Чаша Амріти
Шрифт:
— Що ти кажеш? — здивувався Михайло. — Як воно може повернутися?
— Не ситуація, — сказав Свамі. — А збіг енергій. Брате мій, це ж дуже просто збагнути. Ти береш тягар, ти зобов’язався нести його. Ти напружуєш усі сили. Хоч і важко, а проте несеш. А коли твоя воля ослабне, і ти не захочеш нести тягаря — він роздушить тебе. Треба нести до кінця. Треба! Хто багато взяв на себе заради інших — тому багато відкриється…
Заворушився Гаррі, солодко потягнувся. Протер очі. Широко усміхнувся, відчувши себе в небезпеці.
— Філософствуєте? — добродушно сказав він. — А мені сон який приснився! Наче ми з батьком
— Що кому, — промовив Михайло. — Пора снідати і в путь. По-моєму, ми десь в Югославії. Недалеко від Загреба. Можна надибати на партизанів…
Американець розкрив сумку, вийняв чималий шмат сиру, сухарі. Свамі тривожно подивився на товаришів, сказав:
— Друзі, я більше не нагадую вам. Може, незабаром ми розлучимось. Тільки не забувайте цієї ночі. Не забувайте. Життя закрутить вас, майя розкине густі тенета, далекий випадок буде здаватися неймовірним і нелогічним… а все-таки згадайте про цю ніч серйозно і не забудьте обітниці…
— О’кей! — озвався дружньо американець, поклавши долоню на плече індуса. — Я ж казав — знайду тебе в Гімалаях, Свамі, де б ти не знаходився. Ми ще зустрінемось…
— Я не забуду, Свамі, — тихо сказав Михайло.
***
Через два дні втікачі зустрілися з розвідувальним вагоном Народної армії Югославії…
Встаньте, встаньте! Чому ви дрімаєте? Що за сон для немічних, отруєних стражданнями й сумом!..
Встаньте, встаньте! Навчайтесь життя, яке приведе до миру, щоб володар смерті не скористався вашою безпечністю і, облестивши, не підкорив би вас своїй силі. …Не втрачайте вирішальної хвилини життя: хто не втрима и, хто дасть їй вислизнути, той прирікає себе на загибель
ГАУТАМА
Сагайдаку снився химерний сон. Ніби він малий хлопчина і живе в рідному селі. Все навколо таке романтичне, оповите серпанком таємниці і любощів. Старезні верби з великими дуплами, куди можна заховатися під час грози, зарості дерези, де скубуться невгамовні коти й несуться нишком од господині невиховані кури, глибокі покручені глинища за селом, де можна гратися в піратів та козаків, палити цигарки з вати або кізяка і стріляти з самопалів у сірих огидних жаб-ропух.
Диво дивне. Розділилася свідомість Сагайдака вві сні. Одна зберігала дорослість, пам’ятала, що він — учений, кандидат наук, солідна людина, а інша, дитяча, — наплювала на всі ті звання й умовності, скинула шкірку поважності й стала сама собою. Хлопчик вибіг на город, вирізав товсту соняшничину, одпанахав плескату важку головку з недозрілим насінням. На тому місці з’явилася лієчка. «Це буде карбюратор», — зрадів хлопчик. Він налив у ту заглибнику води з дощової калюжі, почмихав, забурчав, заводячи «машину», сів верхи на соняшничину і гайнув поза цариною до лісу, аж штаненята залопотіли.
Жито вклоняється до землі, шумить привітно, блакитні
сокирки і волошки лукаво зоріють поміж хлібами, теж хочуть гратися. І чути їхній дружній голосок — ніжний, милодзвінний:«Драстуй, вершнику! Куди зібрався?»
«До Місяця! — кричить гордо Михась. — А потім аж до Сонця!»
«Щасливо! — здивовано вигукують волошки й жита. — Щасливо, любий Михасю! І наше вітання Сонцю! Передай неодмінно!..»
«Передам! — вигукує хлопчик і, підскочивши вгору від повноти почуття, поривається вперед. — Іго-го-го! Др-р-р-р! Чах-чах-чах!»
Соняшничина поєднала в собі функції коня, машини й ракети. Вся сила людська в руці хлопчика. І нема йому впину, нема перешкод. Курява стелеться полем, на запиленій дорозі залишаються маленькі сліди.
Одлітали, блідли враження сну. Відсувалися в невідому глибінь свідомості. А Сагайдак все ще утримував зворушливі видива у своїй пам’яті. П’яти ще відчували сонячну теплінь битого шляху, вуха зберігали неповторний шепіт ласкавого літнього леготу…
Сагайдак розплющив очі. Звідки чарівні образи? Моє любе, зворушливе дитинство, навіщо тривожиш, для чого воскресаєш із бездонної криниці часу?
Сухо цокає годинник на столику. Нагадує про реальність. Зараз буде торохтіти. Сагайдак натиснув кнопку дзвінка. Відкинув ковдру і скочив з ліжка. Взяв гантелі, підійшов до відчиненої кватирки, ліниво зробив кілька вправ. Позіхнув. Надокучило! Безглузде заняття. От якби в селі — інша справа! Взяти б сокиру та метнутися до дровітні. Цюк-цюк! Цюк-цюк! Росте купа пахучих дровець, грають м’язи, приємна хвиля котиться по всьому тілу, бадьорить, підносить…
Він кинув гантелі в куток. Зайшов до ванни. Ткнувши вилку електробритви в розетку, трохи пошкріб підборіддя. В око впали сиві пасма над чолом. Еге, швидко насувається старість! Сьогодні — сорок п’ять. День народження. Прийдуть гості. Гомону, безладдя на цілу добу. А що відзначати, з чого радіти? З мішків попід очима? Чи втоми, що все частіше оволодіває тілом?
Сагайдак наблизився до дзеркала, зазирнув собі в очі. Хто ти, відбитку? Хто я? Дивна форма — тремтлива, гаряча, сповнена протиріч і бажань, немічна й вольова, наділена нетутешнім поглядом духу? Очі — прозорі вікна, розцвічені карою позолотою, хто ви — зброя душі чи оптичні приладдя біологічної машини?
Не збагнеш, не пізнаєш. Нема дитячого, безпосереднього сприймання, як у сні. Все розписано за правилами наукового аналізу, все зарегламентовано традицією інтелекту. Куди поділася студентська безкомпромісність, запальність? Звідки повзе байдужість, зневіра, ледве вловимий холодок цинізму, ніби перші прозорі кристалики крижинок на осінній воді? Коли це почалося, з якого дня чи години?..
Струсити б дивну пасивність душі, змести, як павутину з обличчя. Як? Звідки почати? Та й неохота. Неохота думати про значні зміни, неможливо витягати розум з глибокої колії, прокладеної попередником. Та й витягти його — де сили взяти? А сміливості?
Сагайдак зітхнув, покивав сам собі. Усміхнувся відбитку. Гай-гай, брате! Юродствуєш, сам перед собою граєш у прогресивного мислителя. А перед колегами… перед науковим керівником? Мовчиш, вислуховуєш тривіальні сентенції, підтакуєш, хоч знаєш, що він пень-колода. Залежність, перспектива, наукова кар’єра… Мовчи, не виправдовуйся, не будь лицеміром хоч на самоті.