Час смертохристів. Міражі 2077

— Навіть у думці своїй не злослов на царя, і в спальні своїй не кляни багача, небесний бо птах віднесе твою мову, а крилатий розкаже про слово твоє, — продекламував Гайдук. Це були рядки з Еклезіаста, викарбувані золотом на мармуровій дошці у вестибюлі головної будівлі Центральної служби безпеки Конфедерації.

— Ні, не так, — засміявся Григорій Невінчаний. — Наш девіз — нікого не боятися, все знати, нічого не забувати.

Він поліз цілуватися, хоч і гидко йому було дивитися на цю пику, але Гайдук зупинив Григорія:

— Не псуйте обличчя. Воно ще знадобиться. І згадайте ще одну мудрість: не бійся, не сподівайся, не проси.

Вони рушили в темряву ночі. У висотному, яскраво освітленому будинку Головної Управи ДерВару Юлій Мережко проводив термінову нараду з вищими офіцерами поліції та жандармерії — як посилити заходи безпеки в скорботні дні прощання з гетьманом. Але Мережка мучила інша — більш посутня — думка: чи залишить його Клинкевич на посаді директора ДерВару?

78.

Просто лежати горілиць на теплій землі, вдихаючи запах груш-гнилиць, розкиданих навколо. Просто дихати, безтямно вдивляючись у небо, в якому владарюють розпечені вітри африканських пустель. Радіти мурашкам, що повзають по руках, нишпорять у чужому одязі, винюхують щось у зболеному тілі. Просто забути про все, що було, не думати про майбутнє, якого немає. Є тільки лежання під грушею, є тільки безтямна радість виживання, виповзання із задушливих пацючих підвалів на поверхню; є щастя зустрічі з копицею сіна, холодною водою в емальованому відрі: можна занурити голову і пити, скільки хочеш, і ніхто не триматиме тебе за карк, коли схочеш піднести голову, ніхто тебе не топитиме, ніхто не палитиме електрошоком сечовий міхур і не робитиме уколів «парамнезину», розробленого американськими військовими психофармацевтами, тонким інсуліновим шприцом поміж пальцями ніг, де не залишається слідів. (Гайдук два роки тому послав у Центр опис дії цього препарату і кілька ампул). Тепер Гайдук на собі відчув дію парамнезину: препарат паралізував ноги, ніби їх залили бетоном; параліч піднімався все вище, знечулюючи таз і нижню частину тулубу. Людину охоплював смертельний жах — чи померти від паралічу дихальних м'язів, чи залишитися назавжди нерухомим, стати безсилою, упакованою в бетоні тушкою — а слідчий тим часом вимагає «розколотися» і тримає у руках шприц з рятівним антидотом, який нібито може врятувати в'язня. Гайдук знав те, чого не знала більшість підслідних — що строк дії парамнезина досить короткий, і той, хто не піддасться неконтрольованій паніці, зможе зберегти свою таємницю.

Йому хотілося про все забути, перейти з людського горизонту, повного страждань, на рівень птаха: злетіти над цим старим дерев'яним будинком на узліссі, полетіти далі, понад поймою річки Ірпінь. Далі Ірпеня радіус дії його пташиних мрій не сягав.

Гайдук з гіркотою збагнув, що відчуття свободи, яке раптово прийшло до нього, так само раптово скінчилося, щось згасло в його душі. Просто існувати — як птах, який летить над Ірпенем, чи зелена ящірка, яка легко відкидає хвіст і так само легко відновлює втрачене — не виходить. Після кількох хвилин блаженства, подарованого цим ранком, він повернувся до людського виміру: його почала повнити жадоба помсти, яка заполонила свідомість, витиснула всі інші почуття, — жадоба примітивної, кривавої помсти та почуття приниження, нестямного болю від несправедливості, якого зазнав у рідній країні. Подумав, що сидів у щурячій норі під землею у найсвятішому місці Києва — у кількох метрах від святої Софії та Михайлівського Золотоверхого собору, недалеко від Десятинної церкви. Що сталося з цією землею, яка добровільно відмовилась від свободи? Що буде з народом, перетвореним на кріпаків, на холуїв та тюремних наглядачів?

Жорсткий, наче звістка про смерть, внутрішній голос перервав цей патетичний поворот Гайдукових думок: чим ти, генерале, розбещений вільним життям в Америці, ти, тупий солдафон-виконавець, кар'єрист, засліплений міражами влади, чим ти кращий від інших пристосованців, які прислужують зграї зрадників і бандитів, на чолі яких стоїть Сірий Князь?

В цьому голосі було скільки нестерпної правди, що Гайдук зрадів, коли до нього підійшов Григорій Невінчаний з літровою банкою медовухи, вже добряче надпитою. Григорій поклав на землю старий матрац, під голову — подерту фуфайку й примостився поряд, відганяючи долонею надокучливих бджіл.

Невінчаний заріс бородою, але хитрий погляд його невинних блакитних очей не змінився. Залишивши сім’ю у Греції, він нелегально повернувся в Україну і разом з кількома офіцерами ВІРУ організував групу з визволення Гайдука. Тільки на підкуп тюремної охорони пішло 500 тисяч глобо з таємного фонду ВІРУ, що складався з грошей, зароблених на продажу зброї.

