Буба

— Не кажи більше нічого, — жалісно озвався дідусь. — Бартошова все ж людина! Якщо вона коли-небудь виконає свою погрозу, нам кінець. Зараз, коли не стало твоєї матері…

— Але ж мама жива, — спохмурніла Буба.

— Марися живе, але в іншому вимірі, — не поступався дідусь. — Тому, коли твоя мати нас покинула, ми існуємо лише завдяки Бартошовій, а вона все-таки чудова жінка, — ніжно продовжував він, і Буба готова була дати голову на відсіч, що за шкельцями окулярів у нього зблиснули сльози.

— Обід, пане Генрику, — за дідусевою спиною стояла постать у фартусі з великими польовими маками, а з рум’яного обличчя Бартошової на старенького дивилися привітні й добрі очі. І Буба подумала, що дід завжди все знає, навіть те, коли варто про когось відгукнутися добре, а коли погано. І за це вона теж його дуже любила.

— Чула? — похвалився дідусь, прямуючи за фартухом. — Вона сказала «пане Генрику», а це звучить так, немовби вона мені щонайменше освідчилася в коханні.

* * *

— А ви тут ще живете? — допитувалася Маньчакова, намагаючись упхатися у двері одночасно із чоловіком. — До вас неможливо додзвонитися. Постійно зайнято! — гриміла вона, перевіряючи, куди це поділася її сильна половина.

Через деякий час виявилося, що пан Вальдек залишився за дверима й марно силкувався потрапити досередини помешкання.

— Я ж тобі казав, кохана, що Буба перебуває в такому віці, коли переважно спілкуються по телефону з нареченим, — Маньчак квапливо стягав пальто, проте дідусь виявився швидшим.

— А що це ви тут від нас приховуєте, дорогенький пане Маньчак? Ого, яка чудова шинеля! — утішився він, угледівши блискучий велюр з химерним орнаментом. — Чудово пасуватиме до нового Марисиного інтер’єру. Браво, браво! — кепкував він з гостя. — Ви напрочуд мужня людина!

— Дайте нам спокій, — Маньчакову страшенно засмутило те, що вся увага пана Генрика зосередилася на її чоловікові, тоді як вона знімала з голови… величезного кавуна.

— А це що таке? — здивувався старенький удруге. — Кавун посеред зими? Гарний, нівроку, — він аж прицмокнув від задоволення.

— За цей берет, пане Генрику, я заплатила стільки, скільки коштує відпочинок на Майорці! — відрізала Маньчакова, легенько струшуючи з кавуна невидимі порошинки.

— Щиро кажучи, я волів би відпочинок. Навіть разом з вами, — зауважив дідусь. Тоді занепокоєно роззирнувся довкола й прошепотів:

— Наша Марися… збожеволіла.

— З вами будь-хто здуріє, — Маньчак спокійно витягнув колоду карт, залишаючись абсолютно байдужим до сенсаційного повідомлення.

— У якому розумінні збожеволіла? — запитала Маньчакова, смикаючи шарфик горохового кольору, що чудово пасував до кавуна.

— У прямому розумінні. Живе із жінкою…

— Буває, — сухо озвалася Маньчакова. — Жінок у певному віці починають цікавити інші цінності…

— Цілими днями молиться перед якимсь бовванчиком. І дивно поводиться: або сидить по-турецьки, або стоїть, розставивши ноги.

— Розставивши ноги? — здивувався Маньчак. — Це страшенно незручно. Може, у неї ревматизм? Моєму знайомому ніяк не вдається вклякнути, бо в нього болять коліна.

— Не стає навколішки відтоді, як перестав ходити на службу Божу, — утрутилася Маньчакова.

— Це якраз і був початок хвороби, — несміливо захищав товариша Маньчак. — Він тобі ніколи не подобався…

— Бо в мене теж інші цінності, — пояснила Маньчакова, сідаючи до столу.

— Буде краще, якщо ми гратимемо в мене, — вирішив дідусь. — Тут крутяться підозрілі особи, які хазяйнують у нашому домі.

— У вашій кімнаті нам не щастить. Завжди програємо.

— То й цього разу програєте, бо сили не маєте! — прорік дідусь. — Це мій девіз на сьогодні! — радісно похвалився він, широко відчиняючи двері до своєї кімнати.

ЗОЛОТА СЕРЕДИНА ПАНА МАНЬЧАКА

— У мене є «інь», і я не збираюся з вами сперечатися! — агресивно вигукувала мама, яку обступили рідні.

— А раніше, Марисю, у тебе була цілком непогана родина, — сумовито нагадав тато, намагаючись зазирнути їй в очі.

Часу залишалося небагато, бо щомиті могла повернутися пані Астріда, яка туманила голову вже третій прихильниці світла природи.

— Ви що, не розумієте, що все змінилося? — мати глянула на зосереджені на ній обличчя. — Відтоді, як я збагнула існування тай-ші, моє життя отримало нове значення.

— А що отримали від тебе чоловік, донька й старий батько, це тобі байдуже? — гримів дідусь, у якого уривався терпець, щойно він чув сповільнену доньчину мову й бачив її блукаючий погляд. — Ти нас усіх ошукала! І ксьондза Корека теж! Коли він довідається про всі ці твої «тай-срай», будь певна, що в наступному житті ти прокинешся поряд із цією чужою жінкою, яка вже кілька тижнів поглинає наші сніданки!

— Марисю, повернися до нас! — благально прошепотів тато, і в його серйозних очах Буба помітила справжні чоловічі сльози.

Побачивши це, мама теж раптово розплакалася. Вона ридала, як буває з нечемними дівчатками, коли ті про щось дуже-дуже шкодують.

— Я не знаю… — скаржилася вона схвильованим голосом, — мені потрібна була гар… гармонія і рів… рівновага, і ще зро… зрозуміти себе, але я ні… нічого не зрозуміла…

Буба ніжно притулилася до маминого обличчя, змученого новими звичками й драконівською дієтою. Обійняла її, як завжди, коли ділилася з нею своїми проблемами, і тихенько прошепотіла:

— Ми на тебе чекаємо, мамо. Прошу, повернися.

Почувши дзвоник, усі затамували подих. Крім матері.

Вона на мить відсторонилася від Буби й проказала своїм колишнім спокійним, урівноваженим тоном.

— Не відчиняйте. Вона все цінне від мене вже винесла. Там залишилися хіба що мої книжки, — і знову вибухнула плачем, який пролунав, як найпрекрасніший струнний квартет. Ні! Як «Героїчна симфонія» Бетховена у виконанні найславетнішого оркестру.

Пізно ввечері мамина кімната знову перетворилася на її кабінет, а родинне життя — на ідилію. Бо саме так Буба уявляла собі ідилічне життя. Мати завзято друкувала на комп’ютері, ніби брала участь у змаганнях зі швидкісного набирання тексту, батько переглядав альбом з фотографіями часів їхнього медового місяця, а дідусь із насолодою допивав рештки віскі, які знайшов у батьковому барі. Буба не робила нічого важливого, проте так лише здавалося. Бо дівчина насолоджувалася картиною. Сиділа й намагалася запам’ятати ці чудові миті, які поселилися в очах найрідніших для неї людей. Усе це стало її щастям. Проте це важко було кому-небудь пояснити. Хоча, подумала Буба, Мілош відразу б її зрозумів! Мріяти про нього теж було приємно, зокрема через те, що ніхто їй у цьому не заважав. Батько з дідусем балакали пошепки.