Цар і раб

Елена лишила їх сам на сам, сповнена чуття зверхности, та се лише роздратувало Архелая. Коли в дворі затихли всі звуки, він підійшов і грубо схопив тремку й нашорошену Клеопатру за плечі. Веретено випало в неї з рук, точене кам'яне пресельце розбилось і з жалібним зойком шаснуло під ложе, вона підвелась, допомагаючи йому роздягти себе, й крізь млу гарячого запаморочення ледве встигла прошепотіти йому в вухо:

— Світло, любий…

Роба виявилася ще більшим сфінксом, ніж Архелай міг уявити. Його захопив синій вогонь її пристрасте, й то було чимось одмінним від голодного потягу двох молодих тіл. Засоромлений і вбитий сим несподіваним відкриттям, Архелай кинувся навтьоки через темний мощений дворик, та в самому пілоні побачив примарну постать і відразу впізнав Елену.

— Не треба, — сказала вона тихо й лагідно. — Я не серджуся на тебе, Між нами нічого не змінилось.

То були слова, що цілий вечір непокоїли й Архелая, й вони лише підтверджували його думку й здогад.

— Ти сама мене на се штовхнула! — по-дитячому завиправдовувавсь Архелай.

Вона проказала тихим шепотом:

— Я люблю тебе так само, як і досі.

А я вже нічого не знаю, подумав Архелай. Усе в житті повторювалось, і слова, і дії, й ся думка теж, і то було найгірше й найнеприємніше з усього вечора.

Вони йшли нічною весняною терасою в бік Полудневого пілону, й за дивним збігом обставин і зв'язків Архелай згадав свого нового знайомого з крапчастим наколом біля серця.

— Все в житті так складно й заплутано, — мовила Елена, й Архелай од несподіванки здригнувся. То було майже те саме, про що думав і він, у ньому прокинулося почуття провини, та Архелай квапливо загасив його.

— Ти й досі нічого не сказала мені про того Евґенія! — сам собі дивуючись, вигукнув Архелай.

— Тобі ж уже все відомо.

Архелай на часину замовк, але та згадка розворушила в ньому зовсім інші переживання, сі, теперішні, самі собою відсунулись убік, і він мовив:

— Я бачив той знак.

— Де бачив?

— У нього на грудях! — крикнув Архелай.

Сього разу вже замовкла Елена, й вони так і дійшли до круглої чаші Діонісового театру, тоді повернули назад, і тільки біля свого дому, дивлячись на пишний пілон Дамона, вона сказала:

— Мабуть, усе то дурниці…

Архелай знав, що той Евґеній через кожні три дні на четвертий ковтає по півзернятка миш'яку, се вже не було вигадкою й здогадом, і він рішуче заперечив:

— Ні, не дурниці. Се він… Елена зітхнула:

— Ти закинув мені, що я тобі нічого не сказала про нього. Так, він залицявся до мене, й залицявся грубо й негарно, зовсім не так, як личило б нащадкові й спадкоємцеві Ахеменідів. — Елена ще раз зітхнула, але то вже не було примирливим зітханням людини, яка все сказала й не тримає в душі зла. — Кірія Галина ще не роздумала?

— Ні, — сказав Архелай. — Мати й досі кличе тебе в гості. — Й про себе відзначив оте дуже недоречне тепер і навіть грубе слово «досі», сповнене всіляких натяків.

Не наважившись поцілувати Елену після всього, що трапилося сього вечора й що не трапилось, він квапно махнув рукою й поринув у темряву, зиркнувши в бік мертвого дому свого вельміжного зятя.

Наступного дня він до самого вечора не вилазив із царських стаєнь, але вранці пішов до хорому басилевса, сподіваючись побачити Вероніку, та при вході здибався з Евґенієм і Дорілаєм.

— Ходімо з нами! — запропонував йому чорний понтієць. — Ми випросили в деспота-лоґофета барку, ловитимемо тунця.

— До нас тунець рідко заходить, — ховаючи радість і розгубу від несподіваної ласки, сказав Архелай.

Але Евґеній заперечив:

— То ви, боспорити, просто не вмієте вудити. Правда ж, Дорілаю?

Білявий здоровило на знак згоди лише кивнув, і молодий сотник, востаннє глянувши на широкі двері царського пілону, пішов з отроками вниз.

Тунця вони ловили на порожні золочені гачки з пір'їнкою, відпливши до Корокондамітської коси. Дорілай веслував управно, й широка рибальська барка з крутими насадами слухала кожного помаху його весел То було майже дивом: блакитний тунець ненажерливо хапав голі гачки, виголодавшись протягом нересту, й по годині-другій на ребристому дні барки лежало з півсотні добрих рибин.

Розпалившись узятком, Архелай і не помітив, коли зник пантікапейський берег і почались протоки Корокон-дамітської коси, вкритої негустим, але високим шелюгом. Він підозріливо глянув на білявого велета, який витяг дубове весло з кочетів і не знати для чого виважував його в м'язистих руках. Архелай озирнувсь на Евґенія; той тихо посміхався.

— Тепер ти знаєш, що я тобі нічого не зроблю, — сказав він, і Архелай почервонів од сорому, що дався так по-дурному налякати себе.

Трохи стямившись, Архелай знову закинув самодур і, дрочачи коротким лозовим вудлищем, сказав:

— Ти так рідко ходиш до… до своїх сусідок…

— Боїшся? — прискалив око Евґеній.

— Чого? Ні! Я вже туди не ходжу, — сказав він не змигнувши.

— Відколи се? Давно?

Архелай перестав дрочити самодур і, дивлячись у бік Ахіллійської коси, що ледве мріла білястою смужкою на полунічному сході, якомога переконливіше запевнив:

— Одколи ти… почав ходити до неї.

— Й чому се так?

— Сам відаєш…

— Через мене?

— Задля тебе, — вточнив молодий сотник, виразно поглянувши на Евґенія через плече.

Евґеній теж перестав дрочити самодур, узявся рукою за насад і хитнув барку, щоб його слова краще дійшли до пантікапейського сотника:

— Слухай, гектарше! Хто зрадив одного, той зрадить і другого. Подивись на те весло. Бачиш? — Дорілай і досі грався важким дубовим веслом, — Людський череп крихкіший за вавілонську вазу…

— Те прислів'я, Мітрідате, складено для робів, а в моїх жилах тече кров царська.

Молодий понтійський цар, якого вперше назвали власним іменем, самовдоволено посміхнувся, й Архелай, і досі дивлячись через плече, був певен, що справив на нього належне враження.

— Ти се називаєш зрадою, — натхненно вигукнув він, — а я зву боротьбою! Коли вмирає котрийсь із роду Археанактідів, то заповідає синові разом із своїм робством люту зненависть до всіх, хто носить ім'я Спартокіда.