Чорний обеліск

– Дякувати Богу, ні. Я не корова. Ризенфельд! – Вона сміється, як жінка з нічного клубу. – Скажи цьому типові, що я не з тих, кому дарують квітки.

– А що ж тобі дарувати?

– Прикраси. Що ж іще?

– А одяг?

– Одяг дарують лиш тоді, коли перебувають уже в ближчих стосунках. – Вона зиркає на мене. – Щось ти дуже сумний. Розвеселити тебе?

– Дякую. Я й так веселий. Іди сама на коктейль до «Червоного млина».

– Я маю на думці не «Червоний млин». Ти все ще граєш на органі ідіотам?

– Так, – здивовано кажу я. – Звідки тобі відомо?

– Та йдуть чутки. Ти знаєш, я б хотіла колись піти з тобою в божевільню.

– Ти й так туди скоро потрапиш.

– Ну, це ми ще побачимо, хто перший, – спокійно заявляє Ліза і кладе квіти на надгробок. – На, забирай цю пашу. Я не можу тримати її в кімнаті. Мій старий надто ревнивий.

– Що?

– Авжеж! Як бритва. А чом би й ні?

Я не знав, що бритва може бути ревнива, однак образ переконує.

– Коли твій чоловік ревнивий, то як же ти умудряєшся вечорами зникати з дому?

– Уночі він у різниці. І я вже якось улаштовуюсь.

– А коли він не в різниці?

– На такий випадок я маю місце гардеробниці в «Червоному млині».

– Справді?

– Хлопче, ти дурний, – каже Ліза, – як і мій старий.

– А одежа й прикраси?

– Кажу йому, що все це дешеве й фальшиве. – Ліза посміхається. – Всі чоловіки вірять у таке. Так от, бери цю зелень. Подаруй її якійсь теличці. По тобі видно, що ти з тих, хто дарує квіти.

– Ти погано мене знаєш.

Ліза кидає на мене через плече багатозначний погляд і рушає додому. Її гарні ноги взуті в розтоптані червоні пантофлі. Одна пантофля прикрашена помпоном, в другої він одірваний.

Троянди аж світяться в присмерку. Букет чималий – Ризенфельд не поскупився. П’ятдесят тисяч марок, прикидаю я. Боязко озираючись, як злодій, забираю їх і йду до себе в кімнату.

За вікном у голубому плащі стоїть вечір. Кімната повна відблисків і тіней. І раптом, ніби з засідки, на мене нападає самотність. Я знаю, ще це безглуздо: я не самотніший, ніж віл у стаді воліз, однак, що з того? Самотність – це не відсутність товариства. Мені зненацька спадає на думку, що, може, я вчора був надто нестриманий з Ерною. Можна ж було все спокійно вияснити. До того ж у кожному її слові звучали ревнощі. А ревнощі означають кохання, це кожному відомо.

Я втуплюю погляд у вікно. Насправді я знаю, що ревнощі – не кохання. Але що вдієш? Вечір б’є в голову, до того ж, з жінками не слід сперечатися, каже Ґеорґ. А я саме це й робив! Охоплений каяттям, я вдихаю запах троянд, який перетворює кімнату на храм Венери з «Тангейзера». І помічаю, що весь тану: я повний всепрощення, примирення й надії. Швидко нашкрябавши кілька рядків, я заклеюю конверта, навіть не перечитавши написаного, і йду до контори по шовковий папір, у якому ми отримали останню партію фарфорових ангелів. Я загортаю в нього троянди і вирушаю на пошуки Фрица Кроля, наймолодшого нащадка фірми. Йому дванадцять років.

– Фрице, – кажу йому, – хочеш заробити дві тисячі?

– Розумію, – відповідає він. – Давайте. Адреса та сама?

– Так.

