Чотири пори життя

П'єш солену росу давно умерлих надр і порослих мохом забуття печер — і я вірю, що народжена ласицею, шкіра якої ще не впольована жодним мисливцем.

Ти п'єш довго й повільно скипілі ураз чорториї зголоднілого лона — і я чую твій голос, що кришиться пересохлим стеблом, ламається перестояною отавою. І осипається на шию… на груди… на стегна.

— …Боже, якою солодкою є жінка, якої жадаєш… якою солодкою…

Мені здається, що я заходжуся співом.

Він рветься із заквітлого горла ледь стримуваним торжеством і падає в тишу вечора нечутно і м'яко… і облітає нас двох, як вежу.

…Ти гортаєш мене, як віруючий гортає молитовник, самими губами нашіптуючи празникову молитву…

і закон уст Твоїх для мене кращий за тисячу золота й срібла,

і солодкі гортані моїй слова твої,

і ліпші меду устам моїм,

бо ти покров мій і щит мій,

і я на слова твої уповаю.

Ти злодій моїх маєтків.

Я розкрадена, як млин із борошном першого помолу,

впольована, як дика сарна посеред гомінкого лісу…

і вибрана — як простолюдинка між царівен і між королівен;

я слухаю — і не чую тебе окремо,

бо ні голос, ані кров твоя не існують поза мною.

Ми один клубок.

Один квітник і одна жаждива пустеля…

і ніхто нам не рівня і не розказ.

Ми сплетені і зцементовані,

пророслі одне крізь одного, мов квітка крізь камінь…

охоплені вогнем і оточені льодом;

приголублені Божою ласкою і Божим перстом у розтерзаному брехнею і кров'ю світі…

— Я хочу тебе ще…

…І спека, голодна, суха, безвітряна спека ефіопських пустель не дає дихати…

чую: чужинецькі стріли впиваються наконечниками у шкіру -

і ти рвешся до мене рвучко і без терпіння.

Так добігають до води ті, хто щойно вирвався з диму.

Ти зриваєш мене, як гойдливе яблуко в чужому саду,

і смакуєш, смакуєш без перерви і боязні…

Я упиваюся тобою так, начебто тебе зараз мають забрати в тюрму.

П'ю тебе, як церковний «кагор».

І нічого мене тепер не обходить…

бо я хочу бути випита…

Я зацвітаю, як слова у щедрівці чи квітка в оазі.

Я дерево — ударене блискавкою.

Та чую, як у попелі прокидається прекрасний птах фенікс…

І я оживаю.

Укотре сьогодні повстаю зі сну й утоми спеченими губами, медами і ропою своїх сотів і хлібів…

і вириваюся із себе, як бранка чи як кочівниця,

і наздоганяю себе вчорашню, — ту, що не знала, що зліплена з воску та глини і запашних отрут жалючої шкіри;

ту, що приведена з темниці і боїться, що світло її ось-ось закінчиться.

Але світло різке і безжальне…

воно досягає таких глибин і просторів, що сама собі здаюся пташиним пір'ям, яке ширяє у високості,

де не стає ні кисню, ні сили вдихнути його…

це плоть…

чи сором…

чи це не має імені,

але воно чудове і неповторне…

Твій орел дістає мене і тут, у піднебессі…

він клює дзьобиком квіти на полонинах і плаях, на пасіках і гостинцях мого тіла…

і гейзери солодких вод салютують із-під укритого мохом каміння —

і я ні за чим не жалію…

лише за тим, що так мало вродило квітів.

Ти спасаєш мої верхи і долини, як олень підсніжну травичку, ще не пахучу, та вже соковиту,

і вишукуєш незаймані галявини і яри, захмарені пахощами дурману і прибулих молок…

Але ні, ти не олень…

ти орел, ти сокіл…

твій дзьоб гострий і лагідний.

Він, видобувши з мене то схлипи, то зойки, то зітхання, нарешті, мирно влягається у пахучій долині чорних троянд — і від радості чи з безсилля сам схлипує, як нагодоване немовля.

— …ти божественна… моє пташеня.

Сонні тумани пливуть над нами,

і я хочу сховатися в тобі…

згортаюся калачиком під боком, кладу твою руку собі на груди і, засинаючи, колишуся попід небесами…

І тулюся до грудей, як дитя до материної спідниці…

Таке не може тривати надто довго ні з власної, ні з чужої волі.

Але хай здійсниться в цю мить одне-одніське чудо…

і обірвуться усі телефони…

і заблокуються кордони і лінії урядового зв'язку,

відміняться міждержавні угоди і протокольні зустрічі…

оніміє діаспора і оглухне вітчизняний міщанин,

бо бачите — лежу в обіймах коханого чоловіка і люблю його несказанно…

і хочу вборонити від світу, ховаючи на своїх грудях, де не в'яне персик бажання і страху.

Боюся за нього, бо вірю в нього…

та повсюдно чатують шакали…

їхні ошкірені пащі проглядаються з-поза його спини навіть тоді, коли він неквапно сходить з трапа літака, а за ним сунуть червонощокі мордовороти охорони.

Розумію, що він не Ганді, та серце холоне щоразу, коли телекамери вихоплюють його обличчя в натовпі…

ікла шакалів націлені і з-під модерних краваток близького оточення і недальньої опозиції…

і звідусіль, звідусюди.

Він просив не брати до голови дурного. Та чи я можу, коли не маю віри ні в кого, зовсім ні в кого?

Коли довкіл стільки зради і підсиджувань?

Коли канати стосунків — нетривкі і корисні.

Уявна — і таки не зовсім безправна — булава принадніша за всі разом узяті земні чесноти,

її притягальна сила дужча за силу традицій, здорового глузду та людської честі…

її золотистий блиск виробив лише одну сталу традицію усувати чи знищувати, розтоптувати чи підминати кожного потенційного претендента на булаву кожним іншим потенційним претендентом.

Лягла би під колеса машини, в якій на тебе чатують хижаки.

Росла би підошовною квіткою під твоїми підошвами, коли б тобі було від цього легше.

Та ба… це лише політ жіночих неприборканих емоцій, а насправді я не знаю, як уберегти тебе.

Це бажання вище понад усі конституційні угоди і верховні вердикти.