Чорна рада
Шрифт:
Запорожці так і кинулись туди, як тії демони.
– Василю!
– каже тоді Череваниха.- Куди отеє ми заїхали? Що отеє з нами буде?
– Не бійся, пані,- каже, всміхнувшись, Василь Невольник.- Добрі молодці тілько жартують. Вони зроду дівчат не займають. А Череванисі щось дуже сумно. Звеліла їхати швидше, щоб наздогнати своїх. Як ось запорожці знов по боках дороги. Жупани позабризкували в грязь у байраці, да їм про те байдуже.
– Гей, брате Богдане Чорногоре!
– гукне знову старший.- Знаєш, що я тобі скажу?
– І вже!.. Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.
– От же почуєш од мене таке, що аж оближешся!
– Ого!
– І не ого! Ось слухай. Хоч Січ нам і мати, а Великий Луг батько, да для такої дівчини можна покинути і батька, й матір.
– Чи вже б то?
– А то що хіба?
– Куди ж тоді?
– Овва! Тут запорожці знов ізчезли, як мара. Мати й дочка думали, що в їх і справді щось недобре на думці; а Василь Невольник похитав головою да й каже: 53 - Що за любий народ оці братчики! Ох, був і я колись таким вигадчиком, поки літа не приборкали та проклята неволя не примучила! Гасав і я, як божевільний, по степах за кабардою; вигадував і я усякі вигадки; знали й мене у городах і на степах, знали мене шинкарі й музики, знали пани
– Ще я не таке скажу тобі!
– гукнув, як із бочки, запорожець.
– Було б з тебе й сього,- одвітовав другий,- якби почув батько Пугач: одбив би він у тебе хутко до баб охоту!
– Ні, таки справді, Богдане. Який враг шутковатиме, як увіп'ються чорні брови, наче п'явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дівчина буде моя! Чи знаєш що?
– А що?
– Подивитися б, що там у вас за гори!
– Отакої!
– Такої, брате. Нехай не дурно запрошував ти мене до своїх воювати турка. Коли хоч, ухопимо дівойку, та й гайда в Чорну Гору!..
– І ти оце по правді говориш?
– Так по правді, як я Кирило Тур, а ти Богдан Чорногор. З такою дівкою за сідлом помчався б я хоч і к чорту в зуби, не то до чорногорців. Отак тії каверзники змовлялись уочевидьки на гвалтовний учинок, і ніхто не розібрав би, що справді в їх на думці. Шалений був народ! Усе йому дурниця: чи жити, чи вмерти - йому байдуже; що людям плач, те йому іграшка. Тим-то
Череваниха й боялась, щоб лукавий не підкусив паливод на яку пакость. Аж ось стали наздоганяти своїх. Запорожці бачать тоді, що ба! Да й зникли з очей, як той сон, що чоловік жахається, мучиться, коли ж гляне - аж і нема нічого. VI Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картині, змальовав той монастир Печорський? Щоб хто й не був ізроду в Києві, так щоб і той, читаючи, мов бачив на свої очі тії муровані огради, ту височенну дзвіницю, ти церкви під золотом та під скульптурою? Се ж то воно так тепер; а років двісті назад треба було слова тихого, понурою, щоб розказати, як тоді знаходивсь монастир
Печерський. Далось і йому взнаки батиівськс лихоліття. Велика церква, що прописана в літописях «небесі подобною», зруйнована була по вікна. Хоть же князь
Олелькович Симеон підняв її знов із руїн, тілько далеко їй було до стародавньої ліпоти. Не було ні срібла, ні золота, що тепер сіяє по Лаврі всюди; усе було тоді убогенько. Е, да були скрізь по стінах у Великій церкві помальовані князі, гетьмани, воєводи благочестивії, що тую церкву боронили й підпирали. Тепер би дорого дали ми, щоб їх уздріти! А внизу, поуз стін, скрізь були надгробки тих великих людей, того лицарства православного. І того нічого вже немає!.. Вистоявши службу, Шрам ходив із своїми од одного надгробка до другого. Тут читав, що отакий-то «Симеон Лико, муж твердий вірою і хоробрий, почив по многих славних подвигах». А там - буцім озивавсь до його з того світу пишний князь золотими словами: «Многою сіяв я,- каже,- знатностію, властію і доб-лестію, а як умер, так з убогим старцем зрівнявся і за широкі свої лани сім стуїінів землі взяв. Не дивуйся,- каже,- тому, читачу, бо й тобі те ж буде: нерівними на світ народжаємось, а рівними