Чаклун та сфера. Темна вежа IV

З урочистим виразом пик всі слухали, киваючи й лижучи «рокетси», смокчучи «попсикли» чи смалячи «кенти». Всі знали, що Шкіпер Бреніген — останній боягуз, та й Джиммі від нього не відставав, але вголос ніхто цього не сказав. Тільки не це. Якби вони не вдавали, що вірять у відверту брехню Джиммі Поліо, то ніхто б не повірив у їхні побрехеньки.

Томмі Фредерікс віддав голос за Джона Пареллі. Джорджі Прат — за Чабу Драбніка, якого прозвали Схибнутим Довбаним Угорцем. Френк Дуґанеллі номінував Ларрі Маккейна, хоч Ларрі й сидів тоді у в’язниці для неповнолітніх; Ларрі — рульний чувак, сказав Френк.

Настала черга Генрі Діна. Він, як годиться, театрально витримав паузу, а потім обійняв свого здивованого молодшого брата за плечі. «Едді. Мій малий брателло. Він реально мужик».

Всі хлопці вражено повитріщалися на нього — всі, включаючи Едді. Щелепа в нього відвисла аж до пряжки на поясі. А тоді Джиммі Поліо сказав: «Та ну, Генрі. Не клей дурня. Це серйозне питання. Хто б прикривав твою дупу, якби сталася якась дурня? Кого б ти хотів бачити коло себе?»

«А я серйозний», — відказав Генрі.

«Чому Едді? — спитав Джордж Претт, наче прочитавши думку, що бродила в голові в Едді. — Та він же з паперового кулька ні в жисть не виборсається! З мокрого. То чому, в біса?»

Генрі ще трохи помовчав — Едді був певний, що мовчить він не тому, що не знає відповіді, просто Генрі думав, як це висловити. А потім відповів: «Бо Едді самого чорта намовить стрибнути у пекельний казан. Він це може».

Знову повернувся образ Джейка, один спогад напливав на інший. Джейк шкрябає кресалом об кремінь, іскри летять на хмиз багаття й згасають, не встигаючи долетіти й розпалити вогонь.

Він самого чорта намовить стрибнути в пекельний казан.

«Піднеси кремінь ближче», — сказав Роланд, і з’явився третій спогад, про Роланда і двері, які вони знайшли в кінці пляжу, Роланда, що палав у гарячці, стояв за два кроки від смерті, трусився, як осика, кашляв, не відривав від Едді погляду своїх синіх снайперських очей, Роланда, який казав: «Підійди трохи ближче, Едді… трохи ближче, заради твого батька!»

«Він хотів мене вхопити», — подумав Едді. Слабо й невиразно, наче крізь ті чарівні двері з якогось іншого світу, до нього долинав голос Блейна: він розповідав, що почався ендшпіль, і якщо вони притримали свої найкращі загадки на потім, то зараз саме час їх видати. У них лишилася година.

Година! Одна година!

Його свідомість спробувала на цьому зосередитися, але Едді заборонив їй. Щось відбувалося в нього всередині (принаймні, він благав Бога, щоб це було так), якась відчайдушна гра в асоціації, і зараз він не міг дозволити собі все перепаскудити через граничні терміни, наслідки та іншу дурню; якби він це зробив, то втратив би навіть той примарний шанс, який мав. Певним чином це нагадувало проступання обрисів у шматі дерева, обрисів, за якими можна різьбити — лук, рогатку, можливо, ключ, що відчиняє якісь незбагненні двері. Втім, дивитися надто довго не можна було. Принаймні на початку. Щоб не втратити все. Це було все одно, що різьбити в себе за спиною.

Він відчував, як під ногами нарощують оберти Блейнові двигуни. А внутрішнім зором бачив, як кремінь вдаряє об кресало, і внутрішнім слухом чув, як Роланд наказує Джейкові піднести кремінь ближче. І не бий по ньому кресалом, Джейку, а шкрябай.

Чому я тут? Чому я весь час подумки повертаюся до цього місця, якщо не воно мені потрібне?

