Царська охота

— Так то ж у французів. А по-нашому ти — Співак. З діда-прадіда.

— От іменно, з діда-прадіда. А сьогодні, щоб ти знав, це вже не модно. Бо то колись у нас були співаки, а тепер — шансони. Ми в Європу йдемо. Ось і Миколу Гнатюка недавно обіз… пардон, назвали «популярним виконавцем ліричного українського шансону». І нічого, не злиняв Гнатюк, як шансоном став. Може, й навпаки, облагородився. До Європи наблизився. А разом з ним і ми. Ось чому тепер у нас не співаки, а — шансони. Як і у всіх порядних. Тож вирішив я в унісон новим віянням Шансоном стати.

— Та для чого?

— Тю! Здрасті, я ваша тьотя! Про що я тобі торочу? Прізвище Співак уже явно застаріле, це поза-позавчорашній день. Воно вже не відповідає духу третього тисячоліття. Кажу ж, у нас тепер не співаки, а — шансони. Чи шансонетки. А що таке шансон? Ось, — видобуває він записника, — слухай, що культурні люди в газетах пишуть: «Шансон — это не просто песни. Это взгляд на мир и на себя, восприятие себя и окрущающих, отношение к себе и к окружающим, способ жизни». Во! А наші терміни — співак, пісня — це вже не спосіб жизні, а чорті й що! Або візьмемо слово «пісня». Та це ж… це ж первісно-общинний лад. Дідівщина! Село! Ніякого руху вперед. Наче ми викопні які. У всіх шансонетки та шансони, а ми — співаки, пісні! От візьмемо фразу: «Лунає пісня жайворонка». Пхе! Так і сто, і тисячу літ тому указали. А тепер: «лунає веселий шансон жайворонка!» Вловлюєш різницю? Не той коленкор. Зразу видно, що ми передові, і жайвори наші теж не з відсталих. Цивілізовані. Або взяти лебедів…

— Маєш на увазі їхню лебедину пісню?

— Во, во! Сьогодні «лебедина пісня» не звучить. Застаріло. Лебединий шансон — це вже інша річ! Європа!

— А якщо лебедям не сподобається той… шансон?

— Сподобається! Їх і питати ніхто не буде… Слухай, — схопив мене за рукав. — Є одна ідея. Тільки не знаю, куди з нею. Чому б нам не осучаснити «Лісову пісню» Лесі Українки, га? Перейменувати її відповідно до вимог нового часу. Зрештою, облагородити. Га? На «Лісовий шансон». Або «Лісова шансонетка». Звучить? І, головне, в дусі нових віянь. Леся Українка, якби була живою, погодилася б на осучаснення її твору, га?

— Звідки я знаю…

— Ех ти, немає у тебе фантазії! Творчого пориву!

— Та чого там. Є і в мене одна ідея. Можу тобі її за так дати. Раджу звернутися до німців. Запропонуй їм, хай вони свою «Пісню про Нібелунгів» осучаснять на «Шансонетку про Нібелунгів».

— А чого? — загорівся Співак, чи то, пак, тепер вже Шансон. — годиться. З мене могорич.

— А заодно й до французів звернися. Вони чомусь вперто свій героїчний епос про Роланда називають традиційно: пісня. А це вже, сам знаєш — пережиток, патріархальщина. Село! Краще буде «Шансон про Роланда».

— О-о, мерсі боку! Запропоную. Штовхну ідею. Пора й мені на міжнародний рівень виходити. Бо вдома нема пророка. Народ у нас, сам знаєш… Ще відсталий темнота! Відрекомендувався одному: Шансон. А він не второпав, чорті й що подумав, та як визвіриться на мене: від такого чую! Сам ти… кричить, шансоняка! Га? Як тобі? Спробуй культури в маси рухати з таким відсталим народонаселенням. Ніякого прогресу! Вчити його ще треба та вчити. Але — навчимо. Ми такі! Бувай, побіг, у мене повний портфель нових ідей. Чи й устигну їх проштовхати в маси. А заодно й Україну до Європи притягти. Але не я буду, як не притягну. Шансони ж ми тепер, чи хто?..

