Буба

— А що, вона ніяк не збагне, що можна не любити геометрію?

— Ні, бо вона архітектор.

— О! — Буба його повністю розуміла, — тоді це дійсно проблема. У мене, крім «як справи», сказаного задля годиться, ніхто про бурсу не питає. Нині буде гірше, бо бабця приїхала.

— Ну, то класно! Принаймні, маєш чим похвалитися!

— Чим похвалитися? Цією трійкою? Мілоше! Ти сам не тямиш, що кажеш!

— Оце-то так! Півкласу життя ладне віддати заради такого, а ти наслухаєшся претензій! — у Мілошевому голосі вчувалося співчуття до такої несправедливості. — Якщо хочеш, — запропонував він, — то я піду з тобою й скажу твоїй бабці, що означає задовільна оцінка для учня Сокири. Та це ж як перепустка в політех.

— Краще не треба! — засміялася Буба. — Ліпше не знайомся з нею, бо погано думатимеш про цілу родину. А бабця в нас виняток. Раніше я гадала, що любитиму її, коли мені виповниться років сорок, але моя мама стверджує, що ні…

— Та гаразд! — Мілош блискавично зрозумів ситуацію. — Якби твоя бабця довідалася, які оцінки в мене, певне, я навіть не міг би тебе зі школи проводжати. А це було б найгірше, — ледь чутно закінчив він.

Буба глянула на нього з величезним подивом. Витягла руки з кишені, бо їй раптом стало якось дуже тепло. Можливо, більше біля серця, аніж в місці, де звичайно носять рукавички. Але це не мало великого значення.

Нарешті вони зупинилися.

— Якщо захочеш спробувати порозв’язувати різні варіанти прямої й круга, можеш до мене заскочити. Це не так уже й важко, — дівчина ніяково усміхнулася.

Буба сердилася на себе. Найдужче за рум’янець, який укривав її щоки. Це від морозу, — подумки переконувала вона себе.

— Ну, — Мілош дивився на Бубу якось так… гарно. — Хочу, — відповів він, помовчавши хвильку. — Мабуть, це єдина нагода, щоб бодай зазирнути до цієї чортової геометрії.

— Зідзвонимося? — Буба червоніла чимраз дужче.

— Звісно.

Вона помахала йому замерзлою рукою й рушила додому. Наче все було таке саме, як завжди. Той самий сквер, повний голодних галок. Той самий волонтер у яскравому костюмі папуги, який навчав дітей правил дорожнього руху й бігав з табличкою з написом «стоп», навіть ті самі пенсіонери, які простували маленькими кроками, тримаючи одне одного попідруки. Те саме блакитне таксі на стоянці. Але Бубині очі виразно бачили, що все це трохи змінилося. Галки промовляли людськими голосами. Пенсіонери вочевидь помолодшали. І навіть старе таксі виглядало так гарно, виблискуючи хромованими деталями, що могло позмагатися за перше місце серед усіх автомобілів на Звіринецькій.

Чари тривали до тієї миті, доки Буба не натиснула кнопку домофона.

— Це ти, Бубо? — із пристрою долинуло нещадне підтвердження присутності в домі бабці Рити. Її голос перелякав перса пані Коропової й вібрував у повітрі, немов авіаційна сирена. — Швидко піднімайся нагору, бо ми чекаємо на тебе й не сідаємо обідати. Де ти поділася? — питалася бабця в перехожих, які зупинялися під будинком. А Буба вже стояла біля дверей, і з важким серцем шукала відповідні слова для привітання.

— Не сьорбай, Бубо, — пані Рита сиділа неприродно прямо, немовби під блакитним жакетом було вмонтовано пристрій, що примушував її триматися рівно як струна. Вона зверталася до Буби, але краєчком ока стежила за маршрутом, який здійснювала дідусева ложка між ротом і тарілкою.

— А чим тобі, Рито, заважає сьорбання? — дідусь аж ніяк не переймався її докорами. — Суп нашої Бартошової такий чудовий, що важко втриматися й не сьорбати, — старенький спромігся на комплімент хатній робітниці.

З виразу бабчиного обличчя легко можна було здогадатися, що дідусеві слова поцілили у вразливе місце.

— От-от, — кашлянула бабця, — якщо вже про це зайшла мова… Я прохала б, щоби під час моїх відвідин Бартошова готувала бульйони з нежирної птиці. Ця жахлива голяшка — це ж просто кілограм смерті. Я давно не їла чогось такого шкідливого, — бабусині вуста викривилися підківкою, яка свідчила про її найвищу зневагу до свиней.

