Чотири шаблі (збірник)

Нагорі в темряві з'явився вогник десятника. Сковзаючися по породі, десятник зійшов до Остюка. Хазяйським оком він оглянув роботу. Запитав:

– Як вам тут живеться?

У нього був погляд людини, що звикла до темноти. Остюк перестав довбати.

– Нічого. Сьогодні ледве норму виб'ю.

Десятник підніс лампу просто до вугілля. Вогник лампи виріс удвоє: в забої було багато газу.

– Посилав же я сюди кріпильників, а в тебе ось порода на голову обвалиться, – сказав десятник, приймаючи лампу із забою, – куди вони пошвендяли оце?

– Швидко вже зміна? – озвався Галат, нагортаючи вугілля на санки.

– Через годину.

Десятник прикрутив свою лампу і знову підніс її до вугілля. Вогник підскочив у ній від газу й на цей раз.

– Я вам дам інший забій, – промовив десятник, – він тут недалеко. Не вийшов один на роботу. А вугольок там, як масло, швидко наженете своє. Тут треба провітрити і кріпильного лісу.

Останні слова десятник говорив, уже ведучи Галата й Остюка до нового забою. Галат, ідучи, все спотикався об рейки.

– Так це ви Галат і Остюк? – несподівано запитав десятник.

– Ми.

– То про вас по радіо пісню співали?

– Може, й про нас, – гордо сказав Галат. – Це Остюк – комісар дивізії і кіннотник.

Вони йшли по штрекові, розмовляючи. Під ногами хлюпотіла вода.

Все відбувалося ніби вві сні. Назустріч із-за повороту з'явилося кілька вогників.

– Інженер обходить, – пошепки сказав десятник. Лампи наблизились. Старший штейгер познайомив десятника з інженером: низенького росту, в окулярах.

– На вашій ділянці з'явилась вода, – зауважив інженер, – треба пошукати, звідки вона. Скажете мені по телефону, коли взнаєте. Щоб не трапилось халепи. Тільки не передавайте другій зміні, а самі зробіть.

– А то собі лиха набіжимо, – прошепотів ніби ненароком Остюк, стоячи осторонь.

На диво всіх, інженер підійшов до нього і привітався за руку.

– Це наш Галат, – показав Остюк, – шануй і його, побратиме.

Надвечір Марченко зовсім зібрався умерти. Біля нього сиділи всі його друзі. Гамір у касарні не вгавав. Марченко лежав при пам'яті, але вже одірваний од землі. Його воля до життя погасла, як свічка, – на кінець третьої доби. Руки в нього були холодні й жовті. Він став байдужий до всього. Під очима лягли чорні плями, грим смерті. Моментами він здригався, ніби від страшного болю, але волі для того, щоб панувати над своїм тілом, було в нього ще досить.

– Де твоя дружина, Шахай? – запитав він білими, безкровними губами. Щось невловиме й притаманне проглянуло з його голосу, пройшло по губах і заховалося у сивих кострубатих вусах. Стара, сива людина умирала на нарах. Вона хотіла заховати усмішку.

– Умерла, Марченко, як і ти оце вмреш, – одповів Шахай, кров йому виповнила очі.

– Таки дійсно вмерла, – почувся шепіт Остюка.

– А ти звідки знаєш? – запитав Шахай машинально.

– Я сам її ховав.

Остюк сказав ці слова страшним шепотом. Та Марченко вже втік далеко від його гніву. Він розквитався з землею, як грач у карти, викинувши всі козирі і заплативши програш. Тепер лежав він, простягшися на нарах, – переможець життя. Його оточували друзі, невблаганно чекаючи останнього подиху. Гудок – різкий, пронизливий, тривожний – захвилював касарню.

– Що це? – промовив Марченко, на мить прокинувшись. В касарні зчинилася метушня, бо гудок кричав на сполох. Марченко подякував долі за те, що вона подарувала йому востаннє самотність. Він заплющив очі і став затримувати дихання, щоб швидше зупинити своє серце.

На шахтенному дворі стояла велика юрба. Всі знали, що в шахті з'явилася вода і є небезпека затоплення її. Викликали охотників рятувати людей і ставити перемички. З нарядної вийшли з лампами, в брезентах кілька людей. Між ними – Шахай, Галат і Остюк. Група рятівників полізла східцями до ствола шахти.

Кліть стояла напоготові. Машина працювала.

– Комуністи, наперед! – прошепотів Остюк.

Зайшли до кліті. Кліть рушила. Вони повисли в чорній мряці. Вітер свистів знизу. На поясах у них блимали лампи. Друзі падали в глибину, наче вирушивши із своєї планети: в путь поміж вічних зір.

