Цар і раб

— Якщо їх тридцять тисяч, — сказав він, — матимемо халепу, бо в тилу стоїть їхній город, і досі не вийнятий нами. Я вже не кажу, що буде, коли їх виявиться більше: сорок або й усі п'ятдесят тисяч, як ходять чутки.

Обдумавши його слова, Мітрідат погодився, та сталось несподіване. Пантікапеєць Архелай, заклинаючи царя всіма грецькими й перськими кумирами, попросив себе вислухати.

— Великий полководець не той, що має більше війська, — мовив він запально, — а той, що малим полком здобуває перемогу над великим!

Мітрідат глузливо посміхнувся, Діофант, убачивши в тому прихильність понтійського царя до себе, почав тлумачити Архелаєві, що думка, десь, може, й правильна, та все має межі, й коли супроти твого ратника ворог виставляє двох і трьох, то тут уже ніякі кумири не здатні допомогти. Дорілай із жевжикуватим Неоптолемом мовчали, але кожен по-своєму, й було схоже, що Неоптолем через молодість і нестачу досвіду ладен схилитися на бік Архелая. Понтійський цар знову посміхнувся, лише не глузливо, як перед сим, а лихо:

— Авжеж!

Архелая його насміх не збентежив, а теж розізлив, і він, люто блимнувши на Мітрідата, майже крикнув йому в обличчя:

— Згадай Леоніда Спартанця під Термопілами!

— Авжеж.

— Згадай Александра, Мітрідате!

— Авжеж. Тільки мене звуть Евґенієм.

— Що «авжеж»? — Архелай уже ледве стримувавсь у межах пристойности, й те завваження царя, і надто ж його вперте слово «авжеж» стьобали Архелая батогом. — Що «авжеж»?

— Авжеж так і вчинимо, — сказав Мітрідат. — Сила людини в розумі.

Діофантові після сього не лишилось іншого вибору, й він звелів обкопувати стан ровом.

Коли до підходу ворожого полку лишилося не більше дня, на мурах обложеного Калос-Лімена стало помітне пожвавлення. Якимось чином обложені довідалися про підхід свого князя на чолі руської рати, й Архелай розтлумачив:

— Колись іще перський цар Дарій знав піротелеґраф, а навчили його вавілоняни.

Кожне слово Архелая тепер насторожувало й дратувало Діофанта, але він знав про Мітрідатову прихильність до молодого пантікапейця й сприймав усе те з поблажливим усміхом старшого. Діофант по кілька разів на день поглядав у бік ладь, які стояли праворуч і ліворуч обложеного Калос-Лімена. Ладді були його останньою надією, й він перед приходом скіфів-роксоланів старанно оглянув кожну діеру й тріеру. Коли сі діти набавляться в славу, він посадовить їх на ладді, й тоді стане видно, що сила людини таки справді в розумі, а розум кумири дають смертному щороку на обол: щороку по краплині, а не всім гамузом у пелюшки.

Стан Діофанта сягав одним ровом берега, де на приколі гойдалися ладді, другим ровом — високих мурів Калос-Лімена, двома ж другими ровами виходив у степ. Маючи стільки рати, Діофант не наважився перегородити Палакові дорогу в город через канал та Східну браму, щоб не дробити сил, і Палак надвечір наступного дня почав уходити передніми тисячами в город, зустрінутий радісним лементом обложених, уже геть виснажених захисників. Коли б узяв сей проклятий Калос-Лімен, подумав Діофант, стежачи за нескінченною низкою ворожих комонців, сього б тепер не було. Навесні він пожалів п'ять-шість тисяч гоплітів, а тепер така жертва здавалася б не дуже великою. Й він знову, як останню надію, згадав свої півтори сотні ладь.

