Червоний
Шрифт:
Хоча через Олику проходила залізниця, полковник Калязін зустрів мене на вокзалі в самому Луцьку.
Обнялися, наче не начальник та підлеглий, а старі бойові товариші – так, власне, й було. Калязін поводив мене по різних кабінетах, за півдня оформили всі папери, сіли в його машину і дісталися до Олики, ще навіть не сутеніло. Від обласного центру містечко лежало недалеко – якихось три з гаком десятки кілометрів. Власне містечко чи, як значилося в документах, селище міського типу видалося мені затишним і аж надто тихим. Побачив старовинний замок польських князів та костел – лишилося з часів, коли тут панувала польська шляхта. Ще церкви та синагога, які позачиняла вже радянська влада: а й справді – для чого, релігія – опіум для народу. Тут я підтримую політику партії й уряду. Нехай ці споруди
У кабінеті Калязіна ми нарешті сіли за стіл. Хазяїн застелив його газетою, досі назву пам’ятаю – «Вільний шлях». Видобув із сейфа та порізав на газетному аркуші товстими шматками сало, хліб, розклав холодну картоплю «в мундирі», поклав накруто зварені яйця. Тоді вийняв із шухляди стола – старовинного, здається, дореволюційної роботи – флягу, машинально збовтав, розлив самогон по гранчаках.
– Продукт перевірений, – мовив. – Вміють у тутешніх селах горілку робити, нічого не скажу. У нас у селі далі бражки діло не йде. Не доходять руки в мужиків – просто так хлебчуть.
Полковник Калязін, як я знав, народився у селі Рязанської губернії. Не без гордості якось сказав, що єдиний із села вибився в люди, став червоним командиром. Коли на побування приїжджав, село кілька днів гуляло. Навіть якби він не попередив, мене ніщо не зупинило б від того, аби випити: на фронті мав справу з чистим спиртом, хоч медичним, хоч авіаційним, а скільки всього доводилося вливати в себе, крім спирту, краще помовчу. Правда, мені як шоферу особливо пригощатися не можна, та свої наркомівські стограм я справно отримував і, якщо не було нагоди випити, зливав у флягу. Частенько для того доводилося використовувати не одну фляжку, тому в мене в машині завжди було вдосталь спиртного. Часом навіть старші офіцери через Калязіна просили позичити в мене. Хоча спирт чи горілку не позичають, іноді комсклад таки віддавав – то коньяком, то «казенкою», то й трофейним німецьким шнапсом. Пізніше Калязін навіть називав мою машину пересувним трактиром.
Я стиснув гранчак у долоні, підняв і гойднув ним у бік полковника:
– Будьмо, командире, – так неофіційно я називав його без сторонніх.
– Будєм крєпкі, лейтенанте, – погодився начальник.
Почаркувалися, і він випив одним махом, навіть не скривися – ото вже звичка. Мені ж відразу наче вогнем обпекло горло й нутрощі – таким міцним виявився самогон, хоч і йшов він м’яко. Не витримав, покривився, хекнув і швиденько зажував шматком сала. Градусів п’ятдесят, як не більше.
– Ну, і яка тут обстановочка? – запитав, прожувавши.
У загальних рисах Калязін ввів мене в курс справи ще вдень. І натякнув, хоч я і без нього зрозумів: докладніше поговоримо згодом. Тепер, мабуть, і настав час для розмови. Та й сам Калязін не тягнув – відразу перейшов до справи.
– Обстановка, Михайле, максимально наближена до бойової.
– Ну, це я чув…
– Від кого?
– Так, краєм вуха… По радіо, і газети писали…
– Радіо, газети… Це все добре… Правильно це все, газети й радіо…
Калязін налив ще по одній, та пити не поспішав, дивився на мене якось дивно. Я не надто зрозумів його погляд: так дивляться батьки чи старші брати на нерозумних хлопаків, котрі пішли – ось так запросто – погладити здоровенного дворового собаку. Тому мовчав, чекаючи продовження розмови. Полковник не зволікав.
– Звідси, лейтенанте, треба зведення передавати. Щодня. Як товариш Левітан читав, – тут він випростав спину, розправив плечі й спробував відтворити знайомий всім голос головного диктора країни: – «От советского Информбюро! Сегодня, двадцять второго сентября…» Ну, і таке інше. – Калязін знову заговорив своїм нормальним голосом: – Нічого тобі, Мишко, по радіо не скажуть. І в газетах не напишуть, – він присунувся ближче, поклавши лікті на стіл. – Я після війни у комендатурі працював, недалеко звідси, на Львівщині. Потім сюди перекинули, спочатку теж у комендатуру, а згодом – начальником міліції. Чесно кажучи, на начальника сам зголосився – попередника вбили. Знаєш, як убили? – Він нахилився ще ближче, поплескав долонею по газетному аркушу. – Газета про таке не напише. Серед білого дня підкотила сюди, до міліцейської управи, «емка», вийшли троє, навіть не ховалися. З автоматами, один у цивільному, на двох – галіфе та кітелі, чи німецькі, чи польські.
