Чорні зорі

Вебстер, спотикаючись, піднімався східцями. Бензин у запальничці вже зовсім вигорів, вогник згас. Вебстер лише зрідка чиркав коліщатком, щоб хоч іскрами, які вилітали з камінчика, на якусь мить розігнати темряву. Тут було тепліше, ніж унизу. Він відчував, що потоки теплого повітря линуть згори. Ноги глухо човгали бетонними східцями.

За першою площадкою прольоту стало гарячіше. Вебстер помацав долонею стіни — бетон був теплий. Попереду замигтіло якесь світло. Вебстер, завагавшись на мить, почав підійматися вище. Малиново-червоне світло яскравішало; вже можна було розрізнити східці під ногами. Жар бив у обличчя, ставало важко дихати… Вебстер зійшов на останню площадку перед виходом.

Перед ним за кілька кроків малиново світилися розпечені сталеві двері. Виразно було видно ряди заклепок, темний прямокутник замка. Крізь вузьку щілину під дверима проникало знадвору слабке світло, переливалося голубим сяйвом.

“Радіація!” Вебстер поточився назад і трохи не зірвався зі східців.

Отже, вони були не завалені й не замкнені — вихід вільний, двері вціліли, і за ними — світло, повітря… Але їх поховала тут смертельна радіація. Вона блискавично знищить першого, хто переступить поріг складу. Так, безсумнівно це був атомний вибух.

Вебстер, мацаючи стіни, повернув униз. У темряві чулося гарячкове бурмотіння. Він прислухався: генерал молився.

“Старий боягузливий кретин! Він ще розраховує на бога…” подумав Вебстер, і його охопила холодна лють.

**

*

Зміну дня і ночі Вебстер визначав по щілині під сталевими дверима. Вночі щілина темніла — тоді радіоактивне повітря, що просочувалося крізь неї, було особливо помітне. Двері вже майже охололи і не світилися більше малиново, тільки від них, як і раніше, струмувало тепле повітря. Поступово нагрівалися бетонні стіни: навіть унизу, в складі, було важко дихати. В’язнів кидало в піт від найменшого руху, давалося взнаки тривале голодування. Другого дня в одному з закутків складу Вебстер знайшов пожежну бочку з теплою водою, що огидно пахла нафтою. Генерал пив часто й жадібно.

Вони зовсім рідко перекидалися словом-другим, зате багато спали. Поки були цигарки й бензин у генераловій запальничці — курили. Потім не стало ні вогню, ні курива. З того часу моторошна пітьма огорнула все навкруги: вони не бачили і майже не помічали один одного. Генерал перестав молитись; у тривожному сні він щось белькотав — чи то благав когось, чи посилав прокльони. Так минуло чотири дні,

Вони ще сподівалися на порятунок. Вебстер кілька разів підходив до дверей. їх можна було легко відчинити: адже щілини є, значить, двері не заклинило. А там — світло, воля, повітря… і радіація. Нерішуче потупцювавши на місці, він повертав назад.

Генерала охопила якась тупа байдужість до всього. Одного разу Вебстер намацав на стелажах кимось залишений ломик і гукнув генерала. Той довго не озивався. Вебстер відшукав його в темряві і, лаючись, розштурхав. Генерал ніяк не міг збагнути, що від нього вимагає професор. Потім, стогнучи і крекчучи, підвівся й повільно поплентався до дверей.

Вони довго били навперемінно ломиком у лункий метал, били до цілковитої знемоги, тільки б привернути чиюсь увагу тими звуками. Але ніхто не озивався.

Од цих вправ Х’юз навіть трохи пожвавішав. Тепер він вештався по складу, глухо й сердито бурмочучи щось собі під ніс. Кілька разів в’язні натикались один на одного, тоді бурмотіння вщухало. Вебстер почував щось загрозливе у цій постаті, що ховалася в темряві. Він пробував заговорити з генералом, але той не відповідав.

Якось, це було шостого дня, Вебстер спав. Сон був тривожний. Не давали спокою настирливі галюцинації: тьмяне сонце над похмурими горами, спалах атомного пострілу з “телескопа”, потім темрява, знову спалах… Зненацька крізь сон він почув якесь шарудіння. Прокинувся і насторожено прислухався.

