…
— Або, що жодна нічна гулянка в місті без нас не обійдеться! — докинув Маньчак. — І що характер у нас ого-го, бо коли нас витурять з тієї гулянки у двері, то ми повернемося у вікно!
— А насамкінець, — промимрила Маньчакова крізь сльози, — ляпнув, що найбільшою нашою вадою є обжерство.
— І навіть згадав про Віолеттині здуття, на доказ того, що ми об’їдаємося без міри, — Маньчак зовсім розстроївся й сів на «Людовика».
— Ну, то ви, тату, непогано розрекламували друзів, — утрутився Бубин батько, насилу стримуючи посмішку.
— От і я так уважаю! — пожвавішав дідусь, але вгледівши вираз зятевого обличчя, негайно відмовився від Павлового захисту.
— Ви могли сказати, що старенький «теє»… — порадив батько. Уся ця метушня його вочевидь розважала.
— Ми намагалися, аякже! — Маньчак здавався переможеним. — Говорили пані Маґді, що він несповна… ну, зрозуміло.
— І що навіть переніс операцію на відкритому мозкові, — додала Маньчакова, — на жаль, невдалу…
— Але все марно! — слова пана Вальдека пролунали, наче жалобний дзвін. — Він цій бісовій кураторці відразу сподобався. Ще мить, і вона віддала б йому наше дитятко. — Маньчак, здавалося, от-от розплачеться знову.
— Справді, незрозуміло, кого беруть на роботу до таких центрів! — нарікала пані Віолетта. — Я б таку… — вона замовкла, підшуковуючи відповідну
кару, — за руді патли й до канави!— Руде волосся, люба пані, може бути бездоганним, — вгамувала її запал бабуся Рита, легенько торкаючись своєї свіжої завивки рубенсівського відтінку. — А в канавах, пані Віолетто, не ображайтеся, частіше можна зустріти таких розкошланих блондинок, як-от ви.
— Не переймайтеся, — Буба спритно змінила тактику. — Дідусеві розповіді не можуть на щось вплинути! Гадаю, настав слушний момент, аби випити чаю з малиновим варенням та пончиками. Я збігаю за ними, а бабуня допоможе мені із чаєм, — дівчина спрямувала на неї благальний погляд.
— Ну, що ж. Якщо вже без пончиків не можна випити корисного чаю, — неохоче згодилася літня пані.
А коли всі, крім дідуся, якого покарали, відіславши до його кімнати, ласували смачними пончиками, у дверях з’явилася щаслива мама.
— Усім доброго дня! — проспівала вона. — Ви вже чули про зйомки фільму за моєю книжкою? Які ви молодці, що вирішили це зі мною відсвяткувати! — Мама обнімала здивованих рідних і не менш приголомшених Маньчаків.
— Хвилиночку, — тривала тиша примусила її занепокоїтися. — А може, усе це з нагоди того, що ви забрали дитинку? Це було б так чудово, якби в нас одночасно з’явився фільм і малюк! — з ентузіазмом вигукнула вона, але чомусь її захвату ніхто не поділяв.
РОЛІ РОЗДАНО
Побачивши Бубу та її собаку, Клеменс так зрадів, що вперше підвівся з лавки.
— Я вже подумав, що ви, панно Бубо, вирішили припинити нашу дружбу, — зізнався він. — І тому змінили місце прогулянок. А я тим часом для цієї волохатої панянки ношу телячу сардельку, от уже кілька днів. Чесно кажучи, вона вже трохи підсмерджує…
Добавка з апетитом поглинала подарунок, незважаючи на термін його придатності.
— Любий пане Клеменсе, — Буба присіла на мокрій лавці, — ми обидві про вас пам’ятаємо, просто останнім часом нас затримували домашні справи. Іноді так буває, що дім перетворюється на пекло, а всілякі дрібниці ростуть як на дріжджах, перетворюючись на великі проблеми…
— Я вас чудово розумію, — Клеменс серйозно кивнув головою. — У мене самого були неприємності, коли Сталін привласнив нечесним шляхом пенсію моєї матусі. Тоді вона дуже на мене гнівалася. У такі моменти стресу я міг би вам, панно Бубо, запропонувати розслабитися за допомогою цієї пляшки пива.
— Дуже дякую, але нині я цим не скористаюся, — усміхнулася Буба.
— Будь ласка, немає за що, — увічливо відповів Клеменс.
— Натомість я мушу зіграти з паном Сталіним у бридж, — заявила дівчина. — Скажіть мені, коли це можливо.
— Категорично ні! — Клеменс підхопився з лавки. — Якщо у вас забагато грошей, краще роздати їх тим, хто цього потребує, а вищезгаданий Сталін до них аж ніяк не належить!
— Лише один раз, — Буба благально глянула на знайомого.
— Що один раз?
— Зіграю з ним тільки одну партію, — відповіла дівчина. І якщо втрачу бодай грош, то більше ніколи зі Сталіним не гратиму.
— Навіщо це вам, панно Бубо? — не міг зрозуміти Клеменс. Якби я з ним не грав, то міг би щодня відчиняти шафу й милуватися своїм весільним костюмом. Як він гордо висить, ґудзиками поблискує. Мені так шкода тих часів, ви й не уявляєте…