Буремний Перевал
Шрифт:
Я так його не навиджу… я така нещасна… я була дурна! Тільки боронь тебе Боже обмовитись про це комусь у Грейнджі! Я чекатиму на тебе щодня — не розчаровуй моїх сподівань!
Ізабелла».
Розділ чотирнадцятий
Щойно прочитавши це послання, я пішла до хазяїна і повідомила, що його сестра приїхала до Буремного Перевалу і вислала мені листа, в якому висловлює співчуття місіс Катрині Лінтон і палке бажання побачитися з братом; і що вона прагне якомога скоріше отримати через мене якесь свідчення на знак братового прощення.
— Прощення! — луною повторив Лінтон. — Мені нема чого їй прощати, Неллі. Ви можете піти до Буремного Перевалу цього пообіддя, якщо хочете, і сказати їй, що я не гніваюся, але сумую, що її втратив, так само як
– І ви не напишете їй жодного рядка, сер? — благально мовила я.
— Ні,— прозвучало у відповідь. — Це ні до чого. Мої стосунки з родиною Гіткліфа мають бути так само обмежені, як і його родини — з моєю: їх не має існувати взагалі.
Холодність містера Едгара засмутила мене надзвичайно; на шляху від Грейнджу до Перевалу я ламала голову над тим, як мені вкласти в його слова хоч трошки більше душевної теплоти, коли я їх переказуватиму; як пом'якшити його відмову написати Ізабеллі бодай кілька рядків. А вона, маю сміливість думати, виглядала мене з самого ранку: ідучи садом до будинку, я побачила дівчину біля вікна і кивнула їй, та вона відсахнулася назад, ніби боялася бути поміченою. Я увійшла без стуку. Цей у минулому осяйний будинок ніколи не справляв такого гнітючого враження, як зараз! Мушу зізнатися, на місці нашої молодої леді я б хоч промела віником біля вогнища та витерла пилюку зі столу. Але сам її вигляд тільки підкреслював той всепереможний дух занедбаності, який панував у будинку. її гарне обличчя стало сірим і безживним, волосся не було завите: кілька пасом неохайно спадали долі, інші були недбало закручені на потилиці. Свого вбрання вона, мабуть, не торкалася з учорашнього вечора. Гіндлі там не було. Містер Гіткліф сидів за столом і перекладав якісь папери у своєму записнику; але він підвівся, коли я ввійшла, і ці запропонував мені стільця. Він вирізнявся зі свого оточення доволі-таки пристойним виглядом, і я подумала, що він ніколи не виглядав краще. Так усе помінялося місцями під владою обставин — і людині, яка бачила його вперше, він міг би видатися природженим джентльменом, натомість його У дружина — просто нікчемною задрипанкою. Вона підійшла до мене привітатись і нетерпляче простягла руку по очікуваного листа. Я хитнула головою. Вона, навіть не пробуючи зрозуміти цей знак, пройшла за мною до шафи, куди я хотіла покласти свого капелюшка, і пошепки почала канючити, аби я просто зараз віддала їй те, що в мене з собою. Гіткліф, відгадавши мету її маневрів, мовив:
— Якщо у вас є щось для Ізабелли (а я певен, що є, Неллі), віддайте їй це. Не варт тримати це в таємниці: в нас із нею немає секретів.
— О, та в мене нічого нема, — відповіла я, гадаючи, що краще відразу сказати правду. — Мій хазяїн попросив мене сказати його сестрі, щоб вона тепер не чекала від нього ні листів, ні візитів. Він засвідчує вам свою любов, мем, і зичить щастя, і прощає горе, причиною якого були ви; але він вважає, що віднині всі зв'язки між його домом і вашим мають бути розірвані, оскільки нічого доброго з них не вийде.
Губи місіс Гіткліф ледь помітно затремтіли, і вона повернулася на своє місце біля до вікна. її чоловік став поруч зі мною біля вогнища і почав розпитувати про Катрину. Я розповіла йому про її хворобу рівно стільки, скільки вважала за потрібне; але він, влаштувавши справжній допит, витяг із мене усі подробиці, пов'язані з причиною захворювання. Я звинуватила її — цілком заслужено — в тому, що вона сама доклала рук для розвитку своєї недуги; насамкінець висловила надію, що він візьме за приклад рішення містера Лінтона і уникатиме будь-яких стосунків із його родиною — дружніх чи ворожих.