Хрін розібрали ті, хто це бачив. Ось так, просто, на очах у людей поклали на місці двох міліціонерів, тоді ввірвалися в цей кабінет, – Калязін обвів його рукою, – і розстріляли начальника міліції в три руки. Знову сіли в машину, розвернулися, поїхали. Виїхали за Олику, там біля лісу кинули. Гранатою підірвали на прощання. І це, лейтенанте, тільки один епізод. Можу ще розказати, тільки боюся – ти найближчим часом сам більше побачиш.Тепер мій бойовий командир випив без чаркування. Я наслідував його приклад, зажував половинкою картоплини, тоді запитав:
– Відомо, хто це зробив?
– Бандерівці, – розвів руками Калязін. – Тут усі лиха – від бандерівців.
– Чого вони лютують? Я щось чув по радіо…
– Знов ти про своє радіо! – роздратовано відмахнувся начальник, мов від набридливої мухи. – Лютують, бо бандити! Від безсилої люті, як люблять писати різні там майстри художнього слова. Тільки лють у них, Михайле, аж ніяк не безсила. Я ж у цих краях давно…
– Саме тут?
– На Волинь перевели місяців вісім назад. До того часу виконував різні завдання у Львівській, Тернопільській, Станіславській областях. Скрізь однаково. Тільки, знаєш, тут небезпечніше.
– Тобто?
– Бо начальник міліції! Можеш не вірити, лейтенанте, але на армійських тут менше полюють. Ну, це ніби мої висновки… Хтозна, у кого тут більше шансів. Усі ми тут, мов на мінному полі.
Я нутром відчував – Калязін хоче сказати більше, але стримується. Від цього, а не від міцного волинського самогону, плутаються, стрибають одна через одну його думки. Аби хоч якось спрямувати розмову, я запитав:
– Чого їм треба?
– Кому? – стрепенувся Калязін, стрельнув на мене нерозумілим поглядом, та за мить усе зрозумів: – А, їм… Не знаю. Жили за Польщі, наче кріпаки. У злиднях, голі, босі… Зрозуміло, чому тоді почали терор. З німцями теж трохи повоювали… Тільки про це я тобі не говорив! – відразу застеріг він. – Дивись, бо офіційно бандерівці – союзники Гітлера. Насправді вони в сорок першому несли німчурі хліб-сіль як визволителям, а в сорок другому – півроку тільки пройшло – у цих самих визволителів стріляли. Хрін їх розбере, цих хохлів…
Не знаю чому, а мене від оцієї його останньої фрази тріпонуло. Калязін це помітив й одразу додав:
– Вибач, ти теж у нас хохол… Тільки ти холол правильний. Ти за радянську владу, бо розумієш, що вона дає людям. А вони тут – проти. Хто відкрито, той по лісах ховається. Хто приховує – по вулицях ходить, вітається з тобою.
– То невже вороги скрізь?
– Так і виходить. І чого їх крутить в одному місці? У тридцять дев’ятому, між іншим, коли наші звідси вибили поляків, теж квіти й короваї виносили. Нашим. Здається, все, товариш Сталін повідомив про історичне об’єднання українських земель. А тутешні потім знову за зброю! Поляки, виходить, погано. Добре. У німцях розчарувалися, бо окупанти. Нехай, тут усе правильно. Але що їм радянська влада поганого зробила?
Калязін говорив щиро, і тут я цілком із ним погоджувався. Тому мовчав. Машинально взяв із газети шматок сала, поклав на хліб та відкусив від цього бутерброда. Мій жест чимось привабив Калязіна. Зачепився об мою руку поглядом, про щось задумався, тоді різким рухом змів з газетного аркуша, на якому лежала закуска, хлібні крихти, тицьнув пальцем у якусь замітку.
– Ось, глянь-но, готовий приклад! У газеті пишуть! – розвернувши аркуш так, щоб замітка, яка впала в око, опинилася просто перед очима, полковник уголос прочитав, тобто пробубонів, калічачи українську: – «Заможно і культурно зажили колгоспники. У багатьох є патефони, радіоприймачі, велосипеди. Майже всі виписують газети. Художню літературу читають не одиниці, а більшість колгоспників. Зріє інтерес до кінокартин. У колгоспних клубах завжди повно людей», – Калязін перевів дух, знову підвів на мене погляд: – Це в кожному селі, лейтенанте! У кожному! Чи мали б вони таке за Польщі? Ти знаєш, я з села Рязанської губернії, у мене батьки неписьменні були. Тільки після революції та громадянської, коли по селах пішли вчителі, вони читати навчилися. По складах спочатку – але ж грамота, лейтенанте, це дуже важливо! Чому ось ці грамотні колгоспники з патефонами годують бандерівців уночі? Чому, коли ходиш по хатах, вовками зиркають з-під лоба? Яка влада їм ще такі блага дала?