Буремний Перевал

Одного дня по обіді містер Гіндлі Ерншо пішов із дому, і Гіткліф насмілився з такої нагоди влаштувати собі свято. Здається, тоді йому вже сповнилося шістнадцять, і, не бувши недолугим ні за характером, ні за інтелектом, він усе-таки примудрявся зберегти в собі щось відштовхуюче, хоча зараз від цього не залишилося й сліду. До того часу він утратив усі й рештки набутого колись виховання; важка й безперервна праця з ранку й до ночі вбила в ньому колишню жагу до знань А і любов до книжок. Його відчуття власної вищості, ще з дитинства прищеплене старим Ерншо, також випарувалося. Він довго намагався триматися нарівні з Катриною у навчанні — і зрештою, вимучений, мовчки облишив усі спроби: він здався безповоротно, і не було нічого, що б могло змусити його рухатися вгору, коли він збагнув, що падає вниз. Згодом його зовнішній вигляд почав відповідати внутрішньому стану: про це говорили незграбна хода, згорблена постать та занехаяний одяг. Природна Гіткліфова потаємність збільшилася до розмірів справжньої відлюдькуватості; певно, він отримував злорадну втіху, викликаючи у людей довкола радше відразу, а не симпатію.

Вони з Катриною і досі проводили разом увесь той час, коли Гіткліф був вільний від роботи, та він ухилявся від словесних виявів свого захоплення нею і з якоюсь злісною підозрою уникав її дівчачих сюсюкань, вважаючи їх жалюгідними подачками. Так от, того дня, про який я завела мову, Гіткліф прийшов додому і проголосив, що хоче поледарювати. Я ж у цей час допомагала Кеті впоратися з платтям: вона і гадки не мала, що Гіткліфові сьогодні заманеться вештатися без діла, тож, вирішивши, що наразі весь дім тільки до її послуг, примудрилася якось сповістити про братову відсутність Едгара і тепер готувалася його прийняти.

— Кеті, ти що, сьогодні зайнята? — спитав Гіткліф. — Кудись збираєшся?

— Ні, надворі дощ, — відказала вона.

— Тоді чого ж ти вдягла шовкову сукню? — не вгавав хлопець. — Сподіваюсь, ніхто не має прийти?

— Та наче ні,— завагавшись, мовила Катрина. — А ти ж маєш бути зараз у полі, Гіткліфе. Ми вже з годину як пообідали; я думала, ти вже пішов.

— Не так уже й часто Гіндлі дозволяє нам відпочити від своєї власної персони, — зауважив хлопчина. — Тож сьогодні а я більше не працюватиму і залишуся з тобою.

— Та ж Джозеф усе розпатякає! Тобі краще піти!

— Джозеф зараз везе вапно до Пеністоун-Крегу; провозюкається з цим до ночі і ніколи нічого не дізнається.

Ведучи таку мову, він попрямував до коминка і всівся біля вогню. Кеті на хвилину замислилася — вона вважала за краще все владнати ще перед приходом Едгара.

– Ізабелла та Едгар Лінтони говорили, що завітають сьогодні по обіді, але, поскільки падає дощ, їх навряд варто чекати, — проказала вона після хвилинної мовчанки. — І все ж таки вони можуть приїхати, і, якщо приїдуть, ти ризикуєш ні за що ні про що отримати прочуханки.

— Накажи Неллі сказати, що ти зайнята, — наполягав він, — не випроваджуй мене за двері через отих своїх жалюгідних і дурних друзів! Буває, мені так хочеться поскаржитися, що вони… та ні, краще мовчати…

— Що «вони», що? — скричала Кеті, метнувши на нього схвильований погляд. — Ой, Неллі! — додала вона роздратовано, вириваючися з моїх рук, — ти так ретельно мене зачесала, що згладила усі кучері! Годі вже, облиш мене в спокої. То на що тобі часом так хочеться поскаржитися, Гіткліфе?

— Ні на що: ти поглянь лише на календар на стіні! — і він вказав на аркуш паперу в рамці, що висів біля вікна, й повів далі: — Хрестиками позначені ті вечори, які ти провела з Лінтонами, а крапками — ті, що зі мною. Бачиш? Я відмічав кожен день.

— Так, бачу, і це так по-дурному: ніби я зважаю, з ким і скільки мені треба провести вечорів! — роздратовано кинула Катрина. — І який це має сенс?

— Показати, що я зважав!