Шарудіння змінилося човганням, що наближалося ззаду. Вебстер сів.

— Це ви, Рендольф?

З темряви почулося важке сопіння, брязнув метал. І Вебстер швидше відчув, ніж здогадався, що над його головою занесено ломик. Він одсахнувся вбік, хотів підвестися. Ломик боляче чиркнув по скроні і безсило впав на м’якуш плеча.

— Рендольф, ви збожеволіли! (“Господи, так воно, мабуть і є!”) — Вебстер схопився, почав наосліп обмацувати повітря і спіймав генерала за лікоть якраз вчасно: знову занесений ломик вислизнув і з дзенькотом покотився по підлозі. Х’юз, осатаніло сопучи, навалився на Вебстера всією тушею, обоє впали. Це був наче кошмар уві сні: бачиш, як насувається на тебе небезпека, а чинити їй опір або просто втекти — немає сили. Вебстер, придавлений генералом, відчайдушно пручався, по черзі відриваючи від свого горла то одну, то другу його руку.

Під спиною Вебстер відчув щось тверде. Вивернувшись, він лівою рукою витяг з-під себе ломик і щосили вдарив ним кілька разів Х’юза по голові. Тіло генерала обм’якло, пальці його ще деякий час безсило стискали горло Вебстера, потім відпустили.

Спираючись на контейнер, Вебстер підвівся. Від виснаження підкошувались ноги, шалено калатало серце. “Він мало не вбив мене!.. Що це? Манія? Чи, може, він хотів мене з’їсти, щоб пожити ще трохи?”

Генерал глухо й уривчасто простогнав. Вебстер з інстинктивним жахом відсахнувся від нього. Він відчув, як, викликані безсилим відчаєм, по щоках покотилися сльози. “Господи, неначе звірі! Навіть гірше за звірів… Що ж, тепер мені його їсти?”

Генерал ще кілька разів глухо простогнав і затих.

Зробивши зусилля, Вебстер нагнувся, намацав на підлозі ломик (він був у чомусь теплому й липкому) і, похитуючись, рушив до виходу. Ні, він більше не може так… Нехай уже краще одразу…

Від дверей пахло горілим металом. Вебстер просунув вістря ломика в щілину, наліг на нього всім тілом — і двері з протяжним скреготом прочинилися. Знадвору ринуло незвичайне зелено-синє світло. На якусь мить Вебстера охопив жах перед простором: тут, за дверима, в темряві, було більш звично й безпечніше. Він зробив уже крок назад, потім опанував себе і вийшов з підземелля.

Вебстер не одразу зрозумів, що надворі стояла ніч: так ясно було навколо. Спробував пригадати, де що містилося, але всюди лежали тільки химерні нагромадження оплавлених уламків каміння, заліза, бетону. Все це випромінювало рівне, без тіней, світло. Здавалося, що навкруги розкидано уламки потрощеного снарядами Місяця…

Вебстер оглянув себе: вимащені в щось темне худі руки, пом’ятий і подертий у кількох місцях піджак, штани вкриті якимись плямами, — усе це мало дивний, дуже дивний вигляд… Він напружив думку, намагаючись зрозуміти, в чому справа. Так, від нього теж не падала тінь “Неначе привид…” Усе світилося м’яким світлом, навіть стіна, до якої він прихилився.

Зробивши кілька непевних кроків по уламках, Вебстер мало не впав, спіткнувшись об гострий камінь. Що робити? Куди йти? Він безпорадно озирнувся. Десь угорі, немов у тумані, блимали поодинокі зорі… Його охопив відчай. Куди йти? Як вибратися з цього світного радіоактивного кошмару? Може, закричати? Він набрав повні легені повітря:

— Рятуйте! Лю-ю-ди!

Крик був слабкий і хриплий. Від напруження Вебстер закашлявся. Мовчазна ніч з холодною байдужістю слухала його.

Він відчув, що йому нестримно хочеться заридати. Безсилий жаль до себе тугим клубком підступив до горла. Вебстер зробив ще кілька кроків, спіткнувся, сів на землю, яка так незвично світилася, і заплакав.