Царська охота

А в душі я ніколи не корився і не схвалював їхній тоталітарний режим. Якщо бувало з трибуни й хвалив його, то лише з метою, аби очі їм замилити. Локшину їм на вуха вішав! От! А подумки завжди був проти них та їхнього режиму! І так сміливо думав, що ніхто з дисидентів тоді так думати, як я і не зважувався, А я вже тоді за народ думав. Про що? Та про волю — про що ж іще?!. А тоді за такі думки можна було легко постраждати аж-аж!.. І я — страждав. Мене навіть з роботи звільняли. Що було, то було. З обкому — в обласне управління… Що-що? За пиятику мене звільнили? Ну… А від чого я, питається, запивав тоді? З безвиході! Від безправності та утисків режиму тоталітарнющого!!! Пиятика — це… е-е… була своєрідна форма протесту. Серце угробив на тих протестах, а ви… Де тут у вас вода — валідол запити… Ось до чого мене минулий режим довів! А ви… Порозсідалися тут!.. Собі всі блага, а нам, борцям за світле минуле… е-е… майбутнє дуля з маком? Не пройдьоть!.. Мій сусіда-генерал народним депутатом став. За демократію бореться — разом з тими демократами, кого він у свій час садовив у гулазі, як картоплю на колгоспному полі! А ви мені навіть якоїсь там довідочки не даєте? Ось комуністи повернуться…

Вони вам, демократам, покажуть, як нас, дисидентів, жертв їхнього режиму воду варити! Та я… До самого товаріща Симоненка дійду, а виведу вас на чисту воду!.. Що? Та? Воду принесли? На дідька вона мені!.. Валідол запивати? Самі його пийте, а я собі знайду щось достойніше! Маю право! І взагалі… дасте ви мені нарешті довідку, що я дисидент? А заодно й борець за незалежну Україну. Я ризикував… Я… я… Та я за тоталітарнющого режиму міг запросто загриміти аж до білих ведмедів. Та я… я… вас усіх туди повідправляю! До білих ведмедів! Коли б тільки проклятущий тоталітарнющий режим повернувся б!.

ОКСАМИТОВИЙ СЕЗОН

— … Із кожною з цих фіфочок я в санаторії крутив…

— Що?

— Тю! Та не хула-хуп же! Любов!

Він показує мені фотографію. Звичайне групове фото. На ньому з десяток жінок різної фактури, і він один серед них. У центрі. Двох представниць прекрасної половини роду людського обіймає за плечі. От щасливець! Зі з іоном і я у нього — позаздрити можна. Така щаслива. Сито задоволена. Як у кота, якому пощасливилося стільки мишок згламати. Двох обіймає, а решта до нього тулиться. Усі веселі. Прямо регочуть… безжурно-безтурботні. Сказано ж бо — санаторій. А позад них пальби» набережна, за якою море. Чорне.

— І оце ти з усіма той…крутив?

— А то… Буду я брехати.

— Любов?

— А то…Любов. Бо інакше б якої трясці я перся на південний берег Криму.

В санаторій. Та ще на двадцять чотири дні. Та ще без жінки. Щасливець! Аж не віриться. Десять таких жіночок та дівиць. За двадцять чотири дні і ночі. Везе ж декому!

— З усіма? Десятьма?

— А то…

— І коли ти встигав?

— Тю, дивак! Чого задарма час тратить? Та і путівка в мене була аж на двадцять чотири ані. По два дні на кожну, плюс день від’їзду, день приїзду. І два вихідних — до тями прийти щоб. Два дні на кожну — море часу! Та ще на березі моря. Більше двох днів на одну зайва розкіш.

Щасливець! Везун! Пройда! І з цією крутив? — А то…

— А з цією?

— А то…

— А з цією?

— Що ти на кожну тикаєш пальцем? Не набридло тобі? Кажу — з усіма, інакше б чого їздив. Та ще на цілих двадцять чотири дні.

— І з оцією, крайньою ліворуч?

— Дай гляну. Пардон, винуватий. Виходить, крутив з дев’ятьма. Бо з цією — ні-ні. Мені брехати ні до чого.