Роксоланської рати в Палака виявилося рівно п'ятдесят тисяч, і він увів до города лише кожну п'яту, решту ж поставив уздовж озера навпроти Калос-Лімена. Діофант оглянув сей ворушкий неосяжний мурашник скіфів, їхніх коней та возів, і серце йому стислося від передчуття лиха. Скіфи навіть ровом не оточили себе, подумав понтійський воєвода. А я сидітиму за своїми валами й не рипнусь, бо не смію, й тільки поглядатиму на ладді в березі. Він же вдаватиме, що йому дуже нудно, сказав собі Діофант, косуючи на молодого володаря, на чиєму виду вже застиг вираз сірої нудьги.

Скіфи посунули за стан, щойно зійшло кволе осіннє сонце, й посунули так рясно й густо, ніби на валу по той бік ровів їх не чекали ні мечі, ні списи, ні стріли та свинчатні кулі порощ, ніби се була безневинна гра в дитячий полк або гусей-лебедів. Скіфи сунули відразу з трьох боків, але з валів їх зустріли градом стріл та сулиць, і рукопашна рать так і не зав'язалась. Лишивши в ровах з півтисячі вбитими та потятими, скіфи відкотились, але не надовго, й почали новий приступ.

На всіх трьох валах Діофант виставив щитоносів із римськими «дверима», за кожним щитом стояло по п'ять гоплітів, а ще стільки чекало в глибині чотирикутного стану. Дехто там вовтузився коло десятьох катапульт, і через голови захисників хурчало велике й дрібніше каміння. Скіфи не шкодували крови, на дні ровів уже лежало повно їхнього трупу, та вони сунули й сунули, мов сліпий на шпичак, протискалися між величезними «дверима» щитів і зав'язували січу на валах, аж доки їх знову скидали в гроблю.

Все починалося знову й знову, коли короткий жовтневий день згас і настав перепочинок, Діофант спробував дізнатися, в що обійшлась йому сьогоднішня січа. Ще одна така перемога, подумав він, слухаючи донесення воєначальників, і я позбудуся половини війська, як той епірський цар… Він спробував довести се Мітрідатові, та той лише кивнув пальцем через вал:

— А піди глянь у рови за валом.

У ровах тепер никали чорні тіні. За мовчазною угодою скіфи й понтійці виносили своїх убитих і поранених, часом навіть розмовляли й перегукувались, та до мечів не бралися, й від того ставало моторошно.

— Ще одна така перемога, — сказав уперто Діофант, — і наші діери підуть додому порожні.

— А ти дбай про рать, а не про втечу, — промовив Мітрідат. — Бо звелю відправити судна під Керкенітиду або й у Херсонес.

І його слова виявилися лихим знаком. Уранці скіфи почали приступ з усіх чотирьох валів одразу, їм пощастило швидко здертись на східний вал, що тягся рівнобіжно з берегом. Сього Діофант не сподівався, принаймні тепер, і серце йому заболіло. Під ударом опинилися ладді, в яких, крім веслярів, лишилося по десятку гоплітів. Таксіарх кинув на взбережний вал п'ять лав мечоносців, та густі лави скіфів було не так легко зіпхнути в рів.

Передчуття справдилося. Доки Діофант пробивався до берега, скіфи почали дертись на ладді, з моря ж підпливли ті їхні чотирнадцять суден, що до вчорашнього дня чаїлися в заводі, й почали кидати «грецький вогонь». Тісно зіставлені понтійські ладді спалахували одна за одною, вогонь перекидався з насаду на насад, а берегом сунули нові й нові приступники, й одні лізли на вже в багатьох місцях підпалену шеренгу суден, інші ж стрибали в рів і дерлися слизьким од крови скосом валу, зав'язуючи рукомашну січу в самому стані.

Скіфські ж ладді, шастаючи понад берегом, палили ті судна, яким пощастило вихопитися з пекельного вировища диму, вогню й лементу. Лише п'ять вісімдесятичотирьохвесельних діер утекло в одверте море, й догоня, яка кинулася була вслід їм, незабаром повернулась. Уже вечоріло, й кілька воїв, певно, з особливих причин, зустріло невдатних переслідувачів переможними криками, та се був останній вияв радости. Хоч скіфи не змогли затриматись у понтійському стані, та ся перемога обійшлася Діофантові ще дорожче.