Чотири шаблі (збірник)

Дівчинка підбігає до дверей льоху. Шарпає рукою за замок. На її здивування – він запертий, але клямка висить вільно. Дівчинка шарпає за клямку рукою і заходить до льоху. Горить каганець. На порожній бочці стоїть нехитра вечеря. Сурмач сидить і вечеряє. Дівчина простягає ключа. «Тікай, хлопче, поки ніч!» – кричить вона. Сурмач спокійно повертає до неї голову. «Мене ніхто тут і не тримає», – каже він. Дівчина мовчки на нього дивиться. «Я не закінчив іще свого оповідання. Узавтра я його закінчу», – пояснює сурмач і нахиляється до їжі. Ображена дівчина вибігає з льоху. Вона похапливо запирає двері на замок по-справжньому і, до краю розлютована, шпурляє ключа кудись у темряву.

Дія

Палуба парусника. Ніч. Темні силуети парусів. Біля керма стоїть матрос Іван, палить цигарку. З-за будки з'являється тінь – сурмач. Підходить, закурює й собі. Мовчки стоять, замислено дивляться кудись у боки. «Правуєш?» – питає нарешті сурмач. «Правую, браток», – відповідає Іван. «Чи знаєш ти, куди правуєш?» – знову сурмач. «Ох, знаю, куди я правую», – Іван. Мовчанка. Розгораються цигарки. Раптом сурмач нахиляється до матросового вуха: «Підслухав, що це нашим у тил пливуть. Понад берегом путь, і через день висадка». Знову двоє людей стоять і курять. Знову мовчанка. «Правуєш?» – повторює сурмач. «Правую», – одповідає Іван. «Ну і правуй, хай ти сказишся!» – сердиться сурмач і йде геть від керма. Цигарка у матроса горить огнем. Він знервований. Ніс парусника ріже хвилі, плюскіт. Знову з-за будки виходить до матроса сурмач. «Берег бачиш?» – питає сурмач. «Бачу, браток», – матрос. «Ти думаєш – мені важко доплисти до берега?» – запитує сурмач. «Я думаю, що тобі легко доплисти до берега», – відповідає матрос. «Ти думаєш, мені жити не хочеться?» – продовжує сурмач. «Ох, хочеться жити тобі», – репліка від матроса. «Що ж мене тримає тут, на моїй могилі?» – питає сурмач. «Що ж тебе тримає тут, на твоїй могилі?» – повторює матрос. «Революційна честь!» – викрикує на вухо матросові сурмач і ще раз тікає в темряву. Матрос нервується до нестями. Він кидає недокурок на палубу і довго тре його ногою, так довго, ніби він зовсім забув про ногу свою і про недокурок. Утретє з'являється сурмач. «Правуєш?» – питає він грізно. «Давай разом, браток», – із стогоном відповідає матрос. Сурмач допомагає повернути кермо. «Подалі від берега заганяй нашу жисть!» – каже суворо сурмач і дістає з кишені шматок хліба. Починає їсти.

День. Подвір'я фортеці. Сидить та ж група, що й увечері, тільки немає дівчинки. Сурмач – спиною до глядача. «Ловко ти брешеш, хлопче», – каже старший і посміхається. Сурмач ірвонувся заперечити, але Оверко його притримав. «Ти, певно, з того самого десанту?» – сміється зовсім одверто старший. «Розповідай, розповідай далі, що воно трапилося там!» – каже старший і гладить бороду, і готується слухати. Видко, як здригається спина сурмача.

Трава під стінами фортеці. Велику досить ділянку її витолочено. По траві лазить дівчинка і чогось шукає. Біля неї по траві перекочується ведмежа. Дівчина заклопотана, не звертає увагу на ведмежа і старанно шукає в траві. «Він, здається, упав сюди», – шепоче дівчина. Шукає далі. «Було б йому мене не сердити!» – викрикує вона, топає ногою і лагодиться заплакати. Та її увагу притяг якийсь звук. Прислухалась. Знову щось незрозуміле їй почулося. Розгублений і плаксивий вираз обличчя поіншав, – дівчина зацікавлено дослухається до чогось. Кидає шукати і біжить в напрямку до ближчих кущів, з-за котрих вибігає стежка. Одхиляє галузку з листям, і неймовірний жах застигає в неї на обличчі. Там на чотирьох повзе і стогне невідомий глядачеві бородач. «Олексо, хто це вас?» – кричить дівчина і підбігає до Олекси. Останній має страшний вигляд – пил, кров, піт вкривають його лице. «Біжи за нашими, бо не дійду», – стогне він і валиться на стежку. Дівчинка стрімголов біжить до фортеці. Біжить стежкою, пробігає ворота і здалеку кричить злякано і стривожено: «Олексу поранено! За мною всі!» – кричить дівчина. За момент подвір'я спустіло. На порожньому подвір'ї стоїть нерухомо сурмач – сам. Він ошарашений і хоче догадатися, в чім справа. Стоїть, сідає на землю, знову встає. У ворота вносять пораненого, несуть його швидко через подвір'я, ніхто не звертає уваги на сурмача, заносять раненого до хати. Сурмач дивиться вслід, потім раптом біжить до воріт. Може здатись, що він хоче тікати, зникає за ворітьми. Але це він тільки зачиняє ворота, закладає засув. Потім – бігом простує до хати, в яку понесли раненого.

