Чотири шаблі (збірник)

– Це ненормально. Я думаю, що ви мусите обрати мене. Редактор ще молодий – він собі знайде другу. Мені вже нікуди шукати – у мене сиві скроні й спустошене серце, як оця пляшка. Треба налити в неї вина.

– Я не знала, що я можу бути бочкою.

– Редактор мені уважить – молодість нічого не жалкує, навіть вина! У друзів такі питання вирішуються легко. Так я кажу?

– Не так поспішно, – відповів я, – я не керую тим, що мені не належить. Ось вона сидить тут і не думає про нас. Не розводьте драм і сентиментів.

Сев зрозумів, що треба розрядити атмосферу. Він голосно засміявся, дістав з коробки два сірники, зломив у одного сірку і махнув рукою в повітрі.

– Тепер тягніть, – звернувся він до Тайах, показуючи їй із жмені кінчики двох сірників, – вгадайте того, що з сіркою.

Тайах дійсно витягла незломленого сірника.

– Це ви витягай мене, – урочисто сказав Сев, – можете попрощатися з іншими.

Тайах зблідла із злості.

– Добре, я попрощаюся.

Вона поцілувала мене, а потім Сева. Потисла нам руки міцно та рішуче. Встала од столу. Вона важко дихала.

– Прощайте.

Двері каюти зачинилися за нею помалу і щільно. Ми зосталися біля столу з свічкою та божком, ніби на пероні станції, спізнившися до поїзда. Він пішов у далеч, грюкаючи колесами, пихкаючи парою, і тільки самотній вогник гойдався на останньому вагоні.

……………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………

– В Будді мусить бути щось найдорожче для людини, [129] – сказав я Севові, – а ми знаємо, що воно допіру від нас пішло. Давайте хоч подивимось, що цінувати велить мудра давність.

129

Ідеться про цінності, сформовані в межах релігії та філософії буддизму. Відомо, онтологічним сенсом учення була нірвана – антитеза сансари, сфери кармічної активності, безперервного коловороту народжень і вмирань, іллюзорності й неістинності існування.

Елімінація Яновським образу коштовного каменя в порожнечі є знаком його парадоксального відступу від канонів буддизму. Три речі, вміщені у скульптуру Будди, – рис, трісочки та папір, які символізують у тексті відповідно їжу, вогонь, молитву, співвідносні з логікою суб'єктивної інтерпретації буддійських приписів, що визнана органічною в межах самого буддизму: вона випливає з ідеї відносності усіх наступних утілень Учителя на фоні його першого житія, звідки відносним є тлумачення усіх його суджень на фоні тих, що їх зробив сам Гаутама. Абсолютизуючи стратегію оновлення канонічних істин, Яновський інтеґрує ідею порожнечі й ілюзорності існування порівняно зі станом Будди та ідею 10 параметрів (великих досконалостей), яких дотримувався бодхісатва (той, хто прагне стати буддою): щедрість, моральність, самозречення, мудрість, наполегливість, терпіння, щирість, цілеспрямованість, невибіркова любов, незворушність (ці вартості будди як просвітленого й пробудженого були антитезою до принципів існування темного Мари: пристрасть, нелюбов до вищого життя, відчуття спраги й голоду, похітливість, байдужість і бездіяльність, страх і легкодухість, сумнів, лицемірність, черствість, піднесення себе й приниження інших). Можливо, така органічна суб'єктивність інтерпретації стосується учення Триратни (Трьох скарбів): цю модель складають будда (учитель), дхарма (вчення), сингха (община). А ще, як про те можна судити із тексту Яновського, письменник веде мову про буддизм, трансформований у межах китайської культурної традиції, де світ речей сприймається єдиною пантеїстичною реальністю, всесвіт сакралізований і просякнутий духом онтологічного оптимізму. Цінності китайських буддистів пов'язані з ідеалом Махаяни, що називається бодхі (пробудження, просвітлення), а не ідеалом нірвани в Хінаяні.

Окрім того, в інтерпретації буддизму Яновським немалу роль відіграла недогматичність та інклюзитивність (відкритість для вільної взаємодії) усіх релігійних шукань Китаю, у тім числі й буддизму (див.: Торчинов Е. Пути философии Востока и Запада: познание запредельного. – СПб.: Азбука-классика, Петербургское Востоковедение, 2005. – С. 305–340).

Я відломив бога від його трону. На стіл випало кілька речей: папір із значками, троє трісочок і зернятка рижу. Жодного камінчика. Ми уважно розглянули все, що знайшли.

– Риж – праця, їжа і продовження життя. Трісочки – вогонь, якого можна здобути тертям дерева об дерево, це те, з чого треба починати, виходячи в путь. Папір – молитва.

Свічка в пляшці догоріла до краю.

Ми рушили йти з каюти, бо там одразу стало так задушливо й тісно, що можна було задихнутися. Закортіло вийти на палубу, стати проти вітру і притулитися плечем до мачти. Проходячи повз кухню, ми почули сміх дівчини і голосну мову Богдана, який щось розповідав.

Біля борту стояти було зручно. Він злегка похитувався, ніби сідло, коли дише кінь. Безліч зір віддзеркалювалося в темній воді. Ліхтар на марсі блимав, на нього подував вітер. Раптом я взяв Сева за руку й підвів його до світла. Він не заперечував, здивовано і запитливо поглядаючи на мене.