— Бо ти ще не куштувала скаженої корови.

Ця приємна балачка аж ніяк не прикрашала споживання їжі.

Дідусь сьорбав за двох. Бабця спохмурніла, Буба втупилася очима в тарілку, шукаючи в ній кілограм смерті.

І тільки Бартошова посміхалася, миючи посуд. І цієї усмішки Буба ніяк не могла пояснити.

— Ви живете у великому місті, а поводитеся, як селюки, — бабця відпочивала по обіді, напівлежачи на дивані, осторонь від диму дідусевої сигарети. — Негігієнічно, нічого не плануючи, демонструючи погані манери. Скажи-но, коли ти востаннє була в театрі? — вона начепила на носа окуляри й Буба пригадала казочку про Червону Шапочку, точніше, сцену з вовком, який хотів краще бачити. — Ну ж бо! — підбадьорила бабця, — то коли ти була на якій-небудь виставі?

— Навіщо їй ходити до театру, якщо в неї вдома постійні вистави? — прийшов на допомогу дідусь, гортаючи газету.

— Я й анітрохи не сумніваюся, — бабця відкопилила губу. — Те, що відбувається в цьому домі, нагадує цирк, а це надзвичайно шкідливо, — бабусин голос досягнув максимальної висоти.

— Надзвичайно шкідливими бувають вистави нудні й повчальні. Ти, дорога Рито, якраз і з’являєшся в нас із таким репертуаром, — дідусева голова сховалася за сторінками газети, тож тепер бабця зверталася із претензіями до Адама Малиша з першої сторінки «Газети Виборчої», який саме готувався стрибнути із трампліна.

— Якщо ця дівчина, — бабця говорила про Бубу, — перебуватиме під одним дахом з таким, як ти, то мене нічим не здивуєш, — процідила вона.

— Тут ти помиляєшся, — дідусь на мить визирнув із-за Малиша. — Вона ще не раз тебе здивує. І ця дівчина, і навіть я.

Буба знала, яким буде продовження розмови, що неухильно наближалася до сварки у фіналі. Тому з усмішкою добре вихованої панночки подалася до своєї кімнати. Там вона тоскно глянула на стінний календар, де золотистим маркером було обведено дату бабусиного від’їзду. Ще стільки днів, — щиро засмутилася дівчина. — А могло бути цілком непогано, — думала вона, звинувачуючи дорослих в ускладненні навіть найпростіших речей. — Адже ці дні більше ніколи не повторяться. Зіпсовані й нікому не потрібні, вони зітруться навіть у пам’яті. А шкода. І Буба посміхнулася, бо раптом їй спало на думку, що було б немудро стерти з пам’яті всі події сьогоднішнього дня. Пригадала галасливих галок і ямочки на Мілошевих щоках, яких вона досі не помічала. Присяглася собі ніколи про них не забувати, відкрила щоденника й записала в ньому, що Мілош нормальний хлопець. Трохи подумавши, додала: «Дуже навіть нормальний і так приємно усміхається».

* * *

— Сьогодні, Бубо, я проведу тебе до ліцею, — заявила бабуся за сніданком.

— У тебе є справи в місті? — увічливо поцікавилася Буба.

— Ні, люба дитино, — пані Рита зберігала цілковитий спокій, краючи часник і вкладаючи білу гірку порізаних зубчиків на бутерброді. — У мене є кілька справ у твоєму ліцеї. Я збираюся подивитися на оцінки й з’ясувати, хто тебе вчить. У наш час…

— Бабусю, — Буба недовірливо спостерігала, як біла гірка зникає в бабусиному роті. — Зараз так не роблять. Є батьківські збори…

— Не вчи вченого їсти хліба печеного. Я працюю в школі ціле життя…

— Працювала, Рито, — дідусь звів погляд догори, — на нещастя цих беззахисних створінь, ти була вчителькою понад сорок років.

— І що? — набурмосилася бабця.

— І годі! — відказав дідусь. — Не роби Бубі сорому.

— Якого ще сорому?

— Просто так кажуть. А якщо підеш до школи, то саме так і буде.

— Я здатна осоромити онуку? Довоєнна Ягеллонка… — відсапувалася бабуся.

— Отож-бо й воно, — дідусь вирішив заатакувати з іншого флангу. — Якщо вчителі довідаються, що Бубина бабця закінчила Ягеллонський університет, то вони нашу дитину з’їдять без хліба.