Кімната старшого. На ліжко покладено раненого. Поспішно роздягають його, обтирають водою, перев'язують, одночасно розпитуючи і слухаючи слова, котрі видушує з себе ранений. Заходить сурмач. «Чужі люди на острові, – каже ранений, йому тяжко говорить. – Чужі солдати з рушницями…» Старший захвилювався: «З офіцерами? З погонами!» Ранений одповів через силу: «З офіцерами і з погонами…» Старший подивився на сурмача. «Це твої товариші, хлопче? – питає старший. «Це мої вороги до смерті», – тихо одповідає сурмач, опустивши голову. «Тебе, певно, за боягузтво хотіли вони повісити, а ти й зробився революціонером?» – питає старший. «Я казав тільки правду», – настоює сурмач. «Ти, може, хочеш подарувати їм острів, щоб вони тебе помилували?» – докоряє старший. Сурмач мовчки стискує зуби й одходить у куток. Його ображено, і ображено жорстоко. Досадно, що сурмач не тікає, а сидить у фортеці і чекає собі чогось гіршого. Сурмач мовчки стоїть у кутку і не виходить із хати. Ранений розплющує очі. Йому щось верзеться. Очі божевільні і страшні. «Стріляй їх, братці!» – кричить він і хоче встати з ліжка. «Не випустіть жодного з острова!» – кричить ранений, притиснутий до ліжка дужими руками його товаришів. «Я, кажу, сторож. Стрілять, каже, сторожа», – марить тихше й тихше ранений. Всі завмерли навкруги. Старший потягся до столика за Євангелієм. Узяв книгу, розгорнув. Написано: «Поможи мені, Боже, забити оленя. Микола». Старший шпурнув книжку на підлогу, узяв Євангеліє і став урочисто читати. Всі навкруги похилили голови. Сурмач вийшов із кутка, підійшов до раненого, нахилився над ним. «Отець, – сказав сурмач, – чи похожі мої очі на очі брехуна?» Ранений підніс руку і поклав її на плече юнакові, не відштовхуючи. «Лети собі, Олексо, вище», – сказав ранений, рука його впала, конвульсія схватила його тіло, і борода піднеслася догори. Це була смерть.

Серед загальної паузи раптом хтось почав гатити у ворота. Всі вибігли з кімнати, крім сурмача. У ворота хтось стукав. Дівчинка вибігла на башту. «Це – свої!» закричала вона звідти.

У відчинені ворота забігло троє бородачів. Вони зараз же зачинили за собою ворота і почали закладати їх камінням. «До зброї всі! – кричали троє бородачів. – За нами женуться, нас хочуть вбити!» – «Толком кажіть – хто?» – запитав старший, закликаючи до порядку. «Висадились на берег, стріляють звірів, Зірку застрелили, Бистрого прибили, за нами гналися!» Фортеця одразу виповнилася метушнею. З'явилися рушниці, винесли патрони, на башті стало троє слідкувати за ворогом. Решта закладали камінням ворота, прикотили колоду до воріт і уперли її в ворота. Посеред двору стояла гармата чавунна для салютів: старший сам набив її порохом, поклав каміння і направив на ворота. У метушні почувалася діловитість – мисливці на себе покладалися цілком, і рушниця була їм свій брат. Готування зайняло кілька хвилин. Навіть дівчинка тягла рушницю. Гамір ущух. Все завмерло в чеканні. Тоді з дверей хати вийшов помалу^ сурмач. Він став перед дверима, поглянув на все і на всіх. Його задовольнив огляд. Раптом він осміхнувся так широко, що заблищали всі його білі зуби. «А прапор де ваш?» – закричав сурмач на все подвір'я. «Над фортецею мусить віятися прапор!» – пояснив він старшому, котрий оглянувся на його крик. «Назад тільки раки ходять! – одповів старший і звернувся до дівчинки: – Підіймай, донько, прапор». Сурмач рушив іти до старшого. Йому дуже тяжко йти, щось його наче шарпає назад, проте він іде помалу і зупиняється біля старшого, не підводячи на останнього очей. «Дай мені, батьку, рушницю», – видушує з себе слова сурмач. «Не дам рушниці», – говорить старший. Сурмач повертається і відходить. Дівчинка кричить батькові з башти: «Немає прапора!» В цей час – з лісу постріл. Мисливці прихиляються в бійницях і готуються відповідати. З двору до башти лізуть ще стрільці. Туди ж простує й сурмач. З башти починають відстрілюватись. «Не дасиш мені рушниці?» – питає сурмач, проходячи повз старшого. «Не дам», – одвертається той. Сурмач лізе на башту, переходить на стіну і спокійно стає на ній – на відкритому, притягуючи на себе постріли ворожих рушниць. «Забрати дурня!» – командує старший. Оверко виходить на стіну, бере сурмача на руки і волоче його до башти. До сурмача підбігає дівчина і дає йому свою рушницю. Стрілянина триває кілька хвилин і завмирає.