вмираємо!» А там іще який-небудь пан просить, хто читатиме підпис, то промов, каже, ідучи мимо, благе слово: «Боже! Милостив буди душі раба твоєго». Хто б і неписьменний був, так, дивлячись тілько на ті шаблі, на ті панцирі, бунчуки і всякі клейноди, перемішані з кістками, з Адамовими главами, що повироблю-вано горорізьбою з міді да з каменю понад тими надгробками, хто б, кажу, був і неписьменний, так і той би догадавсь, против чого то воно так викомпоновано: усяке багатство, усяка слава - усе воно суєта суєт; і шабля, й булава з бунчуком, і горностайова кирея поляжуть колись поруч із мертвими кістками. Отже й Шрам, розглядуючи ту горорізьбу да читаючи епітафії, засмутився душею да й каже: - Колико-то гробів, а всі ж то тії люде жили на світі, і всі пішли на суд перед бога! Скоро й ми підем, де батьки і діди наші. Да погадавши так, вийняв із-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на війні у лядського пана чи в недоляшка, да й повісив на ризі в богоматері. Із великої церкви повернули наші прочане до печер; коли ж дивляться - іде з печер против їх хтось у дорогих кармазинах, високий і вродливий; а по кармазинах скрізь комір і поли гаптовані золотом; зверху кирея підбита соболем; підпиравсь срібною булавою. А за ним купа людей чимала, все в карма зинах да в саєтах. Ченці їх проводжали. Шрам аж затремтів, як глянув: - Боже мій!
– каже.- Да се ж Сомко! А той собі зрадів, побачивши Шрама. Обнялись, поціловались і довгенько держали один одного, обнявшись. Далі привітавсь гетьман і з Череванем. Черевань так зрадів, що нічого й не зміг сказати на гетьманське привітаннє, да вже обнявшись, промоиив тілько: - А, бгатику мій любезний! Череваниху назвав гетьман, вітаючись, рідною ненею. Вона аж помолодшала і вже нащебетала йому всячини.
– А ось і моя наречена!
– сказав Сомко, обернувшись до Лесі. Вам, ясная панно, чолом до самих ніжок! І взяв її за руку і поцілував, як дитину.
– Давно ми,- каже,- не бачились за військовими чварами, да ось немов господь нас
ізведе навіки докупи. Леся почервоніла, да аж нахилилась, як повна квітка в траві, і пригорнулась до матері, обнявши її руку. Тут-то вже Петро мій догадавсь, що за гетьман снився Череванисі. У них, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тілько здалось йому, що Черевань про те ані гадки; да, видно, се така була пані, що справлялась і за себе, і за чоловіка. Тепер уже нічого було думати про Лесю Петрові. Хоть він був і значний козак, да не против гетьмана; хоть він був юнак уродливий, да не против Сомка. «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи. Так куди вже із ним мірятись Петрові! Не пустив Шрама Сомко у печери, завернув до себе з усіма на козацьке подвір'є. А козацьке подвір'є було не вкупі з монастирем; бо мирянам здумається гримнути
іноді й лишній раз кубком або загомоніти буйними речами; так щоб не вводили братії в іскушеніє, стояв на одшибі про такий случай хуторець. Туди Сомко повів своїх гостей. Увійшли у світлицю, а там уже все готове на столі до обіду. Шрам іще раз обняв Сомка.
– Сокіл мій,- каже,- ясний!
– Батьку мій рідний!
– каже Сомко.- Я здавна
Старий попрощавсь із мертвим тілом мовчки і без плачу й жалю поблагословив на погреб. А тепер ось іллється сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три дні гримали самопали, три дні сурмили смутно сурми, три дні лились козацькі сльози.
– Батьку мій!
– каже гетьман, приступивши до Шрама.- Що за біда тобі склалась?
– Мені!
– каже, піднявши голову, Шрам.- Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.
– Так чого ж, бога ради?
– А хіба ж нічого?.. У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже!
– Десять ге'іьманів, кажеш? А нехай хоть один за неї вхопиться, поки я держу в руках!
– А Іванець? А Васюта?
– Васюта старий дурень, з його химери сміються козаки, а Іванець гетьманує тілько над п'яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тілько честь на собі кладу!
