Цар і раб

Елена ж тим часом ішла на два кроки позад Архелая й, не дивлячись ні на кого, бо се в добропорядному місті вважалося б справжнім гріхом, бачила всі погляди, звернені на неї. Вона добре знала ціну тим поглядам, але їй приємно було йти крізь натовп задля першого снігу по-зимовому вбраних людей. Дехто був у сукняних гіматіях, що й досі зберігали сліди скринь, негнучкі й теплі, решта носила зручні скіфські ногавиці та свитки з кумедними застібками-патичками, й мало хто не спинявсь, аби поглянути на вродливу молоду пару. Се було єдине, на що зважилась Елена, йдучи сього небуденного для неї дня головним узвозом угору: не затуляти виду краєм гіматія.

Я теж, як і всі жінки, скромно подумала Елена. Кожна прихильниця Афродіти мріє вийти заміж, бо так погоджено кумирами. Тоді їй здалося, що й се нескромно. Ще донедавна вона й мріяти боялася, стиснута лещатами жахливих обставин, й із вуст їй полилися тихі й щирі слова подяки вітцеві всіх олімпійців.

Архелаїв хором стояв на Восьмій терасі за зубчатими мурами Акрополя, відразу під терасою святилищ. Тут мешкали найвидатніші евпатриди, й серце Елени схвильовано закалатало. Вона знала вже майже всіх мешканців Восьмої тераси, дехто з них бував і в її домі над аґорою, та досі не мала доступу до них. Тепер Архелай показував їй сюди дорогу, й вона з удячністю й любов'ю дивилася на його кремезну спину, захищену гіматієм з дорогого афінського сукна. Юнак жодного разу не озирнувся, та Елена знала, що він дослухається до рипіння її черевичків по тонкому снігу, й милувалася легкою граційністю його рухів і його чудового витого ціпка, якого, певно ж, не мав жоден пантікапеєць.

Будинок декарха царських махерофорів стояв точно під заднім причілком хорому Аполлона Лікаря, найпишнішого з усіх пантікапейських святилищ, де верховним жерцем уважався сам басилевс Перісад. У сім Акрополі все хвилювало Елену, й під хоромом Аполлона Лікаря вона мимоволі спинилася. Не почувши за собою її кроків, Архелай уперше озирнувся.

— Се тут отой хід із хорому Кібели? — спитала вона.

— Тут. — Голос Архелая здався їй холодним, і вона здогадалася, яка тому причина. Після повстання робів про той хід у місті говорили дуже багато й щоразу сплітали його з іменем Савмака — молодого лоґофета, про стосунки ж Архелая із Савмаком Елена добре знала й від інших, і від пройди Клеопатри.

— А се — мій дім, — сказав юнак і, доки вона встигла стямитися, приворітний роб почув голос господаря й одчинив хвіртку пишного червономармурового пілона з чотирма колонками.

Архелаєва мати Галина була ще не стара жінка років під сорок і, побачивши її, Елена не стрималася:

— Який він схожий на тебе, кіріє!..

Галина відразу ж повела гостю на жіночу половину дому, в ґінекей, і доки роби лаштували обід, вони лагідно й приязно гомоніли про суто свої, жіночі справи. Обидві сподобались одна одній з першого ж слова, й Елена, осяйна, мов олімпійка, була просто щаслива.

— Я на десятому небі! — вдруге за сей вечір не стрималася вона, й хоч картала себе за ту нестримність, але зайвого настрою з себе збити не могла. Се якоюсь мірою зробила за неї Галина, відповівши на той її вигук:

— На десятому небі в нас Перісад, люба моя! Ми — на восьмому.

Се був натяк, що Десяту терасу займає царський хором, Елена спершу примовкла, намагаючись уторопати, що криється за тими словами господині, тоді відітхнула, проте винесла враження, що ся жінка, яка й досі зберігала красу своєї молодости, й непересічну красу, вміє бути й дотепною.

Й Елена більше не давала волі почуттям. За обідом у просторій їдальні було тихо й напружено, але нічого видатного не трапилося, коли ж вони всі втрьох перейшли анфіладами в екус, Галина заходилась розповідати гості про свого чоловіка, якого теж звали Архелаєм.

