Чорні дияволи

Він уже не бачив, яке над ним було небо, денне чи вечірнє, не помічав ні трави, ні каміння, ні дерев… А втім, це не мало значення. Навколо було темно. І в цій темній відчуженості були тільки дві сили — він сам і його вороги. Але він не був самотній. Поруч були товариші. І він відчував себе непереможним…

Такий був його перший бій. І тепер, знову переживаючи його в прохолодній вечірній тиші, Нечай думав про те, що попереду у них ще багато буде таких боїв, навіть важчих, може, навіть зовсім безвихідних, але жоден із них не запам'ятається йому так, як цей перший бій, коли він знайшов у собі сили відштовхнутися руками від землі і стати на ноги. Хтозна, може, саме в цю мить він став людиною?..

Минув тиждень. Загін морської піхоти не виходив із боїв. Потроху Нечай і його друзі обжилися, звикли до тяжкого окопного побуту з щоденниками атаки, контратаками і чеканням нових атак, з мінометним обстрілом, зухвалим, що сліпило очі, світлом ракет уночі, з випадковими кулями, котрі залітають бозна-звідки, з котелками упрілої каші, ста грамами горілки, теплим домашнім шарудінням мишей у соломі та з їдким хімічним запахом відстріляних гільз. Їхні руки й обличчя загрубіли, стали шорсткими, темними, а очі випило безсоння Тепер їх уже нічим не здивуєш.

А довкола була суха земля, порита осколками заліза, напоєна кров'ю, земля, яку немилосердно палило сонце. 4

Траплялося, однак, що на передову, на гіркотрав'я, спадала мертва тиша. Війна давала людям перепочинок. Але ця тиша була важка, нерухома. Вона закладала вуха і каменем лягала на серце. Так минала година, друга… Ти вже починав звикати до неї, як зненацька тиша знову вибухала, небо наповнювалося скреготом, гуркотом, стогоном, і низьким степовим громом котився по стерні та бур'янах гарматний гул, за яким знову підводилися цепи ворожих солдатів у ядучо-зелених мундирах. І все починалося спочатку.

Першими, як правило, йшли «шарманщики», — так прозвали ворожих автоматників — вони поливали землю автоматним вогнем. За ними, гнані офіцерами, виповзали із поріділих, посічених кулями заростей кукурудзи бородаті солдати з гвинтівками.

Так починався ранок. Щодня те саме. О цій ранній порі степ, як звичайно, був рудий, небо теж руділо, а повітря, рідко леліючи над окопами, каламутно пломеніло. Серпень випав сухий. Сонце стояло високо, без променів, без блиску. Через те й дихалося важко, втомливо.

Тільки на Костя Арабаджі ця серпнева спека, здавалося, зовсім не впливала.

— Жити можна, — казав Кость, перекочуючи цигарку з кутка в куток почорнілого рота.

— А хто заперечує? Звичайно, можна, — підтримував його Сеня-Сенечка.

З ними мовчки погоджувалися. Жити можна. Погано тільки, що води обмаль.

Доводилося навіть збирати в котелки росу, яка вранці скляно тремтіла на срібних листочках степового полину. Та хіба отак багато назбираєш вологи? Ось прислухай. Он і поранені румуни, що залишилися на полі бою, весь час канючать: «Baпa! Baпa!» Чуєш?..

— Води просять, — пояснив якось Гасовський. — Їх, либонь, тримають у чорному тілі.

— А ви, товаришу лейтенант, і по-їхньому вмієте? — спитав Кость Арабаджі.

— А що ж тут дивного? Звичайно, вмію, — мовив Гасовський. — Я, мій юний друже, із міста Тирасполя. Там усі вміють. Я там у театрі працював Хіба ти не знав цього?

— Ким? — запитав Кость. — Невже актором?

— Хіба не видно?

— Видно, — поспішив підтвердити Кость Арабаджі.

Він, правда, краєм вуха чув, що Гасовський до військового училища був усього-на-всього робітником сцени і стовбичив за кулісами. Та як було сказати про це? Гасовський так вичитає, що й своїх не впізнаєш. Кость не боявся ні бога ні чорта, але задиратися з Гасовським не ризикував. Більше того: він потай заздрив Гасовському.

Лейтенант навіть в окопах якось умудрявся мати вигляд франта з Приморського бульвару.

Оце людина!.. На кітелі — жодної порошинки. Штани випрасувані наче під рейсшину. Козирок мічманки не втратив своєї колишньої лакованої пишності. Гарний, нічого не скажеш. Артист!.. Не витримуючи його насмішкуватого погляду, Кость поквапливо відводив очі, ніяковів. «Ви, здається, щось зволили сказати, мій юний друже?..»

Сам він так не вмів. Кость був запальний і грубий. Таким зробило його життя — море, солона морська робота, пиятики в колі друзів-рибалок, таких же безшабашних і завзятих, як і він сам. Кость не знати що віддав би за те, щоб мати такий «інтелігентний» вигляд і розмовляти так само насмішкувато, розтягуючи слова, як це робив Гасовський.

Люди завжди заздрять тому, чого самим бракує. Кость заздрив Гасовському, не підозрюючи, що той сам іноді заздрить йому, — його вмінню задовольнятися малим, що так допомагає на війні, вмінню швидко сходитися з людьми і одразу ставати з ними запанібрата. Від природи Гасовський, як і Нечай, був тихий і сором'язливий, але цю свою сором'язливість він старанно маскував під напускною байдужістю. Звідти були і його бравада, і його насмішкуватість. Він ніби кепкував не над іншими, а над самим собою.

Коли Гасовського поблизу не було, Кость Арабаджі намагався показати себе.

Зараз був саме зручний момент. Гасовський щойно пішов на СП командира полка, а хлопці з'юрмилися навколо Сені-Сенечки, який стиха наспівував «Ой хмелю, мій хмелю…», і Кость, відчуваючи себе в безпеці, приступив до давно задуманого «заходу», йому хотілося розворушити понурого Якова Бєлкіна, котрий сидів збоку і покусував губи.

— Прикро, — сказав Кость з легким, як пушинка, зітханням, не помічаючи при цьому, що він копіює Гасовського. — Диявольськи прикро.

Сеня-Сенечка перестав співати.

— От я, наприклад, Одеси ще не бачив, — оволодівши загальною увагою, вів далі Кость. — А Бєлкін там виріс. І що ж? Замість того щоб сказати: «Товаришу Арабаджі, командування зглянулося на вас», замість того щоб дати мені можливість познайомитися з місцевими визначними пам'ятками і тим самим підвищити свій культурний рівень, наш командир відпустив у місто Бєлкіна. Ну, навіщо Якову ходити по Одесі? Він її і так знає. А я, скажу вам по секрету, вже путівник дістав. Де ж справедливість, я вас питаю?

Кость Арабаджі глянув на Якова Бєлкіна.

— У нього путівник, точно, — підтвердив Сеня-Сенечка. — Я бачив.

Починався щоденний окопний спектакль. Матроси підсунулися наперед, смакуючи насолоду від чергової дивогляді! На передовій було відносно тихо — тільки пострілювали міномети. Хто жував черствий хліб, старанно збираючи кришки в долоню, а хто курив, затуляючи вогник цигарки од вітру.

— Де ж справедливість? — Кость повернувся до Якова Бєлкіна. — Хоч ти скажи.