Бо тут я в безпеці й разом з тим найближче до зони болю. Не надто сильного болю, середнього, але він змушує мене згадати Генрі. Про те, як він мене принижував.

Генрі ж сказав, що ти самого чорта переконаєш стрибнути в пекельний казан.

Так. Я завжди його за це любив. Це було чудово.

І зараз Едді побачив, як Роланд бере Джейка за руки (в одній кремінь, у другій кресало) і підносить ближче до хмизу. Джейк нервувався. Едді це бачив, а Роланд і поготів. І тоді, щоб хлопчику стало легше, щоб він трохи забув про велику відповідальність розпалювання вогню, Роланд…

Він загадав малому загадку.

Едді Дін дмухнув у замкову шпарину своєї пам’яті. І цього разу тумблери повернулися.

2

Зелена крапка вже наближалася до Топіки, і вперше за весь час Джейк відчув вібрацію… наче колія під ними була настільки поруйнована, що Блейнові компенсатори не могли впоратися з цією проблемою. А разом з вібрацією прийшло відчуття швидкості. Стіни й стеля баронського вагона досі лишалися непрозорими, але Джейкові навіть не треба було бачити, як мигтить у вікнах довколишній краєвид. Він і без того чудово все уявляв. Блейн розігнався до краю і мчав спустошеною землею, а за ним тягнувся шлейф останнього звукового удару. Невдовзі вони прибудуть до того місця, де закінчується Серединний світ. А ще Джейк легко зміг уявити трансталеві стовпи в кінці моноколії.

Вони точно розфарбовані діагональними смугами чорного й жовтого кольорів. Він не міг сказати, звідки йому це відомо, але знав напевно.

— ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ ХВИЛИН, — люб’язно повідомив Блейн. — ВИПРОБУЄШ МЕНЕ ЩЕ РАЗ, СТРІЛЬЦЮ?

— Навряд чи, Блейне, — у Роланда був стомлений голос. — Ти мене переміг. Джейку?

Джейк звівся на ноги й став обличчям до карти маршруту. Кожен удар серця в грудях здавався уповільненим, але дуже лунким, кожна пульсація — наче удар кулаком об шкіру барабана. Юк зіщулився в нього під ногами й стривожено зазирав йому в лице.

— Агов, Блейне, — Джейк облизнув губи.

— АГОВ, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА, — улесливий голос старого педофіла, який час від часу заводить діток у кущі. — ХОЧЕШ ВИПРОБУВАТИ МЕНЕ ЗАГАДКАМИ ЗІ СВОЄЇ КНИЖКИ? ТЕРМІН НАШОГО ПЕРЕБУВАННЯ РАЗОМ ДОБІГАЄ КІНЦЯ.

— Так, — сказав Джейк. — Я загадуватиму тобі ці загадки. Дай мені правдиву відповідь на кожну, Блейне. Своє розуміння правди.

— ГАРНО СКАЗАВ, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА. Я ЗРОБЛЮ ТАК, ЯК ТИ ПРОСИШ.

Джейк розгорнув книжку в тому місці, яке заклав пальцем. Десять загадок. Одинадцять, якщо враховувати загадку про Самсона, яку він притримав наостанок. Якщо Блейн їх усі розгадає (а Джейк не сумнівався, що так воно й буде), то Джейк сяде коло Роланда, візьме Юка на коліна й чекатиме кінця. Адже, зрештою, цей світ не єдиний, існують інші.

— Слухай, Блейне: в темному тунелі лежить залізний звір. Нападає він лише тоді, коли його звести. Що це?

— КУЛЯ, — без роздумів.

— По живому пройдися, воно навіть не буркне. Ступай по мертвому, і воно зарепетує. Що це?

— ОПАЛЕ ЛИСТЯ, — жодних вагань. У душі Джейк знав, що битву програно. Але чому тоді він почував такий відчай, таку гіркоту, такий гнів?

Бо Блейн негідник, ось чому. Він справді ВЕЛИКИЙ козел, і я би хотів зацідити йому в пику, хоч один-однісінький раз. Здається, цього мені хочеться навіть більше, ніж зупинити його.