Він зникає з трояндами – третя сєітла голова за сьогоднішній вечір. Всі знають, чого вони хочуть, – Курт, Ліза, Фриц, – і тільки я не маю жодного уявлення. Ерна теж не те, що мені треба, я відчув це в ту мить, коли Фрица вже не можна було повернути назад. Але що ж те? Де олтарі, до боги і де жертви?

Однак на концерт Моцарта я все-таки вирішую піти – хоч я й сам і музика змусить мене ще сильніше відчути самотність.

Я повертаюсь додому. Небо всіяне зірками. Кроки мої відлунюють у завулку. Я дуже схвильований. Рвучко відчиняю двері контори, вмикаю світло і завмираю на місці. Біля ротатора лежать троянди, мій лист, навіть не розпечатаний, і записка від Фрица: «Дама каже, щоб ви поклали їх собі на могилу. Вітаю, Фриц».

Покласти на могилу. Нічого собі жарт! Яка ганьба! Мене заливає хвиля сорому й люті. Я кидаю записку в холодну грубку. Потім сідаю на стілець і обдумую помсту. Лють переважає над соромом, як завжди, коли ти справді осоромлений і знаєш, що заслуговуєш на це. Я пишу ще одного листа, беру троянди і вирушаю до «Червоного млина».

– Віддайте, будь ласка, цей букет фройляйн Герді Шнайдер, – кажу я швейцарові. – Акробатці.

Весь обшитий галунами чоловік дивиться на мене так, ніби я запропонував йому щось непристойне. Потім велично показує пальцем через плече:

– Пошукайте собі для цього посильного.

Я знаходжу посильного і кажу йому:

– Передайте букет під час її виступу.

Він обіцяє виконати моє доручення. «Може, Ерна там і побачить букет», – думаю я. Потім довго блукаю по місту. Повертаюсь додому геть стомлений.

Мене зустрічає мелодійне дзюрчання. Кнопф саме стоїть перед обеліском і робить своє діло. Я мовчу: мені не хочеться більше сперечатись. Я беру відро, набираю води і виливаю її перед Кнопфом. Фельдфебель витріщує очі.

– Повідь, – бурмоче він. – А я й не знав, що йшов дощ.

І, похитуючись, рушає до своїх дверей.

VI

Над лісом висить багряний місяць. В парку душно і незвичайно тихо. Повз нас безшумно проходить скляний чоловік. Тепер він не боїться бути тут: сонце більше не робить з його голови запалювального скла. Однак для перестороги він усе-таки надів калоші. Може знятися буря, а вона для нього ще небезпечніша, ніж сонце. Ізабела сидить біля мене на лавці, перед корпусом для невиліковних хворих. На ній вузька льняна сукня чорного кольору і золоті черевички на босу ногу.

– Рудольфе, – каже вона, – ти знову покидав мене. Останнього разу ти обіцяв залишитись тут. Де ж ти був?

Рудольф, думаю я, слава Богу! Сьогодні ввечері я не витримав би, якщо б вона назвала мене Рольфом. Я мав важкий день і тепер почуваю себе так, ніби хтось вистрілив по мені з дробовика сіллю.

– Я не кидав тебе, – відповідаю. – Мене тут не було, але це не означає, що я тебе покидав.

– Де ж ти був?

– Гам, за муром…

«Там, серед божевільних», – ледве не сказав я, але вчасно стримався.

– Чому?

– Ох, Ізабело, я й сам не знаю чому. Людина багато чого робить, не знаючи чому і навіщо…

– Цієї ночі я тебе шукала. Тоді місяць був не такий, як тепер, – багряний, неспокійний, облудний. Ні, тоді він був інший – холодний, ясний, хоч випий його.

– Мабуть, краще було б мені бути тут, – кажу я і відчуваю, що її спокій переливається в мене. – Але як же можна випити місяць, Ізабело?

– З водою. Дуже просто. На смак він як опал. У роті не дуже чути – лиш згодом ти його відчуєш, коли він почне мерехтіти в тобі і знову засяє з твоїх очей. Однак тоді не можна вмикати світла. При світлі він згасне.