Чотири пори життя

…ЦЕ НЕ ДЕНЬ. Уже глупа ніч, задушлива, із терпким запахом розм'якшеної гуми і смаженої картоплі від сусідського балкона.

У мене немає навіть сирої картоплі. Нічний омлет із трьох яєць змусив згадати про токсикоз під час першої вагітності.

Мене зараз могли б заспокоїти голоси моїх дітей. Але ж вони знають, що я в дорозі на Варну.

Що їм скажу? Що їхня мама остаточно зійшла з ума і не поїхала у відпустку? Що тепер згадує їхнього тата, лише йдучи на цвинтар?

Ні, неправда. Василя я згадую щодня. Тобто щоразу, коли думаю про цього, іншого.

Навіть коли Василь лежав з інсультом і я уже знала, щойого чекає, здається, була твердішою. Тоді я знала: виходу нема. Годинами сиділа біля нього в палаті, дивилася на схудле лице і чула в собі чомусь не відчай і не розпач — лише велику втому і жаль, що так швидко скінчилося наше відносно спокійне життя. А може, не було розпачу через те, що дорослішали діти, і я повинна була їм дати раду? І це було найголовніше.

Чи просто озивалася давня відсутність трепету між нами, а ворушилася лише багатолітня — тепла, але не палка, — звичка до чоловіка?

А може, я тоді жила, вже загальмована заспокійливими ліками? Не знаю.

Але коли тепер плачу за Василем, то, по правді, більше плачу за своїм спокоєм з ним і за тією ясністю в усьому, яку ми мали впродовж багатьох років.

Хто його знає, за яким принципом Бог парує чоловіка і жінку? Чому одні зазнають шаленств, не відчуваючи щастя, а інші втішаються одноманітним і воно їм дає радості більше? А може, не більше. Звідки я знаю, що дає радість: знання, щобуде з тобою сьогодні, завтра, за тиждень, чи несамовитість від того, що твоє сьогоднішнє і завтрашнє — невідоме, непередбачуване?

Хіба я колись повірила б, що ось ця розпатлана відьма у дзеркалі із запаленими очима і тремтячими руками, наскрізь просякнута кавою і валеріаною, з червоним, скривленим від плачу лицем, — це я, ще донедавна завжди причесана, спокійна, витримана, з вічною іронічною посмішкою у кутиках губ?! І що причина — у чоловікові, який уже не втішає, а лиш клює, як ворон.

Але ж ти не відмовляєш йому клювати себе?

Ти ж чекаєш, бачиш, як чекаєш його клювання?

Плачеш,

стогнеш,

б'єшся головою у стіну,

б'єш тарілки,

викидаєш через нічний балкон флакони з-під парфумів, дарованих вороном, —

і чекаєш.

Хіба ти могла запідозрити в собі такусебе?!

Колись же ти мала і двадцять, і тридцять років. У тобі і тоді текла кров, а не вода. Але чомусь вона не кипіла. То навіщо це посміховисько тепер?

…ГОСПОДИ, НЕВЖЕусвіті так безлюдно, що жодна жива душа цієї миті не може помилитися телефонним номером, щоб я почула бодай чийсь голос?! Іншим разом тричі на день запитують як не про морг, то про пекарню, але ніхто і ніколи про тебесаму. Чи тобі не самотньо, чи ти жива, чи є вже сьома година?

Година є. Четверта ночі, ба, швидше, ранку.

Це вже коли?

Завтра?

Тобто позавтра?

То він телефонував позавчора, чи коли?!

Не може бути, щоб я втратила відлік часу. Він телефонував увечері, сказав, десять годин їзди.

Опісля я лягла спати.

Потім був день.

Вночі я засмажила омлет (треба його викинути також через балкон) і знов прийшла у спальню.

Якщо довго і тупо дивитися крізь темряву у стелю, волосся може стати дибки. Страшно від тиші і самотності. Начебто місто евакуювали, вивезли за одну ніч, як колись чеченців, у невідомому напрямку, випадково лишивши напризволяще тебе одну…

Ні, нікого нізвідки не евакуйовували. Це я б'юся в гарячці. Бо осьдечки скачуть по сірих стінах коні, літають орли із крилами птеродактів, — і я вже не сама. І собаки гавкають, і півні піють. І я добуваю другу ніч терзань.

Задля чого?!

Лежала б зараз десь на Золотих Пісках, як у раю, думала би про щось приємне, а може, не думала б ні про що — і було б добре.

Ага… добре, де нас нема. А я не хочу, щоб було добре. Хочу, щоб він нарешті дзвінком у двері розпоров могильну тишу.

Може, у світі війна, може, мор чи повінь, може, оголосили мобілізацію — і він через те не йде. А я нічого не знаю.

Навіть «брехунця» у квартирі нема. Телевізор двоїв зображення. Відвезла в ремонт.

Ні, швидше, двоївся мій розум, а я думала — телевізор. Японці розумні, у їхніх телевізорах зображення може двоїтися лише від сліз. То навіщо я позбавила себе радості бачити і слухати дурниці з телевізора? Але і там сліз і болю не менше, ніж води в Тихому океані. Краще вже у цьому бетонному мішку. Ніхто не побачить — ніхто не осудить. Хіба лиш позаздрять.

Господи, де тепер усі ви, що так любите втручатися в чужий спокій?

Чому не гамселите у двері жебраки, дільничні інспектори, податківці, пожежні охоронці, паспортисти, злодії, рекетири?

Хіба ви не знаєте, що я сьогодні трясуся у вагоні міжнародного класу, а в моїй квартирі гуляє вітер? Що валізи з моїм багатством іще не розпаковані з часу переїзду в цю осоружну квартиру, осьдечки чекають як не на злодія, то на добру душу? Що ви обминаєте мене, як чумну? Вам же не десять годин їзди до мене…

Десь отут між книжками затерлася Василева стара карта автомобільних шляхів України. І як я забула віддати її Богданчикові? Машину переписала на сина, а карту не могла знайти. Тепер знадобилася.

Ось яка велика Україна — і звідусюди можна їхати десять годин. Хоч зі Львова, хоч із Харкова. Навіть із Житомира. Які у нас закручені дороги… як сторінки англійських авантюрних романів. Якщо потрапити в Чуднів, а далі кинутися на Любар, то і трьох діб, не те що десяти годин, не вистачить.

А хіба можешпроминути, не спинившись ось на оцьому роздоріжжі, яке шкіриться, неначе паща самого Везувію, — чи то на Вінницю, чи то на Хмільник? Якщо не зависнеш до того на чиїйсь шиї, то обов'язково зависнеш тут чи зів'янеш на свіжому хмелеві і забудеш навіть про рідну матір, не те що про жінку сльозливих очей. Гай-гай, очі не бачать — серце камінне.

Ця, сотні раз бачена, карта для мене, як для барана нові ворота. Лише скаче у руках проста шкільна дерев'яна лінійка, вимірюючи кручені дороги, якими, можливо, тепер женеться до мене мій кат. Але як не крути — а все одно в десять годин вкладешся.

А якщо і не в десять, то у дві доби, які я тут умираю, заперта чотирма стінами, — точно…

За цей час доберешся навіть із Трансільванії і з Італії;

встигнеш домовитися з молдовськими чи й з польськими митниками,

вручити хабара,