– У вас є шрам? – запитав я, закочуючи рукав на його лівій руці.

– Який шрам?

Але я вже бачив, що тіло було гладеньке, аж до ліктя. Я сам бачив, що шраму на цій руці не було ніякого. У мене завихрилися тисячі думок. «Значить, не він? – думав я. – Значить, інший?» Я відчув, що я безпомічний, як немовля. Дивна річ – мені і на думку не спало з'ясувати щось Севові. Ми відійшли знову в тінь.

Нашу увагу відтягли на себе нові люди. Їх було двоє. Обережно вони перелізли через борт і опинилися на палубі. Ми не сходили з місця, дослуховуючись до їхніх намірів. Вони зупинилися близько біля нас.

– Глуши і тікай, – сказав один.

Я впізнав голос отамана рибальської ватаги, якого ми побили за Полю.

– Скільки їх там? – запитав другий.

– Один Богдан. Старого моряка я бачив на березі.

– Треба було зброю взяти.

– І так подужаємо. Раз видужав від мого ножа, а вдруге – не встане.

Після цих слів я відчув, як болить мій шрам. Рука моя піднеслася в повітрі, і, не тямлячи себе від гніву, я ударив кулаком рибалку. Він похитнувся, але я з лівої руки вирівняв його. З несподіванки вони обоє не захищалися. Поки що перемога була за нами. Захопившися гонитвою, ми не помітили весла, що лежало на палубі, і попадали всі через нього. Мені пощастило одскочити набік, а Сева схватили і почали м'яти рибалки. Я з розпачу ухватив весло і замахнувся так, ніби хотів перебити рибалку надвоє. Весло зачепилося за ванту, ударилося об мачту, переломилося, шматок весла полетів угору вище всіх рей, а шматком – я таки вдарив того, на кого намірявся. Він заскавучав від болю і покотився по палубі. У цей момент перший шматок весла, падаючи згори, розбив і погасив ліхтар. Я покинув свою зброю, непотрібну в темноті, і помацки став шукати в клубкові людей Сева. Він боровся з другим рибалкою. Здавалося, що хтось молотить на палубі горох. Я простяг у напрямку до борців руки й одержав кілька добрих стусанів у щелепи. Я відскочив, кленучи свою безпомічність. Машинально став шукати по кишенях сірників і намацав електричний ліхтар, з яким я прийшов на бриг. Я обережно направив його на поле бою, – туди, звідки чулося гупання кулаків. При світлі я побачив, що той, кого я ударив веслом, повзе до борту, а другий бореться з Севом. Я дав першому цілковиту змогу втекти, поспішивши сам на поміч до Сева. Ми вдвох хутко втихомирили рибалку. Він став проситися, лежачи долі і спльовуючи кров з рота. Ми з Севом одійшли від нього, і я погасив ліхтарика.

– Рахую до трьох, – сказав я, – забирайтесь моментально за борт.

Через півхвилини, повівши ліхтариком по палубі, я освітлив лише порожнє місце. Ми знову залишилися самі. Було зовсім темно стояти біля борту, тісно притулившися один до одного. Сев часом плював за борт і витирав хусткою обличчя. Вітер став дмухати дужче. Але задуха почувалася, як перед зливою.

– Товариші, – пролунав над палубою голос Богдана, – ви знаєте, як звали китайця? Сін-Бао звали його. Аж тепер я це згадав.

Чути було, як Богдан ішов по палубі. Ми почули його лайку.

– Знову вітер ліхтаря погасив! Сказився він, чи що – на мою голову? Який уже раз доводиться запалювати!

Ми гукнули на Богдана. Він підійшов і став поруч нас.

– Яка тиха і спокійна ніч, – сказав він, – ніби зовсім немає ніде людей. Я думав, що ви давно вже поїхали на берег.

Ми не відповіли нічого, тільки Сев витер щось з обличчя. Хазяїн трамбака підпливав до брига човном і простягав свій голос аж до парусів, запитуючи небо, куди міг подітися корабельний ліхтар. Я відгукнувся до нього, а Богдан поліз світити вогонь на марсі.

– Чорт! Ліхтар розбитий!

– Там у каюті є інший, – порадив йому хазяїн трамбака, – громадяни, хто з вас хоче на берег? За одним заходом я це й зроблю.

Сівши в човен і відштовхнувшися від брига, ми побачили, як на палубі з'явилося світло. Богдан ніс ліхтар, а за ним, як тінь, ішла дівчина. Коли вже ми були близько від берега, ліхтар почав підноситися по вантах вище й вище і зупинився на марсі. Рівний вогник його один пробивався крізь ніч. Все інше вкривала чорна шарудлива мантія ночі.

XIX

Сиве волосся до чогось зобов'язує. Я виконав це зобов'язання. Осінь і зиму я сидів біля моєї кани, пригадуючи минуле. Тепер уже літо. Кани немає потреби топити. Майк і Генрі одвідали мене на зламних точках мемуарів: коли осінь зустрічається вночі з зимою і коли весна переборює зиму. Мої сини як зима і весна. Старший – меткий і проворний, як задерикуватий зимовий день. Молодший – неврівноважений, як весняна повінь. Його я чекаю побачити швидко з подругою, бо я відчуваю в його рядках жіночі впливи.