— У їхньому роду старому, — сказала вона, почекавши, коли Елена вляжеться, — імена всіх чоловіків починаються на «Архе»: Архелай, Архип, Археанакт… Археанактом був і їхній перший. Ти про нього чула?

Елена з чемности похитала головою, хоча добре відала, що Археанакт був першим царем Боспору й заснував се місто, Пантікапей. Вона ще раз вислухала розповідь про патріарха династії Археанактідів, слухаючи не слова, а добре поставлений співучий голос Галини.

Се, певно-таки, відмінні од нас люди, подумала Елена про евпатридів, але згодом пригадала грубіяна-купця Евтихія й засміялася, бо й Галина саме розповідала цікаву й дотепну пригоду того першого Археанакта, сина славнозвісного Еета Колхідянина, в якого аргонавти вкрали золоте руно й доньку на додачу.

— Хіба Археанактіди — колхідяни? — здивувалась Елена, вирішивши пильно слухати розповідь.

— Колхідяни. А ти думаєш, Спартокіди — елліни? Скіфи вони, хоча й кажуть, ніби батьком їхнього Спартока був фракійський цар Евмолп, а батьком Евмолпа — сам Посідон, Зевсів брат.

Се стало мовби якимсь поворотом і в настроях, і в розмовах, Елена шкодувала, що прохопилася зі своїм нерозумним запитанням, але хоч як навертала бесіду на інше, господиня щоразу згадувала давні образи й ще давніші змагання Археанактідів із Спартокідами.

— Він, — останній нащадок династії, — сказала Галина, кивнувши в бік Архелая, який майже не втручавсь у розмову й лише маленькими ковтками попивав нерозведене вино з вухатого хеніка.

Зараз, — майнуло Елені, — вона згадає свою доньку та зятя, й тоді від сього дня сподіватися буде нічого. Елена знала сю її слабину від Архелая: він сам колись розповів матері про римлянку Корнелію й тепер не мав спасу.

Галина й справді поскаржилась на свого сина за недосить розвинене в ньому почуття обов'язку перед великими пращурами, сказала:

— Ти пам'ятаєш, люба моя, братів Ґракхів у Римі? — Елена кивнула, хоча молодший з-поміж братів, Гай, був убитий, коли вона мала дванадцять років, а старший, Тіберій, — коли була дворічною. Елена тривожно глянула на Архелая, та той удавав, ніби сим зовсім не цікавиться. Елена ще раз кивнула, й серце їй замлоїлось: — Їхня мати, матрона Корнелія, казала своїм синам: «Обридло мені слухати, що мене й досі в Римі називають тещею Сціпіона, а не матір'ю Ґракхів!».

— І тепер вона ходить у двох чорних покривалах, — чи не вперше за цілий симпосій обізвавсь Архелай.

Галина весело й трохи нервово засміялась:

— А хіба я підбурюю тебе ставати на стежку Ґракхів?

— Ти щодня згадуєш, — докинув Архелай і вперто глянув на матір, — що тебе в Пантікапеї й досі звуть тещею колісничого Дамона.

По-змовницьки глянувши на Елену, господиня вдавано зітхнула:

— Вони, чоловіки, ніколи не розуміють нас, еге ж, моя люба?

Елена сприйняла вдаваний жарт за справжній і так само весело посміхнулася, вирішивши, що коли хтось і не розуміє одне одного, то се жінки. Вона ще раз глянула на Галину й Архелая й аж тепер збагнула все значення їхніх слів, і мовлених, і тих, що сьогодні так і не будуть сказані.

Вони говорять про молодого лоґофета Савмака, зробила висновок Елена. Про Савмака та його наречену Вероніку. Се було для Елени справжнім відкриттям, і вона безпорадно заметалася, шукаючи виходу, якого ніде не було. Тоді сказала собі: спокійно… Всі дороги в житті переплітаються, одна кінчається для того, щоб дати початок іншій… Елена принишкла, раптом побачивши знак безсмертних, зловіще похмуре знамення: а коли се — глухий кут?..