1926–1929

Післяслово

От і скінчено річ. Проспівано кілька пісень. Читач мав нагоду переконатися, що пісні серед прози не зайві, за піснями марширують землею інші герої, марширує час – осінь, зима, літо, б'ють копитами бойові коні, марширує за плугом робітничий клас, за великим плугом, який заорює межі; уся земля тремтить від напруженості життя і летить-пролітає в наше майбутнє, ради якого всі ми живемо.

В громах і дзвонах, у брязкоті шабель народжувалися герої роману. Клинки, кулі, набої убивали порожнечу біля їхніх тіл. Герої вийшли і жили. Та минули бої, дехто став серед втомної, пустельної, самотньої тиші. Вона важка, може. Ба, не треба її класти на карб авторові, що знає ціну справжній бадьорості. І герої з'єднуються знову для боротьби.

Що трапиться далі з партизанами? Куди дійде впевнений крок їхньої мужності? Чи спроможний буде автор, узявши пензля в руку, домалювати колись їхні портрети? Показати, як пролетаризувалося двадцятип'ятимільйонне селянство тридцятимільйонної нації? Він свідомий колосальності такого завдання. Його не лякає багаторічна робота над словом. Але, доки пролетаріат виростатиме, автор візьметься за складання маршів, за писання бадьорих слів, щоб його класу було красно на барикадах. Може, за цей час і виринуть десь на поверхню життя невтомні бійці і читачеві знайомі.

Зараз же – вони зникли з очей автора. Останні слова, які він чув од них, були: «Вперед, партизани!»

Жовтень, р. 1929

Вершники Роман [159]

Подвійне коло

Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, [160] і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а ґелґання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою; ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг. Його чорний шлик віявся по плечах. «Рубай, брати, білу кість!» Пил спадав. Дехто з Андрійового загону втік. Дехто простягав руки, і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмертною тугою, і його рубали по чім попало і топтали конем.

159

Роман написано в Харкові впродовж 1932–1935 років.

Перша публікація: Всадники: Роман / пер. П. Зенкевича. – M.: Гослитиздат, 1935. – 43 с. – (Роман-газета, № 9).

Перша публікація українською мовою: Вершники: Роман. – К.: Держлітвидав України, 1935. – 164 с.

Подаємо за виданням: Яновський Ю. Твори. В 5-ти т. – К.: Дніпро, 1983. – Т. 2. – С. 327–410.

160

Вершники –у Яновського символ нових шляхетних людей, сформованих за умов воєнних та революційних катастроф початку XX ст., витоки якого сягають у глибини архаїчного мислення (див.: Гуменна Д. Хто такий Кий? // Український голос: Найстарший український тижневику Канаді. – 1983. – 12 грудня. – С. 2, 4; Хоменко Г. Юрій Яновський: танатологічна версія ранньої творчості. – X.: Харківський державний педагогічний університет ім. Г. С Сковороди, 1998. – С 41).

Загони зітнулися на рівному степу під Компаніївкою. Небо округ здіймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном добровольчої армії генерала Антона Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри [161] вів Половець Оверко. Степові пірати зчепилися бортами, і їх кружляв задушливий шторм степу. Був серпень нечуваного тембру.

«Сюди веди!» І підводили високих степовиків, і летіли їхні голови, як кавуни (а під ногами баштан із кавунами, і коні зупинялися коло них), дехто кричав скажено і, мов у сні, нечутно, а цей собі падав, як підрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. «Шукай, куме, броду!»

161

Ідеться про Симона Васильовича Петлюру (10.05.1879, Полтава, Полтавська губернія – 25.05.1926, Париж), політичного й військового діяча України першої чверті XX ст., члена РУП, одного із засновників і лідерів УСДРП, другого Голову Директорії УНР (13.02.1919-10.11.1920). Петлюра брав участь у боях проти Червоної армії. У листопаді 1918 року він підняв повстання проти гетьмана П. Скоропадського. Сформував нову армію УНР. У 1920 році після поразки у радянсько-польській війні Петлюра, який був союзником Пілсудського, емігрує до Польщі, а потім до Угорщини, Австрії, Швейцарії і, нарешті, до Франції, де був убитий анархістом, євреєм із України Самуелем Шварцбардом, який у такий спосіб помстився за загиблих під час учинених петлюрівцями єврейських погромів родичів. Існує гіпотеза про зв'язок загибелі С Петлюри з його участю в діяльності масонської ложі в Парижі. Є факти, які переконують у тому, що вбивця Петлюри – агент НКВС.