Бумеранг не повертається

— Тут старший слідчий не поставив знака питання, йому, очевидно, все ясно, — підкреслив Нікітін.

— А вам, Степане Федоровичу?

— Дещо стає зрозумілим, але про це потім. Що далі?

«У зв’язку з запитом слідчої частини, — читав полковник, — було зроблено аналіз речовини, взятої з-під нігтів пальців рук убитого:

а) забруднення грунтове, як і взагалі будь-якою органічною речовиною, виключається,

б) можна припускати, що забруднення містить у собі елементи скла і металу».

На полях примітка:

«Передано на спектрографічний аналіз до лабораторії фізичних методів дослідження.»

Закінчивши читання документів, полковник зняв телефонну трубку і набрав помер лабораторії фізичних методів дослідження:

— Здрастуйте, Галино Миколаївно! Полковник Каширін. Мене цікавить результат аналізу… Займаєтесь? Що, що? Он як? Добре. — Поклавши трубку, Каширін сказав: — Наслідок першого аналізу зовсім несподіваний. Макарова робить повторний аналіз для перевірки.

— Так ось що, Серію Васильовичу, я навіть вам не говорив про свої сумніви, але результати експертизи все більше й більше переконують мене, що ми даремно видали труп Гонзалеса, — сказав Нікітін і схвильовано пройшовся по кабінету.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Каширін, переходячи на «ти».

— Ці сигарети «Фатум» настирливо лізуть в очі. При опису речей комерсанта ми виявили сигарети «Фатум». У Великому театрі кореспондент Едмонсон забуває сигарети цієї ж марки. У машині, кинутій на Ваганьковському кладовищі, — сигарета. У кишені полушубка вбитого — сигарети. А експертиза обережно наполягає на тому, що небіжчик за життя не курив. Складається враження, що за всім цим криється якийсь особливий смисл.

— Ти, Степане, сідай і перестань говорити загадками. Конкретно, що ти маєш на увазі? — спитав Нікітіна Каширін.

— Гонзалес курив. Про це свідчить персонал готелю. Та я й сам у цьому певний. Увійшовши в номер, де вій жив, я відчув пряний солодкуватий запах тютюну.

— Ти, Степане, не забувай, що нікотин — нестійкий продукт і висновки експертизи можуть бути помилковими. «Можна припускати», пишуть експерти.

— Ні, Сергію Васильовичу, — стояв на своєму Нікітін. — Я схильний вірити висновку експертизи. Але мої припущення настільки жахливі, що… — Нікітін розвів руками і, підвівшись з крісла, несподівано спитав: — Дозвольте, я пройду до Галини Миколаївни?

Діставши дозвіл полковника, Нікітін через кілька хвилин відчинив двері до фізичної лабораторії. Він переступив поріг великої кімнати, що виблискувала білим кахлем, саме тоді, як у витяжній шафі спалахнуло сліпуче сяйво електричної дуги.

— Не можете дочекатися? — сказала посміхаючись Макарова і, закривши касету, вийняла її з спектрографа.

Макарова була тоненькою, тендітною на вигляд жінкою з тугою світлою косою, вкладеною кругом голови.

— Галино Миколаївно, не томіть…

— Ось проявлю знімок і, якщо перший аналіз підтвердиться, скажу сама. Зайдіть години через дві-три, — закінчила вона й пішла до дверей лабораторії.

— Галино Миколаївно, але результат першого аналізу ви мені можете сказати? — наполягав Нікітін, затримуючи її в дверях.

— Уявіть собі, Степане Федоровичу, не можу. Одержаний аналіз спростовує всі ваші припущення. Закінчу роботу, матимете висновки, — рішуче сказала Макарова і під носом у Нікітіна зачинила двері.

«Легко сказати — чекати дві-три години», — подумав Нікітін. «Справа Гонзалеса», як він у думці назвав її, захоплювала його дедалі більше й більше. Якщо справді Мехія Гонзалес убитий, а сумнівів у цьому залишалось дедалі менше, то які ж мотиви цього злочину? Чому речові докази, що сприяли пізнанню трупа, так настирливо про себе кричать? Начебто чиясь уміла рука наполегливо підкреслює ці деталі. Чия це рука? Уільяма Едмонсона? Тоді чому Едмонсон не подбав про своє алібі напередодні вбивства? В якій мірі «джентльмен пера», людина з бездоганною репутацією, якщо не прогресивного, то у всякому разі об’єктивного журналіста, міг бути причетним до цього злочину? У «вільній країні», де все купується і продається, репутація чесного журналіста теж є об’єктом бізнесу! — вирішив Нікітін і пішов на вулицю Огарьова на Центральну міжнародну телефонну станцію.

Іноземні кореспонденти звичайно збираються тут пізнього вечора, коли ефір чистіший і вільніші канали міжнародного зв’язку. Влаштувавшись у кабінетах-кабінах зі своїми друкарськими машинками, пропалюючи сигаретами кришки столів, вони вистукують тут кореспонденції і, здавши на візу рукописи, передають повідомлення до своїх редакцій і газетних агентств.

У цю пору дня, як звичайно, тут було безлюдно. Нікітін встановив, що Уільям Едмонсон дев’ятого січня передав у «Марсонвіль Стар» велику статтю під інтригуючою назвою: «Найголовніше».

У короткому вступі до статті автор писав про те, що його перед від’їздом до СРСР попереджали: «Росіяни вам підсовуватимуть показові заводи з квітковими клумбами і робітниками у білих халатах, колгоспи з оперною декорацією і ультращасливими колгоспниками, учбові заклади, квартири робітників і кабінети вчених, де реклама процвітаючого комунізму буде доведена до досконалості».

«Коли я приїхав до Москви, мої колеги попередили мене, — писав Едмонсон, — що дорогі співвітчизники підсовуватимуть мені сенсаційний матеріал, приготовлений на смердючій кухні прес-аташе посольства.

Не бажаючи опинитись у становищі сліпого, якому замість посоха тичуть до рук зброю, я купив квиток на одному з вокзалів Москви на поїзд, що йшов у невідомому для мене напрямі. Вночі я прокинувся в купе від незвичайної тиші, поїзд стояв на станції. Я вийшов на перон. Маленький вокзал серед неозорих степових просторів мені сподобався. Я вийшов на вокзальну площу. За рулем вантажної машини дрімав шофер. Я відчинив дверці автомобіля і спитав:

— Кого ви чекаєте?

— Товариша одного з області, та ось прийшов останній поїзд, а його немає. Зараз розігрію машину й додому!

— Ви мене не підвезете? — спитав я.

— До правління колгоспу можу підвезти. Сідайте.

Я мовчки сів поруч з шофером у кабіну і за деякий час опинився біля правління колгоспу „Нова праця“.

Користуючись гостинністю людей, яких ніколи не знав раніше, я написав цю кореспонденцію. Думаю, що мене не можна обвинуватити у необ’єктивності, а тим більше в упередженості поглядів!»

Кореспонденція Едмонсона справді була об’єктивною. З властивим цьому журналістові темпераментом і гостротою зору він розповів про те, що саме його, людину, яка чимало побачила на своєму віку, схвилювало у далекому степовому колгоспі.