Черлені щити

Не лепо ли ны бяшеть, братие, начяти старыми словесы трудных повестий о полку Игореве, Игоря Святославича? Начати же ся той песни по былинам сего времени, а не по замышлению Бояню…

* * *

Київ. Літня ніч 1185 року. Дерев'яний боярський дім. Простора кімната, начинена книгами та зброєю.

Горить, потріскуючи, свіча.

А за столом схилився над аркушем пергаменту життям умудрений, літами усріблений муж, книжник, громадянин, якого далекі нащадки через багато-багато століть назвуть геніальним поетом.

Тут, у тихому завулку, неподалік від Золотих воріт та святої Софії, того вечора почало творитися чудо, творитися безсмертне "Слово о полку Ігоревім".

Славута!

Назвемо співця так. Назвемо цим прекрасним прадавнім словом, поки щасливий випадок не відкриє нам його справжнього наймення. У грізну годину лихоліття, коли хоробрий, але необачний князь Ігор відчинив ворогам ворота на рідну землю, весняним громом, вічовим дзвоном пролунав його могутній голос, звернутий до всіх руських князів: досить чвар і міжусобиць, опустіте вже стяги свої, вкладіть у піхви мечі свої, пощерблені у братовбивчих війнах, черленими щитами загородіте Полю ворота на Русь!

Мовкне під зорями Київ. Скрипить перо. Гуде у жилах кров. Горить свіча…

1982–1985