– І що, мені тепер весь час сидіти з тобою? — дедалі більше дратувалася дівчина. — І що мені з того за радість? Про що тобі зі мною говорити? Ти з таким же успіхом міг би бути німим, чи дурним немовлям, бо все, що ти говориш, розважає?» мене так само!

— Ти раніше ніколи не казала, що я говорю мало чи що А тобі неприємне моє товариство, Кеті! — схвильовано вигукнув Гіткліф.

— Коли люди нічого не знають і не говорять між собою, це важко назвати товариством, — промимрила вона.

Її товариш підвівся, та не встиг проказати й слова, як надворі зацокотіли копита й, тихенько застукавши у двері, до кімнати увійшов Едгар Лінтон; його лице сяяло від несподівано виказаної йому ласки. Катрина, безперечно, відзначила для себе, як різняться між собою її друзі, коли один увійшов, а другий тут-таки вийшов. Вони відрізнялися так, як різняться голі й непривітні гірські кручі від квітучої долини; і голос, і привітання Едгара на такий самий лад різнилися від його попередника. У Едгара була тиха й приємна манера говорити, він вимовляв слова так само, як і ви — не так різко, як говорять тут, а трохи м'якше.

— Я не зарано приїхав, ні? — спитав він, кидаючи погляд на мене. Я щойно почала витирати посуд та прибирати у шафі у дальньому кутку кімнати.

— Ні,— відповіла Катрина. — Що ти там робиш, Неллі?

— Свою роботу, міс.

(Містер Гіндлі Ерншо наказав мені, коли Лінтон надумається приїхати з візитом, завжди лишатися біля них третьою). Вона підступила до мене і сердито прошепотіла:

— Винось звідси свої ганчірки і сама з ними виходь: слугам нема чого робити при гостях!

— Раз уже випала така нагода, що хазяїна немає вдома, — голосно відказала я, — то треба попоратись. Він не любить, коли я прибираю тут за його присутності. Певна, містер Едгаре мене вибачить.

— А я не люблю, коли ти прибираєш тут у моїйприсутності! — владно вигукнула юна леді, не лишаючи своєму гостю жодної можливості заговорити. Вона не спромоглася відійти від розмовки з Гіткліфом.

— Ви вже мені вибачте, міс Катрино, — була моя відповідь; і я знову взялася до роботи.

Вона, гадаючи, ніби Едгар нічого не бачить, вихопила у мене ганчірку й люто вщипнула за руку. Я казала, що не любила її і не вважала за зло дещо присадити її зухвале марнославство; до того ж мені справді було дуже боляче — тому я підхопилася й закричала:

— Ой, міс, яка ж це негарна витівка! Ви не маєте права мене чіпати, і я не збираюсь це терпіти!

— Я тебе не чіпала, ти, брехливе створіння! — вигукнула вона, знову стискаючи пальці, щоб повторити свій щипок — аж вуха почервоніли від злості. Катрина ніколи не могла приховати своїх почуттів — вони завжди були написані на її палаючому обличчі.

— А що це тоді таке? — і я показала чималий синець. Вона тупнула ногою, заціпенівши на мить, а потім у нападі шаленого гніву дала мені такого ляпасу, що на очах виступили сльози.

— Катрино, люба! Катриної — втрутився Едгар Лінтон, вражений тим, що його ідол двічі згрішив — спершу збрехавши, а потім повівшись жорстоко.

— Вийди з кімнати, Неллі! — повторила вона; нею тіпало. Малий Гортон, який всюди ходив зі мною і зараз сидів на підлозі поруч, побачивши мої сльози, і собі почав хлипати, видушуючи впереміш зі сльозами жалісні скарги на «злу тьотю Кеті», чим накликав її гнів на свою ні в чому не повинну голову. Міс Катрина вхопила його за плечі й почала трусити, поки бідне дитя не посиніло; Едгар мимоволі втримав її руки, щоб звільнити його. В одну мить дівчина вивільнилася, і на цей раз так приклала руку до враженого юнака, що вважати це дружнім жестом не наважився б ніхто. Він злякано відсахнувся. Я підхопила Гортона на руки й вийшла до кухні, лишивши двері відчиненими — мені-ж бо хотілося побачити, як вони дійдуть й згоди після такого. Скривджений гість, блідий, із тремтячими губами, попрямував до кутка, в якому лишив свого капелюха. А «Оце правильно! — мовила я до себе. — Прийми це до уваги і — тікай! Вона зробила тобі послугу, давши бодай якесь уявлення про свої справжні нахили».