Ліс. В лісі за деревом сидить офіцер, що був за першого суддю на парусникові. Він палить цигарку і попиває з фляги вино. Жодної людини поблизу. Офіцер спокійний і флегматичний, ніби його нічого не може хвилювати в житті. До нього рачки підлазить вістовий. «Взяти не можна. Вже восьмеро вбитих, і всі – в голову». Офіцер навіть не дивиться на посланця. «Доведеться почекати до ночі, – каже офіцер і позіхає, – перед ранком ми їх накриємо багнетами». Офіцер зручніш умощується, спираючися спиною на дерево.

Башта фортеці. Приходить дівчинка, несе шматки матерії в руках. Вона урочисто підходить до свого батька: «Ти найкраще стріляв, тату, ось тобі найбільша!» Вона починає пришивати батькові до кашкета зірку. «Вам усім теж є», – заспокоює вона під час роботи інших бійців і показує ще кілька червоних, незграбно вирізаних, зірок. Урочиста пауза.

Корабель

Пізній вечір. На башті маячить стійковий. Подвір'я фортеці порожнє. Під стіною чорніє яма – біля неї викидано землю. Набита чавунна гармата посеред двору, видко коротенький гніт. Розчиняються двері хатини і стають, як ясний прямокутник у вечірній млі – в сінях горить багато світла. Вікно хати темнішає – потроху світло виходить із хати до сіней. Нарешті з дверей на подвір'я показується перший вогник. Він перепливає через поріг і зупиняється неподалеку. Слідом за ним виходять ще вогники свічок і освітлюють фігуру дівчинки з першою свічкою. Несуть на шинелі (взявши її з чотирьох боків за поли) мисливця Олексу – мертвого бородача. В руках у Олекси – свічка. У всіх солдатів – також. Обличчя суворі, зворушливі. У кожного на грудях десятки медалей і хрестів – повний парад. Стійковий на башті скидає шапку. Процесія помалу йде по двоє, старший – позад усіх без свічки. Зупинилися біля ями, тримають шинелю в руках, коливаються вогники свічок. Стоять всі не купою та дивляться в різні боки. «Чесний був солдат у Бога», – каже старший. «І немає солдата», – каже Оверко і зітхає. «Шумітиме ліс над ним», – вимовляє старший. Сльоза повзе в нього по щоці і забігає в бороду. «А ми вертаємося до життя знову!» – закінчує старший і оглядає солдатів. «Тяжко починати життя біля своєї смерті, – каже старший і робить паузу, – коли думав уже, що повік стоятиме царський острів». Куховар хвилюється: «Ми ж іще молоді!» Його очі стають веселими та блищать. «Ти – може, й ні, але я – напевно», – заперечує ще голосніше Оверко, і після цих слів наче оживає вся група. З повітки виходить сурмач, стає посеред двору й сурмить. Це – довгий сигнал – пошана мерцеві, привітання живим і заклик одночасово. Довго в темені маячить фігура сурмача…