— Місіс Лінтон щойно почала одужувати, — мовила я, — вона ніколи не буде такою, як раніше, але її життя врятоване; і якщо ви справді небайдужі до неї, ваші шляхи не мусять й перетинатись; а краще б ви взагалі поїхали звідси. А щоб ви не вагалися, скажу вам щиро: Катрина Лінтон тепер так само А схожа на вашу давню товаришку Катрину Ерншо, як оця молода леді — на мене. її зовнішність змінилась надзвичайно, а вдача змінилася ще більше; і чоловік, якого пов'язала з
нею доля, відтепер може живити свої почування до жінки лише спогадами про те, чим вона була колись, простою людяністю Сита відчуттям обов'язку!— Цілком можливо, — відказав Гіткліф, змушуючи себе здаватися спокійним. — Цілком можливо, що твоєму хазяїнові не потрібно нічого, окрім людяності й відчуття обов'язку. Та невже ти справді гадаєш, що я можу покинути Катрину на його відчуття обов'язку й людяність? І ти можеш порівнювати мої почування до Катрини із його почуваннями? Перш ніж ти залишиш мій дім, я хочу взяти з тебе слово, що ти влаштуєш мені зустріч із нею: згодна ти на це чи ні, я все одно її побачу! Що скажеш?
— Скажу, містере Гіткліф, — відповіла я, — що ви не мусите зустрічатися з нею, і через моє посередництво цього не буде. Ще одна сутичка між вами і моїм хазяїном уб'є її на місці.
— З твоєю допомогою цього можна буде уникнути, — він і далі гнув своєї. — А якщо постане така загроза — якщо Лінтон наважиться хоч якоюсь дрібницею порушити рівновагу її існування, — що ж, буде лише справедливим, якщо я вдамся до крайнощів! Я хочу, щоб ти була відверта зі мною: скажи, Катрина дуже страждатиме, якщо втратить його? Мене зупиняє лише страх, що вона страждатиме. І в цьому відмінність між його та моїм почуттям: якби я був на його місці, а він — на моєму, то я, хоч би й ненавидів його найпекельнішою ненавистю, ніколи б не підняв на нього руки. Можеш ставитися до моїх слів із недовірою — як знаєш! Та я б ніколи не розлучив його з нею, поки він їй любий. У мить, коли її захоплення ці мине, я ладен вирвати у нього з грудей серце і пити його кров! Але доти — якщо ти мені не віриш, ти мене не знаєш, — доти я радше ладен померти, аніж дозволю собі зачепити хоч волосину на його голові!
– І все ж таки, — перервала я, — у вас вистачає совісті, щоб знищити будь-яку надію на її одужання, вриваючись до її пам'яті зараз, коли вона вас майже забула, і втягаючи її у черговий вир сум'яття й розпуки.
— Ти гадаєш, вона майже забула мене? — мовив він. — О Неллі! Ти ж знаєш, що ні! Ти знаєш не гірше за мене, що на кожну її думку про Лінтона припадає тисяча думок про мене. У найтяжчу пору мого життя мені здалося, що Катрина мене забула; ця думка не давала мені спокою, коли я повернувся сюди минулого літа; але тільки її власне зізнання змусило б мене в це повірити. І тоді що мені Лінтон, і Гіндлі. і страхітливі марення, які мучили мене колись! Два слова визначали б моє майбутнє — пекло і смерть! Існування в цьому світі після її втрати обернеться на пекло. І все ж я був дурним, якщо хоч на мить міг повірити, ніби вона цінує прихильність Лінтона більше від моєї. Якби він любив її всім своїм жалюгідним єством, він за вісімдесят років не дав би їй стільки любові, скільки я — за один день. А в Катрини серце таке ж глибоке, як моє. Скоріше море поміститься у слід від кінського копита, ніж її почуття буде звернене лише на нього! Ха! Він навряд чи набагато дорожчий для неї, ніж її собака чи кінь. Йому ніколи не бути коханим, як мені! Як вона може кохати в ньому те, чим він не є?
— Едгар і Катрина люблять одне одного так, як тільки можуть любити двоє,— з несподіваною жвавістю раптом вигукнула Ізабелла. — Ніхто не має права так про них говорити, і я не збираюсь мовчки слухати, як неславлять мого брата!
— Твій брат і тебе надзвичайно любить, чи не так? — насмішкувато докинув Гіткліф. — Він відпустив тебе у мандри по світу з дивною готовністю.
— Він не знає, що я страждаю, — відповіла дівчина. — Я не повідомляла йому про це.
— Отже, про щось таки повідомила: ти писала йому, так?
— Тільки щоб сказати, що вийшла заміж: ви бачили того листа.
– І відтоді нічого?
— Нічого.
— Молода леді виглядає набагато гірше відтоді, як її життя так змінилося, — зауважила я. — Чиясь прихильність до неї надто скоро минула — чия, я можу лишень здогадуватися, проте цього, певно, не скажу.
— Як я здогадуюся — її власна, — мовив Гіткліф. — Поглянь, вона перетворилася на справжню нечупару! їй навдивовижу скоро обридло викликати моє замилування. Ти навряд чи повіриш, але вже вранці після нашого весілля вона зарюмсала, що хоче додому. Проте вона якнайкраще пасує до цього будинку, коли не видається занадто гарною; і я потурбуюся, щоб вона не зганьбила мене, гайнувши подалі звідси.