Царівна

— А панна Наталія, — говорив далі, мовби не чув моїх роздразнених слів, — стане їй оп'ять одинокою підпорою і заступить їй мене. Так обіцяла мені і того держуся.

— Так обіцяла я, — повторила я вслід за ним, а більше й не говорила.

Він звертався всіма своїми словами до Оксани. Просив її відвідувати матір і т. д., а коли вона попросила нас відпровадити її додому, я вимовилася, що мене пані Марко потребує, і він пішов із нею.

Я хотіла остатися сама, щоб розстроєна душа втихомирилася. Зворушена несподіваним побаченням з Орядином, не могла я також помиритися і з міною доктора. Була вражена до глибини душі, неспокійна, невдоволена, а на Оксану розгнівана. Як важилася вона мені казати: «там був і ваш Орядин»? Ха-ха-ха! Мій! Я їй і не оповідала про свої відносини до його, а вона, примхувата, кинула те слово, не надумуючись довго, ніби жартом; він же думає, певно, що Орядин справді мій! Впрочім, мені дуже мало залежить на тім, що він собі думає!

Вернув саме з заходом сонця додому.

Ми сиділи з панею Марко на веранді вдвійку і ждали його, т. є. вона ждала. Я лиш товаришила їй. Мене розболіла голова і на свіжім воздусі було мені легше.

Коли я його побачила недалеко дому, забило в мені серце живіше, і я поблідла.

Смішно.

І чому це? Ні, ні, він був мені цілком байдужий, був лише добрим, дуже добрим знайомим. Я навіть не розумію, з якої причини стратила я свою певність, іменно від тієї хвилі в городі, в котрій сказав на мій жартівливий закид, що «що він любить, любить вже навіки!» А що я занепокоїлася його приходом тепер, це мало в тім свою причину, що він бачив моє заклопотання при стрічі з Орядином!

Мабуть, тому й змінився він супроти мене. Його, може, розлютило, що товаришка його матері має знайомих мужчин, і її душа не звернена лише до тієї, що хліб дає, що в неї є мрії «романтичні», що, може, вона має навіть якісь любовні зносини за її плечима і що, помимо звісної обіцянки остатися і берегти далі хоровиту даму, покине її якого-небудь гарного дня і піде так, як прийшла.

Так, так, це лиш такі здогади могли змінити настрій його душі, мені ще донедавна так щиро прихильної! Пані Марко мусила йому щось сказати про Орядина і про мене, а може, сказала і все, що знала від мене про мене і про його? Звідки брались би в його думки про «заручини»? Він бачив прецінь, яке життя ми ведемо. Що мені діяти? Звинятися перед ним?

Ба! з якої причини? Тому, що в мене, як насміхався Орядин, «тонке, вразливе сумління, мов павутина», і я не зношу на собі найменшої тіні? Впрочім, чи я кріпачка, щоби зайнялася зі свого поступування? Ах, ні, коли вже раз так про мене думає, коли став холодним, ранить мене, так нехай! Я підійму голову ще вище, чим ліпше трафить він у серце. Він помиляється. Я вмію горе зносити!

Він ішов через зільник просто до нас, до веранди, вільним ходом і поздоровив нас уже здалека. Ступаючи сходами вгору, глянув на нас втомленими очима, і один-однісінький погляд на його лице переконав мене, що в його душі зайшло «якесь сонце».

— Добрий вечір! — сказав, і знявши капелюх з голови, кинув його таким рухом від себе, мовби був фізично дуже втомленим.

— Добрий вечір, Івасю! — відказала пані Марко втішно. — А де ти так барився? Ходив ще, може, до кого прощатися?

— Ні, — відповів він. — Відпровадив лиш Оксану додому, а опісля зайшов ще в міський город на прохід. Мене болить голова. — Сказавши це, притягнув близько до матері крісло й сів напроти мене.

— І тебе болить голова?

— Чи болить ще кого, крім мене? — спитав він.

— Таже Наталку.

— Так? Може, зі зворушення? — Він перехилився до мене, і по його тонких устах заграла лиш для мене замітна злослива усмішка.

— У мене зі зворушення, пане доктор, — відповіла я спокійно, хоч на дні душі так і скипіло щось відпорне на його іронію. — Але з чого болить вона у вас? — Я говорила півголосом і не дивилася йому в очі.