Ліс. Товсте дерево. Темно. Офіцер сидить у тій же позі, ніби він і не поворухнувся за ввесь час. Перед ним до галузки приліплено свічку. Офіцер сидить і розкладає пасьянс. Рухи неквапливі, поважні, ніби чиєсь життя залежить од цього пасьянсу. Нікого поблизу немає. Офіцер помалу випиває з фляги вина, тасує карти. Стан у офіцера не мрійний – це, очевидно, фаталіст, сильна людина, але її викинуто з життя, вона раптом опинилася над прірвою, в незрозумілих обставинах, і вона себе тримає, наче вві сні, наче сомнамбула, котра не керує вчинками своїми, – її веде чужа воля. Офіцер розкладає пасьянс – він у нього ніяк не виходить. Доводиться тасувати карти, розкладати знову. В колі світла, що лежить на траві від свічки, з'являються ноги в острогах. Офіцер, не підносячи голови, каже шепотом, тасуючи карти. Військовий стає на коліна біля офіцера й щось доводить. Це молодий-молодий хлопець. «Наполеонова домовина – дуже важка річ», – каже офіцер помалу, чухається задумано спиною об стовбур дерева, розкидає карти. «Ви знаєте, як розікласти Наполеонову домовину?» – питає він у юнака. Юнак труситься від здивування і страху. «Я запитав долю, – бурмоче собі під носа офіцер, – чи виберуся я звідси, і пасьянс мій ніяк не розкладається». Карти лягають на траві складними групами, юнак прикладає руку до картуза, ніби перепрошуючи несміливо. «Цієї ночі я сам її візьму – вашу фортецю. Марш!» Юнак зникає. Знову пасьянс.

Фортеця. Люди в кімнаті. Всі одягнені – мундири, медалі, картузи, рушниці – наче в дорогу. Старший сидить біля столу, замислився. Навкруги нього – мальовнича група мисливців. Сурмач сидить біля столу з гусиним пером у руці – поза Рєпінського писаря. Говорить дівчинка: «Пиши їм, щоб знайшли ключа від дверей, того, що я загубила». Оверко розчісує бороду: «Пиши: років ми не рахували – залишаємо й вам їх без ліку! Чекайте царя, а ми поїдемо жити». Куховар додає: «Коли люди молодіють, у них сверблять ноги». Сміються всі. Інший мисливець: «Щастя, як трясця, – кого схоче, того й нападе». Інший: «Від лихого – поли вріж та тікай». Сміх. Сурмач пише, натискуючи на перо. «А як підписати?» – запитує сурмач. Підводить голову старший: «Пиши, хлопче: вільні люди, що повертаються з того світу на молоду землю. Амінь». Сурмач дописав на сторінці внизу останні слова, обмокнув ще раз перо й замислився. Потім угорі над сторінкою з правого боку написав: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» З лівого боку рішуче надряпав: «Ревком».

Гармата посеред двору. її направлено просто у ворота. Старший прив'язує довжелезного ґнота й запалює його. Один по одному всі захисники фортеці залазять у льох, що в ньому покладено дрова, одгортають купу дров і лізуть по одному в чорну яму, котра там відкривається. Це таємний хід з фортеці. З-під коріння велетенського дерева потроху розсовуються листя, і потихеньку вилазять усі мисливці, сурмач і дівчинка. Сурмач затримується, повертається до ями і витягає звідти ведмежа – злякане й неповоротке. Дорога лісом – чудна й небезпечна. За стовбуром дерева може одразу обірватися земля, і доводиться дуже обережно йти. Солдати йдуть по-мисливському – розсуваючи кущі, прислухаючись, додивляючись, сходять на косогір. Внизу виблискує море. І недалеко од берега – силует парусника. Картина нагадує ту, коли сурмач набрів на цього ж парусника. Проте до парусника ще не близько, старший зупиняється: «Ти казав правду, хлопче, – ось той парусник». Сурмач замислено ламає галузку з куща, обриває з неї листочки. «Я думаю, що на парусникові є варта, бо без неї він утік би від острова й ніколи не повернувся», – каже сурмач. «Може, там велика сила?» – питає куховар. «Ви починаєте знову старіти», – насмішкувато зауважив сурмач. «Парусник буде наш!» – каже третій мисливець, і всі рушають йти в напрямку до моря.

Порожнє подвір'я фортеці. Гармата. Тліє ґніт на землі.

Офіцер біля дерева розкладає пасьянс. Біля нього сидить уже група помічників. «Обступити з усіх боків і не стріляти», – каже офіцер і кладе одну карту на землю. «Вилізти на стіни й відчинити мені двері зсередини», – продовжує офіцер і кладе другу карту. «Гарнізон фортеці повісити», – каже офіцер далі і кладе кілька карт. Пасьянс приходить до кінця. Офіцер раптом робиться цілком живою людиною і весело вже говорить до помічників: «Наполеонова домовина розіклалася! На штурм!»