— Чого так? — у мене гора з пліч. — Не вийшло з нею? Чесна чи що?

— Ага. Чесняга! Як кажуть, у кожному стаді завжди знайдеться ота сама. паршива вівця. На мою досаду вона приїхала в санаторій не сама. а з чоловіком.

— З яким це… чоловіком?

— Що ти причепився? Чи тобі не все одно? Кажу, не сама. Значите не свій. Зі своїм чоловіком ця дура приперлася. На південний берег Криту — уявляєш? В санаторій — уявляєш? Зі своїм чоловіком, всі двадцять чотири дні з ним. — Реготав.

— Не повезло бідоласі. З чоловіком вдень і вночі. Хоча… Хтось же повинен з їхнього племені у вірною побути. Стривай! Тобі що — кепсько? Наче зблід…

— Ні… Просто радий, що хоч ця приїхала з чоловіком.

— Та чи тобі не все одно? З ким вона приїхала. Ну, приїхала з чоловіком — тобі що з того?

— Це моя жінка.

— Твоя? Таке загнув! Щось я тебе там з нею не бачив.

— Взагалі, в тому, що ти мене з нею не бачив, нічого дивного — бо я там і не був.

— А де ж ти був?

— Вдома. А вона їздила. Казала, що з подругою.

— Ги-ги… З тією, що, даруй, з модними вусиками? Хоча стривай. Ти щось переплутав. Адже вона того. що з вусиками, представляла як свого законного. Не вже твоя?

— Моя. А тому за логікою виходить, що я її чоловік. Так воно й насправді.

— А я кажу, що тебе з нею не бачив. Слухай… Придивися уважніше. Може ти… обізнався? Може, це і не твоя?

— Ти правий. Не моя. відтепер,

— І дарма. Не перцюй! Поміркуй краще. От візьми мене…

— Та на х… ти здався, щоб я тебе брав!

— Ні, ні, ти візьми. Для прикладу. Та моя… тільки за останню мою поїздку до моря мусила б зі мною дев'ять разів розійтися. А вона — нічого. Живемо душа в душу. Та й де вона такого надійного чоловіка, як я, знайде? Доброго сім’янина. Га? Та вона у мене золота. Брильянт. Та я таку на всі десять не проміняю, вірна — аж-аж. Ще й красуня. Здоба, — дістає з кишені портмоне, а з нього фото. — Глянь, правда, кралечка?

Я дивлюся і в мене трохи відлягає з душі. виявляється, моя кохана — це його жінка. Ну й життя! Земля кругла і все сходиться. Доки він 24 дні був там, де моя «з чоловіком», я з його вірною непогано провів час.

І я перестаю йому заздрити. Що з того, що він з дев'ятьма? Я з однією, але вона варта тих дев’ятьох!

— І наступного року їдеш в санаторій?

— А то… Скільки того життя. І тобі раджу.

— Дякую, мені дома добре.

Тільки довго чекати до наступного оксамитового сезону. Він, до речі, і вдома теж оксамитовий. Хоча… Моя теж добра. Такою вірною здавалася, а бач… Їздила «з подругою». З отією, що з вусами. І хто б міг подумати, га?

От і вір після цього жінкам!

ВОКЗАЛЬНІ ПИРІЖКИ

«Русь здавна славилася своїми майстринями

хлібної справи. Вони поділялися на «хлібників»,

«коровайників», «калачників»,"пиріжечників», ''бубличників»—

із наукового видання .

Воно й так. Як учені люди пишуть. Русь наша пирогами, пиріжками та пиріжечками з давніх давен і справді славилася. Хіба ж так! Навіть у піснях про те співають: Пригадуєте: «Дівча його цілує, а він їсть пироги»? А далі, як вороги «взяли собі дівчину і з сиром пироги» бідний «козак гірко заплакав: «Ви тяжкі вороги! Возьміть собі дівчину, — віддайте пироги!» А все чому? Бо в нас, що не жінка, то й пиріжечниця чи не від Бога. Як і бублейниці, коровайниці, калачниці! А що вже хлібниці!.. А вже пиріжечниці, так то… Щось недосяжне, незбагненне!