– Так, ледар то вони ледар, да й не дають твоїй гетьманській зверхності розширятись по Вкраїні!
– Хто тобі сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом, бо в
Козельці на раді всі полковники, єсаули, сотники, всі значні козаки присягли мене слухати.
– Аже ж сьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого гетьманс'іва?
– Правда, і якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покійний
іетьман із Гладким.
– Ну, і тому правда, що Іванця в Січі огласили гетьманом?
– І тому правда; так що ж? Хіба не знаєш юродства запорозького? У них що ватажок, то й гетьман.
– Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюсь, щоб вони не заподіяли тобі якої пакості. Окаянна сірома нишпорить усюди по Вкраїні да баламутить голови поспільству. Хіба не чув ти поголоски про чорну раду?
– Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Переяслав царські бояре, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат! Запорожців тоді я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхність! Подумав Шрам да й каже: - Од твоїх речей душа моя оживає, яко злак од божої роси. Тілько смущає мене, що запорозькі гультаї баламутять не одно сільське поспільство, бунтують вони й міщан нротив козацтва.
– Знаю й се,- каже Сомко,- і, правду тобі сказати, воно мені й дармо. Нехай наш казан закипить іще й з другою боку, щоб ізварилась каша.
А то козаки дуже вже розопсіли: «Ось ми-то люде, а то все грязь! Нехай годує нас поспільство, а наше козацьке діло - тілько по шинках вікна да пляшки бити».
Потурай тілько їм, то якраз заведуть на Вкраїні шляхетськії звичаї і заколотять миром не згірше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своь право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила. Шрам за сі слова обняв і поцілував гетьмана.
– Дай же,- каже,- боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловіка на
Вкраїні!
– І дай, боже, - додав Сомко, - щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє, скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю.
Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки з Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю! Шрам аж помолодшав од такої речі.
– Боже великий! Боже милосердний!
– каже, простяглій руки до образа.- Положив
єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу!
– Годі ж уже про великі діла,- каже Сомко,- давайте ще про мали. Не добро бути чоловіку єдиному. Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. От же ознаймую перед усіма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку
Олександру. Тепер благослови нас, боже, ти, панотче, і ти, паніматко! Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє батькові і матері.
– Боже вас благослови, дітки мої!
– каже Череваниха. А Черевань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а тілько -
«бгатику!» да й замовкне. Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоїть коло вікна білий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тілько не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадатися.
– Що ж ти нас не благословляєш, панотче?
– каже Сомко Череваневі.
– Бгатику,- каже Черевань,- велика мені честь оддать дочку за гетьмана, тілько вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було півзаручин.
– Як же се так сталось, паніматко?
– обернувсь тоді Сомко до Череванихи. Вона хотіла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, і рече: - Нічого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер лучче я свого сипа оддам у ченці, ніж би став тобі з їм на дорозі! Нехай благословить вас бог, а ми собі ще найдем. Сього цвіту, кажуть, багато по всьому світу.
– Ну, будь же ти в мене за рідного отця, і благословіте нас укупі. Тоді Шрам став поруч із Череванем; діти їм уклонились до землі; вони їх і благословили. Як ось під вікном хтось: - Пугу пугу!
Сомко усміхнувсь: - Се,- каже,- наці юродивий Кирило Тур. І звелів одвітовати по-запорозькії:
«Козак з Лугу», бо запорожці здоровкались, мов хиже птаство на степу.
– Не знаю, синку,- каже Шрам,- що за неволя тобі водиться з сими пугачами.
Городовому козакові треба стерегтись їх, як огню.
– Правда твоя, батьку,- каже Сомко,- низовці зледащіли після Хмельницького, а все-таки між ними єсть люде драгоцінніі. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, козацька, хоть удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває.
– Щоб їх лихий злизав із їх юродством!
– каже Шрам.- їм усе смішки! Не раз і самому Хмельницькому підносили вони гіркої.
– А все-таки не скажеш, батьку, щоб і між ними не було добрих людей.
– Гріх мені се сказати!
– одвітує Шрам.- Раз, чатуючи з десятком козаків у полі, попавсь був я у таку западню, що без їх я раз поліг би головою. Обскочили меіїе кругом ляхи. Уже нас сталось тілько четверо; уже підо мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А їм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком і іншими бідолахами. Коли ж тут звідки не візьмись запорожці: