Буба

— О, так! Якщо хочеш бути схожою на неї, ти обрала правильний шлях. Носитимеш цей бюстгальтер замість торбинки для тенісних м’ячиків.

— То й носитиму, — не здавалася мати. — І замовлю через Інтернет ракетку. Одну! — попередила вона. — Волію грати зі стіною, ніж із тобою.

— Смішніше буде, коли зіграєш із Маньчаковою, — запропонував дідусь. — Тим більше, що вона купила собі м’ячика. Золотого. На ланцюжку. Принаймні він не загубиться… Ходи, Бубо, — дід підморгнув онуці. — Нам тут не місце. Хай собі перекидаються тим м’ячиком, добре, що не по нашій стіні. Повір мені, Бубо, я на тенісі розуміюся не гірше, ніж на бриджі.

До Бубиної кімнати вже зазирав місяць, і з радіо пливла музика. Дівчина любила слухати радіо, але нині все віддала б, якби під вікном чувся тихий Адасів голос. І щоб цей голос заглушив усі інші. Ті, що лунали з кухні, й ті, що були всередині Бубиної душі, роздертої на клаптики, ніби шпаргалки з фізики, розкиданої по кутах, як зібгані аркушики з формулами в темній кишені. Буба замислилася, що крім того могло справити їй приємність. Дійшла висновку, що спатиме одягнена, не прийме душ і не почистить зуби. А оскільки це була приємність реальна й легко досяжна, дівчина швиденько залізла під ковдру.

ЛЕВ ЗІ ЗВІРИНЕЦЬКОЇ ВЗУВАЄ МАРТЕНСИ

— Бартошова, люба, спасибі! — мати стала навшпиньки й двічі голосно цмокнула домробітницю в рум’яні щоки. — Це безцінна звістка, безцінна… Отже, до нас нині прийдуть з колядою… — повторювала вона трохи нервово. — І за свічки також спасибі!

— У нас знову буде якийсь сабантуйчик? — дідусь елегантним рухом пригладив вуса, немовби його самого запросили.

— Сабантуйчик?! — материне обурення досягло стану, який важко було окреслити. — Для вас, батьку, навіть коляда — це сабантуйчик! Із ксьондзом і служками. А я про все дізналася від Бартошової й сусідів. Гарно б ми виглядали без свічок, розп’яття й свяченої води, — мати уявила собі власне здивування й уразилася до глибини душі. — Я гадала, Бубо, що принаймні на тебе в цьому домі можна розраховувати.

Буба стенула плечима.

— Мені шкода, але протягом останнього тижня ніхто з нас не ходив на службу Божу. Навіть дідусь.

— Твій дідусь не на службу ходить, а до костьола. Щоб зустрітися там з паном Антонієм. Увесь квартал знає, куди вони ходять потому.

— Минулого тижня не ходили, — чемно повідомив дідусь. — Тому не гнівайся. Давайте краще подумаємо, як підготувати Павла до коляди.

— О Боже! — у материному вигуку вчувалася священна тривога, бо вона саме пригадала, як її чоловік дурнуватими питаннями зіпсував минулорічні ксьондзові відвідини. — Павла доведеться зачинити в Бубиній кімнаті.

— Мене відправляють у вигнання? — батько, як завжди, повернувся зарано. — А чого це мене зачинять? Що такого накоїв маленький Павлик? — намагався він жалітися, сюсюкаючи, як дитина.

Цим він лише розгнівав матір.

— Припини блазнювати! Сьогодні прийде ксьондз, і буде краще, якщо ми вдаватимемо, ніби тебе немає вдома.

— Ксьондз? — батькові засяяли очі й він радісно потер руки. — Це просто чудово! Я давно ні з ким не гомонів про вплив догм на людське життя.

— То й нині не погомониш, — мати за звичкою відразу досягла критичного нервового стану. Вона схопила батька за светр, немовби вирішила, що надійшла слушна хвилина, щоб светр та його власник опинилися в Бубиній кімнаті.

— А чому до мене? — запротестувала Буба.

Вона не терпіла, коли хтось із батьків удирався на її територію. Бо їм не вдавалося побувати в неї без спроби понишпорити в доньчиних речах, зошитах і нотатках. А Буба понад усе ненавиділа якраз такі обшуки.

— До мене теж не можна, — попередив дід. — Востаннє, коли Павел сховався в мене від цієї рудої Марисиної подруги, то засвинячив усе ліжко, лузаючи насіння. Я не міг на цьому заснути! — дідусева скарга, хоча й запізніла, пролунала драматично.

— Це було півроку тому, принцесо на горошині! — намагався злегковажити проблему батько.

— Тільки не «принцесо»! Я не твоя дружина! — захищався дідусь.

— А що, це я принцеса? — пирхнула мати, і суперечка поточилася в іншому напрямку.

У розпалі дискусії ніхто вже й не пригадував, із чого все почалося. І якби зі сходів не долинув металічний звук дзвіночків, якби на порозі кімнати не з’явилася Бартошова, котра квапливо тягнула все необхідне для коляди, якби, нарешті, не її застережливе сичання, з’ясуванню стосунків не було б кінця.

Ізолювати батька не вдалося. Мати пританцьовувала біля ксьондза, ніби той був, щонайменше, видавцем її найслабших романів. Щомиті кидала гнівні погляди в бік покірного й неприродно тихого чоловіка. Не давала й слова нікому вимовити. Так зарапортувалася, що коли ксьондз запитав Бубу, скільки їй років, мати чемненько вклонившись, відповіла: шістнадцять. Навіть ксьондз не зміг стримати посмішки. Усе відбувалося за планом, хоча коляда все більше нагадувала Бубі телешоу «Хто першим відповість». І в цьому шоу, крім матері й ксьондза, який починав уникати запитань, ні в кого більше не було шансів висловитися.

— А я вас знаю, — несміливо озвався до тата ксьондз. — По телевізору бачив. У програмі, де ви так гарно, так по-божому з людьми розмовляли. Я подумав, що й сам хотів би мати такий талант. Шкода, що ви пішли на телебачення. З вас би був непоганий служитель Господа, — зітхнув ксьондз, і в його голосі вчувалася нотка професійної заздрості. Цим зітханням він надовго закрив матері рота.

— А ти ще хотіла мене ізолювати! — тріумфував батько, насолоджуючись тим, що уявив себе на єпископському троні, зодягненого в пурпурові шати.

Мати не реагувала на зачіпки, але болісно переживала все це непорозуміння. Бо як іще можна назвати несправедливість, що виявилася у фатальній ксьондзовій помилці, котрий не відрізнив атеїста від істинно віруючого? Вона вирішила обговорити цю проблему із ксьондзом Кореком. Бо не можна дозволити, щоб Павел, найбільший грішник в їхній околиці, довіку дивився на неї, як янгол на дідька. Це ще треба обміркувати, думала мати, намагаючись не помічати іронічних усмішечок над власною головою.

* * *

— Давно ми у вас не бували, — Маньчакова роззиралася передпокоєм, мовби вперше переступила поріг цього дому.

Дідусь вибіг до гостей із запалом жеребця. Він обожнював нові втілення пані Віолетти, а вона, неначе здогадуючись про це, ніколи ще його не розчарувала.

— Ха! — радісно вигукнув він. — Сьогодні нас уже відвідав дехто, вбраний майже як ви.

— Це неможливо, — почасти слушно заперечила Маньчакова. — Любий, ти коли-небудь бачив, щоб хтось одягся так, як я?

— Ні. Такого не може бути, — серйозно запевнив Маньчак.