Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

— Я розумію вас, ваша ясновельможність, — сказав стримано Джонс.— Але повірте мені: як на суші, так і на морі перемагають не чисельністю, а вмінням!

— От-от! Я на це і сподіваюсь! — Потьомкін відступив на крок і оглянувся на тих, що сиділи за столом.— Ви не знайомі? Тоді дозвольте вам представити контр-адмірала принца Нассау-Зігена, командуючого нашим флотом, та генерала Василя Степановича Попова, мою праву руку в штабі.

— Генерала я справді не знаю, а ім’я принца Нассау-Зігена мені добре відоме,— сказав Джонс.— Та й хто ж у Європі не чув про подвиги адмірала?

Він легким нахилом голови привітав обох воєначальників,

під керівництвом яких, як він зрозумів, йому доведеться відтепер служити.

Особливої радості від того, що безпосереднім його начальником буде принц Нассау-Зіген, він не відчував, бо багато чув про крутий норов принца, його запальність і самолюбство. Його бурхливе життя було предметом розмов і пліток паризьких салонів, і в тих розмовах та плітках часто-густо проявлялося більше дамського захоплення, ніж тверезого чоловічого схвалення.

Справді, цей напівнімець, напівфранцуз з дитячих літ був улюбленцем долі. Ще підлітком йде на війну і хоробро б’ється за Францію і короля проти досвідчених вимушгруванців Фрідріха II. Потім бере участь в кругосвітній подорожі знаменитого французького мореплавця Бугенвіля, подорожує по Африці, зазнаючи при цьому безліч небезпечних пригод. І особливо прославився під час англо-французької війни тим, що зробив відчайдушну, але безуспішну спробу захопити з моря Гібралтар... Справді, хоробрість його була безмежна, хоча дуже часто мала присмак безглуздої авантюрності. Якщо ж додати до цього, що в Парижі він зажив сумнівної слави бретера та дуелянта, то ото й буде досить повний портрет цього міжнародного авантюриста.

Доки Джонс пригадував усе, що чував про Нассау-Зігена, Потьомкін узяв переданий йому Поповим папір і сказав:

— Адмірале, поки ви повільно подорожували сюди на перекладних, ми, отримавши звістку про ваш наступний приїзд, вирішили надати під ваше командування шість запорозьких вітрильників, що входять до флоту Вірного Війська Запорізького. Настають гарячі дні! Ми мусимо взяти Очаків — таке побажання імператриці, і наш об’єднаний флот має зіграти в цьому не останню скрипку. Гадаю, ваше уміння допоможе нам досягти перемоги.

Дякую за довір’я, — схилив у поклоні голову Поль Джонс.

— Їдьте до Коша, тобто у ставку запорожців. Там вже вас чекають.

6.

Того ж дня адмірал у супроводі запорізького ескорту прибув до Коша. Правду кажучи, він був дещо розчарований холодним прийомом у штабі Потьомкіна, а особливо тим, що йому доручено лише шість галер, бо сподівався на більше, і всю дорогу до Бузького лиману відмовчувався, лише інколи проявляючи цікавість до військ, що траплялися по дорозі. Зате оживився, коли побачив запорожців, їхні курені, церкву та силу козаків, човнів, чайок та галер, що стояли у затоці під захистом жовто-зеленої стіни весняних верб. І зовсім був приємно вражений, коли назустріч йому виїхав сам кошовий отаман Сидір Білий з полковниками, а з кораблів гримнув гарматний залп на його честь.

Сидір Білий сказав коротке вітальне слово, назвавши його на французький лад не Джонсом, а Жонесом, а також “першим американським капітаном” та “грозою володарки морів”, тобто Англії.

Зовсім не сентиментальний, але вже битий життям, старіючий морський вовк раптом відчув, як з грудей до горла підкотився гіркни клубок, а на око набігла зрадлива сльоза. На батьківщині про його подвиги давно забули.

Отаман відвісив гостю традиційний запорізький уклін, почоломкався

і ним і запросив до свого куреня. Разом з гостем та отаманом туди повалили і полковники та значні козаки.

Тут адміралові довелося зазнати ще кілька зворушливих хвилин. У невисокій, але досить просторій хатині, прибраній вишитими рушниками, що висіли над іконами та вікнами, стояв довгий стіл, застелений барвистим настільником та заставлений безліччю мисок, полумисків, пляшок та жбанів з різноманітною їжею, переважно рибною, вином, горілкою та пивом.

Кошовий показав гостеві на почесне місце —- на покуть, під образи. Сам сів біля нього. Мічман Недашківський трохи приблизився і опинився в самому кінці, біля дверей, потерпаючи від думки, що адмірал потребує перекладав, але пропхатися наперед не було вже змоги — так густо вмостилися козаки.

— Що робити, Іваку?— запитав він Івася, що сидів поруч.

Івась, якому кошовий кивнув, щоб теж зайшов, підсміювався:

— Та не хвилюйся, мічмане! Якось буде! Випити та закусити можна і без товмача.

Мічманові врешті нічого не залишалося, як погодитися з ним.

І почалася запорізька учта.

Першу чарку, як водиться, Сидір Білий підняв за гостя. І козацькі старшини раптом дружно загукали:

— Жонес! Жонес! Віват!

Для адмірала це була чергова несподіванка. Виявляється не лише козацький вождь, а й інші козаки знають його, цінують його колишні бойові подвиги і навіть вітають його по-французьки! Було від чого дивуватися і розчулюватися.

Він випив.

Горілка була міцна і на смак не гірша за віскі чи бренді,— зразу вступила в голову та в ноги. Джонс підняв перед собою порожню чарку і похвалив:

— Хо-о-о! Гуд! О’кей!

Військовий судця Антон Головатий, що сидів насупроти гостя, пояснив:

— Це ще не “о’кей“! Ось попробуй, пане-брате, перцівки! Тоді, якщо ти справжній козак, скажеш “о’кей”!— і налив адміралові та собі з пляшки, в якій плавало кілька червоних перчин...— За здоров’я батька кошового!

І швидко перехилив чарку під чорні вуса. Підморгнув адміралові — мовляв, ну ж!

Поль Джонс перекинув і собі. Ковтнув — і враз почервонів, заблимав очима. На хвилинку йому забило віддих.

Головатий подав срібну коновку з пивом.

— Запий, адмірале!

Джонс запив — видихнув гучно:

— О-о-о!— І ще гучніше зареготав.

Йому стало легко і весело на душі. Забувся сухий, стриманий прийом у штабі Потьомкіна, розплився і щез, мов у тумані, колючий, насторожений погляд Нассау-Зігена, який, видно, підозрівав, що “гроза володарки морів” не дуже шануватиме флотоводські здібності паризького серцеїда та баламута. Мабуть, не без його впливу і Потьомкін поставився до нього прохолодно.

А тут, серед цих простих на вигляд, але добрих і щирих людей він раптом відчув себе як дома, серед таких же простих янкі, що під його командою взяли в Атлантиці на абордаж не одно вороже судно або при спротиві пустили на дно.

Він розчервонівся, став незвично балакучим, як і його сусіди-запорожці, і не помічав, що його тут не розуміють, бо йому здавалося, що й він розуміє все, що тут говориться. Особливо після третьої чарки, коли запорожців потягнуло на співи, він з подивом відмітив, що ніякий товмач йому не потрібен. Ці люди, що оточували його, раптом здалися йому давно призабутими суворими земляками-шотландцями, які, бувало, випивши ячмінного елю, під звуки волинки затягували своїх тужливих кельтських пісень.

Поделиться с друзьями: