Чорний іній

Коли гуркіт остаточно стих, Щербо подивився вниз. Кам'яний дашок, під яким кілька хвилин тому він помітив полиск від бінокля, був тепер похований під сніговою товщею на глибині не менш ніж п'ятнадцять метрів.

47

Цвях відчув гострий біль у боку. Майнула думка про марність вилазки. Спробував перев'язати себе. Рвав зубами німецький індивідуальний пакет, аж гарчав від болю. Заткнув тампоном рвану рану в боці, потім забинтував поверху комбінезона. Іван знав, що на баркасі є аптечка, але звестися, щоб узяти хоча б йод, не було сили. Та й чим міг полегшити його страждання каламарчик йоду?

Потім він довго лежав, відпочиваючи від болю. У втомленому мозку народжувалися жорстокі, як тутешні море, гори, крига, запитання: «Чи встигну щось іще зробити в своєму житті? Що я можу?.. Як допомогти хлопцям?.. Нічого не можу. Нічого не встигну...»

Мотор, на щастя, працював і далі. Запустити його зараз Цвях був би не в змозі, тому підсвідомо спрямував баркас до виходу з фіорду. Тим часом гарячково розмірковував, яких ще втрат він може завдати ворогові перед тим, як смерть накриє його крижаним саваном.

Знову немилосердний біль роздирав тіло. В роті відчувся солодкуватий присмак крові. Нудило. Повільним і важким зусиллям людини, що перебуває між життям і смертю, він навалився на румпель і спрямував баркас зворотним шляхом уздовж західного узбережжя. Він прийняв рішення...

«Щоб диму більше було... вони повинні добре диміти, помітно... шини класну кіптяву дають, здалеку видно буде... Чекатиму гостей... А будинок підпалити — це тільки сказати легко... Адже я за годину копита відкину, і ніхто мені не допоможе... З такою діркою в боці ніхто більше години не протягне... Навіть я. Встигну? А сірники?..»

Окрім прогумованої торбинки з сірниками, яка була в кожного бійця групи, він завжди мав власний НЗ сірників, попередньо занурених у розплавлений парафін і разом з теркою ретельно закупорених всередині гільзи. Але фашисти все відібрали.

Автомат Цвях упустив, коли його поранили. І тепер у нього залишався тільки парабелум, який віддав йому Чорний перед тим, як висадитися. Дев'ять патронів. Він висипав на задубілу долоню вміст обойми.

Знову відчув нудоту й запаморочення. Кривавлячи негнучкі пальці, вивернув кулю з гільзи і дуже обережно, найбільше боячись розтрусити безцінні крупинки пороху, висипав половину на папір. Потім заткнув гільзу паперовим пижем. Причому намагався підігнати пиж не надто туго. Загнав наготовлений набій у дуло. Дерев'яним, погано координованим рухом спрямував його трохи вище розпалу й натис на спуск, потому тицьнувся лобом у холодні дошки.

Оранжеві спалахи полум'я м'яко розтікалися по чолу й скронях.

За кілька хвилин йому довелося виповзати з палаючої хижі. Полум'я охопило її всю, і в небо звівся стовп підфарбованого кіптявою диму. Лишалося чекати гостей.

48

Майора Гревера мучила спрага, викликана не так задухою гаряче натопленої кімнати, як нервовою напругою. Він відчував страх і розгубленість. Риси його обличчя загострилися, в очах з'явився гарячковий блиск. Не раз його обсідали думки, від яких невтримно тягло до помешкання радистів.

«Затримати! Затримати передачу до повернення Айхлера. А якщо Рану вдасться здійснити те, що я задумав, то затримати доведеться й геть на невизначений термін. Правдоподібний мотив згодом можна буде вигадати — зрослий обсяг передач у переддень операції «Вундерланд», часте непроходження, оперативний радіообмін у зв'язку з червоним десантом, великий обсяг радіоперехоплень, — ми вийшли на прослуховування американської армії аж у Луїзіані — і таке інше. Гадаю, що логічне підґрунтя я зможу знайти. Зараз головне — затримати. А втрату тексту радіограми в умовах протиборства з червоними, якщо, звісно, вони підуть на вогневий контакт, організувати не так уже й складно...»

Він уявив, як після повернення спецкомісія запорпається у всіх паперах, звірятиме дати, строки, підписи, аналізуватиме правомірність та доцільність командирських рішень, режими роботи й характеристики апаратури, допитуватиме особовий склад і таке інше... Почнуть нишпорити, облизувати, винюхувати. Уявив сірі одутлі пики тилових чиновників з проникливим виразом холодних очей і внутрішньо здригнувся. Цей майже реальний образ немов підхльоснув його, додав упевненості в своїй правоті, зробив її беззаперечною та морально виправданою.

«Ні, ви не маєте права вирішувати мою долю, панове!»

Він зняв телефонну слухавку. Рука тремтіла. Гревер зумисне скористався телефоном, а не вдався до особистого контакту. Він не хотів демонструвати підлеглим важливість для нього радіограми гауптмана Айхлера.

— Біля апарата начальник чергової зміни унтер-офіцер Тільгнер.

— Це майор Гревер. Який обсяг радіообміну на наступну ніч з об'єктом «Майбах-2»?

«Майбах-2» був одним із радіоцентрів ОКВ у Цоссені. Туди надходила вся оперативна інформація, перехоплена за добу.

«Яким ідіотом, певно, я виглядаю в очах цього унтер-офіцера», — подумав Гревер, пропускаючи повз вуха відповідь начальника зміни.

— Скажіть, унтер-офіцере, у вашому журналі за минулу добу зафіксовано заявку на передачу гауптмана Айхлера? Мене цікавлять заявлені частоти.

— Зараз подивлюся, пане майоре.

«Вчора, якщо не помиляюся, чергував унтер-офіцер Нумбергер. Отже, Тільгнера, може, не поінформували. Це добре...»

— Алло, Ви слухаєте, пане майоре? Ми працюємо на плаваючих частотах, а тут вказана фіксована частота 1200 мегагерц. Алло! В журналі позначено також, що згідно з вашим наказом передача відкладена на 24 години. Запис зроблений 29 липня о 16 годині 38 хвилин. Позаяк 24 години минули двадцять хвилин тому і ніяких додаткових розпоряджень не надходило, радіограма передана за призначенням о 16 годині 42 хвилини черговим радіотелеграфістом Штокерманом.

Слухавка приклеїлася до вуха Гревера. З відразою до себе він відчув, як рясно спітніли долоні й запульсували скроні.

— А там не записано, — раптово охриплим голосом спитав Гревер, — що передачу затримав я до повернення гауптмана Айхлера з завдання? І чому Ви, начальник зміни, не зателефонували мені перед тим, як передавати її в ефір? — стримуючи миттєво зростаючу хвилю люті, ледве не прокричав Гревер. Ось вона, наша бюрократія, наша пунктуальність, що її зневажає весь світ! Чорти б нас усіх побрали! Хоча, невідомо, пунктуальність це в даному випадку чи, навпаки, її відсутність...

— Винний, пане майоре, — відповів унтер-офіцер. Він мав свого безпосереднього командира, обер-лейтенанта Ерслебена, і тому не дуже переймався, слухаючи роздратований голос начальника експедиції, що не розумівся на їхній вельми специфічній діяльності. Напевне, він вважав, що майор втручається не в свою справу. Та й формально він мав рацію.

«Кінець! Здіймати галас немає сенсу. Айхлер переграв мене. Напевне, чимось зацікавив цього Тільгнера... підкупив радистів... Мерзотник! Він виявився хитрішим, ніж я уявляв...»