— О, в мене не дивота, — відповів з уданою веселістю. — В мене, як німці кажуть, Reisefieber [95]

95

Подорожня гарячка (нім.).

— Мені так прикро, Івасечку, що ти їдеш нічним, а не аж ранішнім поїздом, — вмішалася пані Марко. — Це виглядає так, якби я тебе виганяла!

Він усміхнувся гірким усміхом, відгортаючи повільним рухом волосся з чола.

— Ні, мамо, ви не виганяєте мене.

— Так що ж жене тебе від мене?

— Мене. жаль за. морем. — А відтак додав: — Ви ж знаєте, мамо, що я мушу покинути вас!

— Знаю, знаю, мій сину, однак цим разом ранить мені твій від'їзд серце більше, як звичайно.

— Це болить мене. Однак майте терпеливість. Мине ще якийсь час, і я прибуду до вас назавсігди. Мушу конче побачити Індію, а опісля, як доля схоче, заживемо вдвійці.

— Як доля схоче — відповіла вона гірко.

— І чому би не хотіла? Впрочім, — додав напівжартівливо, напівглумливо, — мені вже найкрайніша пора вертати назад до свого «ремесла». Тут у вас я зніжнів, як жінка, зм'як; ще якийсь час, і різна неміч вчепилася би мене, заким би я це й замітив.

— А там, на морі, чуєтеся сильніші, пане доктор? — спитала я стиха.

— О, там! Там широко і просторо, там смерть так близько коло чоловіка, що він забуває все проче. Сили і думки його заняті, можуть гуляти досхочу. Тут мені тісно, а почасти я майже непотрібний.

— Іване, ти говориш таке при мені? — обізвалася з жалем стара дама. — Чи я в тебе вже нічого не значу?

— Простіть, мамо! Ви значите у мене дуже багато, однак я належу поки що там.

— Але серцем тут: не правда ж, мій сину?

— Тут, мамо, тут, — відповів. І, похиляючнсь, притиснув її руку до своїх уст.

— Надіюся, що як поверну, то не буду таким нудним, як, напр., нині. Там полишу всю свою неміч, свої хиби, всі свої аристократичні примхи і стану знов вашим сином, та буду лікарем і хорватом, як мій батько. Ви будете з мене вдоволені, мамо!

— Я була з тебе все вдоволена, Івасечку; навіть тоді, коли ти був ще малим хлопчиною.

— Спасибі вам за це, матінко. Візьму з собою ті слова і буду берегти їх як пам'ятку в своїм серці. Милішої споминки не буде в мене.

Оці слова, висказані спокійним, однак майже здавленим голосом, стиснули мене немов кліщами за серце, і я з якогось наглого жалю мало що вголос не зойкнула. Піднявшись зі свого місця, я перейшла хутко попри його в другу кімнату, не глянувши на його ні одним поглядом.

Він не дивився й на мене. Ох, я це відчула. Я відчула це всіма нервами, і уста мої затялися гордо, а серце рвалося з жалю. Га! Нехай рветься! Чим скорше, тим ліпше!

О пів до третьої вночі мав від'їхати.

По вечері сидів ще довго в кімнаті пані Марко, і обоє говорили дуже багато.

Не знаю, об чім говорили вони, бо я мала своє заняття, і не мала охоти оставатись при них. Впрочім, у мене на душі було так, що я була би пішла і на кінець світу від людей, а не шукала їх, особливо ж тих, що ранили мені серце. Справді, він завдав мені такого болю, бо став саме перед від'їздом іншим. При розлуці повинні й вороги помиритися, а не. товариші. Правда, я лиш товаришка, а він (як говорила раз Оксана) чоловік із гарним, независимим становиськом і з значним маєтком. Однак пощо говорив так часто, що «що я люблю, люблю вже навіки»? Пощо говорив тоді мені ці слова? Тепер став таким неприступним, гордим, мовби хотів мене привести в послідній хвилі до пересвідчення, що я в його очах дійсно не що інше, лиш товаришка його матері, і що тим є й для його. Але це ще не все, т. є. я сама не вірю в це. Він надто освічений, щоби поступав так, і я відчуваю інстинктивно, що всьому причина Орядин. «Орядин — твій товариш, держись його!» — говорить видимо ціла його істота. А той «товариш» — аж смішно! — який уже сердечний: здається, взяв би, коли би міг, під ноги! Пролетів коло мене, повний іронії, їдкості, глуму, повний потайного сміху, а однакож — не без чувства!