НАРОДНИЙ ЯКОВЧЕНКО

Він був характерним і неперевершеним комедійним актором з характерною — яковченківською, теж по-своєму симпатичному — зовнішністю і таким же характерним, яковченківським, наче трохи надтріснутим, але теж своєрідним і по-своєму симпатичним голосом.

До речі, про його зовнішність.

Юрій Васильович Шумський, теж знаменитий артист, одного разу, коли вони удвох мали виступати перед якоюсь аудиторією, раптом попрохав Яковченка:

— Миколо, цього разу я буду першим виходити, а ти — після мене.

— Послухай, Шомін (справжнє прізвище Шумського), якщо ти думаєш, що коли ти орденоносець, народний артист СРСР, а я всього лише заслужений республіки, так тобі й першому на кін виходити?

— Не того, Миколо, не того. Досить тобі тільки вийти, показати свою фізію, слово мовити, посміхнутися, як уже й регіт у залі — дуже трудно потім після тебе виступати, — зізнався Шумський.

Та й не тільки він. Першими поперед Яковченка вийти на сцену просилися й інші актори, добре знаючи, що тільки він там з’явиться, то їм уже на сцені буде нічого робити.

Ще розповідають, як одна сердита (а, може, просто не в настрої) жінка, глянувши на Яковченка, пишну губу закопилила:

— Ну й фізіономія, даруйте, у вас!..

— Фізіономія? Беріть вище — пика! — добродушно сказав артист і погладив себе по щоці. — Але вона мене, голубонька, й годує…

Посміхнувся по-яковченківському, слово-друге мовив, жінка враз заусміхалася, аж розквітла.

— Вибачайте, — каже, — я спершу не роздивилася. Фізіономія у вас і справді така симпатична й весела, що, маючи її, ви з голоду не помрете…

Його не треба було представляти: заслужений, народний… Він виходив, починав творити образ, і всі бачили, що він і справді народний.

Його часто називали українським Чарлі Чапліном — не знаю, може, це й почесно — як для кого, — але він був і залишився Яковченком, неперевершеним коміком, рівного якому в українському театрі не знайти, і цим все сказано.

І хоч він був від Бога комедійним артистом, але особисте життя його було трагічним. Рано став удівцем. Передчасна смерть коханої красуні-дружини підрубала його під корінь, він почав топити горе своє в чарці, а вона, як відомо, бездонна… А тут ще й горе з дочкою Іриною (хто знав її, кажуть, що була вона красунею) — її рано забрав рак. У нього стався інфаркт, і його ледве-ледве відволодали. Та він і далі топив своє, вже подвійне, горе у чарці.

Правда, рятувала його робота на сцені, в кіно. Сорок сім років, майже піввіку, віддав він театру ім. Івана Франка, де зіграв ролі Миколи («Наталка Полтавка»), Пеньожка («Мартин Боруля»), Ляща («Останні»), Довгоносика — знаменитого у його виконанні, яким захоплювалася вся Україна, — з комедії О. Корнійчука «В степах України», а ще ж 50 фільмів, у яких він знявся, і серед них такі популярні, як «Ніч перед різдвом» чи «За двома зайцями», де скільки не дивися на нього, народного Яковченка, все мало буде, але так багато буде доброї посмішки.

До речі, про фільми. Його охоче запрошували, бо знали: зіграє Яковченко — образ той стане народним, успіх картині гарантований.

Але ж ота чарка, у яку він так часом недоречно любив заглядати — частенько й під час зйомок.

Тож доводилося іноді за ним на знімальному майданчику встановлювати препильний нагляд, ревно стежачи, що він не приклався бува… Навіть у тормозок його, що він брав собі на обід, заглядали й ревізували там усе… Ну, день за ним так стежать, два контролюють… Яковченку те, звісно, не дуже подобається, щось його муляє.