Після арешту Гайдука ВІРУ була фактично розгромлена: головну роль у цьому відіграли колишні найближчі співробітники Гайдука — його перший заступник генерал Іванишин, начальник Першого управління Семиглазов та начальник Четвертого управління оперативно-тактичної розвідки Цеханський, які під час зборів керівного складу ВІРУ, що їх проводив особисто генерал-полковник Клинкевич, теперішній гетьман, не просто відреклися від Гайдука, але й засудили діяльність свого колишнього шефа, зокрема операцію «Ахіллесова п'ята», як незаконну, злочинну, таку, що підриває основи національної безпеки України.

«Це правда, — погодився подумки Гайдук, слухаючи Невінчаного. — Операція підірвала основи безпеки владної зграї України».

Одразу після зборів почалися арешти «людей Гайдука» — список був складений Іванишиним та його командою. Ті, хто насправді були «людьми Гайдука», оцінили ситуацію моментально і сховалися, перейшовши на нелегальне становище, використовуючи фальшиві документи, завчасно заготовлені відділом «Н», маски з «полілату», конспиративні квартири та інші засоби порятунку.

Серед офіцерів ВІРУ ходили чутки, що військову розвідку хочуть ліквідувати, підпорядкувавши її структури ДерВару. Хоч як дивно, але це повідомлення не справило на Гайдука враження. Насамкінець Невінчаний приберіг добрі новини.

Одразу після звільнення Гайдука з підземної тюрми був задіяний план переведення його матері в безпечне місце. Давид Бейлін, знешкодивши двох топтунів, що стерегли квартиру Марії Юзефівни, вивіз її туди, куди домовлялися (Невінчаний не повинен був знати місце).

Через другого секретаря посольства Конфедерації Мартина Гусака, напівукраїнця-напівсловака з Чікаго, з яким товаришував Григорій, вдалося зав'язати контакт з Боженою. Вона перебуває в посольському комплексі на вулиці Коцюбинського, будинок «С», п’ятий поверх, кімната 512, і охороняється агентами ЦСБ. Хоча формально блокаду посольства знято, фактично прилеглі території перебувають під пильним контролем ДерВару, і непоміченим вийти неможливо. Хіба що тільки в лімузині посла, Дж. О'Саллівана, який виявився великим гівнюком, бляха-муха, бо першим, ще вночі 18 липня, привітав Клинкевича з гетьманською булавою; посол дуже невдоволений небажанням

Божени повертатися додому і не збирається ні в чому їй сприяти.

Закінчивши свою розповідь, Невінчаний спитав, чи погодиться Гайдук на зустріч з представниками української опозиції у підпіллі?

Так, — сказав Гайдук, не вагаючись.

Може, маску надінете?

Ні. Маску вони не повинні знати. А мене нехай бачать.

Долаючи біль, він підвівся й пішов до будинку, що належав далекому родичу полковника Палія, начальника оперативно-розшукового управління військової контррозвідки. Невінчаний подзвонив комусь і сказав, що готовий продати мед по зниженій ціні.

Сидячи за великим столом у світлиці й п'ючи молоко з медом, Гайдук побачив, як навпроти будинку зупинився фаетон, запряжений двійкою гнідих коней, заквітчаних кольоровими стрічками, мов на весіллі. Фаетон був прикритий білим сонцезахисним дашком. Григорій зустрічав гостей, щось казав кучеру в світлій полотняній чумарці й солом’яному брилі, і той поїхав униз з пригорку, на якому стояв дім.

До світлиці увійшли троє. Одного з них Гайдук негайно впізнав: це був отець Іван, священик ЗЕКУ-116. Вони обнялися, Іван перехрестив Гайдука.

Я чув, які муки випали на вашу долю. Не дайте помсті потьмарити серце.

Другим був Василь Капран, голова Ліги Устима Кармелюка — підстрижений під макітру темноволосий парубок у вишиванці й сірих лляних шароварах. Третьою — дівчина, Оля Гудима, з синьо-жовтою стрічкою, що стягувала золоте волосся, з дитячими пухлими губками й поглядом чистим, мов сльоза.

«Чудові підпільники, — подумав Гайдук. — Просто якась декоративно-дитяча молода гвардія проти зграї мерзотників з підземними тюрмами, тортурами, таємними агентами й ескадроном смерті».

Пане генерале, — мовив отець Іван. — Ми вдячні за можливість зустрітися з вами. А ще більше радіємо, що турботами Господа Бога нашого, Ісуса Христа, ви на волі...

Капран гнівно стукнув кулаком по столу, від чого розплескалося молоко зі склянки, й закричав щосили:

Та немає ніякого бога! Немає над Україною бога, Іване. А якщо є — він мертвий. Нічого не бачить, нікого не чує! Якби був над нами бог, — волав Капран, наче на мітингу, піднісши вгору обидві руки, — хіба він міг би бути таким байдужим і дозволяти те, що діється на цій землі?! Над кожною країною свій бог! Над Росією був імперський бог Третього Риму, він сидів на двоголовому орлі й дивився — що ще загарбати, що ще знищити і понівечити. А тепер він розбився разом зі своїм орлом, і Аллах усівся над Москвою. І над нами скоро всядеться! Але України вже не буде! Немає універсального бога, немає його волі, а є воля людська, зла — і їй треба протиставити нашу народну волю, ще злішу, ще безжальнішу. Зло можна перемогти тільки ще сильнішим злом, а кров — ще більшою кров'ю. Іване, вчення Христове вже вичерпало себе, воно не працює в умовах нашого божевільного часу.