Чуття і чутливість

— І як же виглядає наш милий Норленд? — скрикнула Маріанна.

— Наш милий Норленд, — сказала Елінор, — напевно, виглядає так само, як і завжди о цій порі року. Ліси і стежки густо всипані опалим листям.

— О! — вигукнула Маріанна. — З яким захопленням, бувало, я спостерігала, як воно облітає! Як я насолоджувалася, коли вітер закручував їх вихорами довкола мене під час прогулянок! Які почуття будили і вони, і осінь, і саме повітря! А тепер там нікому милуватися ним. У ньому вбачають тільки непотрібне сміття, поспішають вимести його, сховати подалі від очей!

— Бо не всі, — зауважила Елінор, — поділяють твою пристрасть до сухого листя.

— Так, люди нечасто поділяють мої почуття, нечасто їх розуміють. Але іноді… — Тут вона поринула в задуму, але невдовзі оговталася і продовжувала: — Погляньте, Едварде, — почала вона, вказуючи на пейзаж перед ними, — ось Бартонська долина. Погляньте, чи зостанетесь ви незворушні, якщо зумієте? Погляньте на ці пагорби. Чи доводилося вам бачити що-небудь подібне? Зліва серед цих гаїв і насаджень лежить Бартон-парк. Звідси видно невелику частину будинку. А ген там, за найвіддаленішим і найвеличнішим пагорбом ховається наш котедж.

— Місцевість тут дуже мальовнича, — відповів Едвард, — але взимку долина, мабуть, утопає в багнюці.

— Як можете ви згадувати про багнюку, бачачи перед собою таку красу!

— Тому лише, — відповів він із посмішкою, — що бачу перед собою вельми брудний путівець.

— Дивно! — стиха сказала Маріанна сама собі.

— А як ваші нові знайомі? Мідлтони — приємні люди?

— Ой, ні! — відповіла Маріанна. — Нам так з ними не пощастило!

— Маріанно! — з докором вигукнула її сестра. — Соромся! Це дуже достойні люди, містер Феррар і вони ставляться до нас дуже приязно. Невже ти забула, Маріанно, скільки приємних днів ми провели дякуючи їм?

— Ні, не забула, — неголосно відповіла Маріанна, — як і не забула про всі болісні хвилини.

Елінор пропустила її слова повз вуха і постаралася розважити гостя розмовою про їхнє нове житло, про його розташування та інше, іноді добиваючись від нього ввічливих запитань і зауважень. Його холодність і стриманість завдавали їй болю, викликали досаду і навіть роздратування. Але, вирішивши виходити тільки з минулого, а не з теперішнього часу, вона нічим не виказала того, що відчувала, і трималася з ним так, як, на її думку, вимагав той факт, що вони — родичі.

РОЗДІЛ 17

Місіс Дешвуд здивувалася лише на мить: вона вважала, що ніщо природніше за його приїзд у Бартон трапитися не могло, і не скупилася на радісні вигуки і привітання. Ніяка соромливість, холодність і стриманість не встояла б проти такого ласкавого прийому (а вони покинули його ще до того, як він переступив поріг котеджу), привітність же місіс Дешвуд і зовсім змусила їх безслідно зникнути. Та і не могла людина, закохана в одну з її дочок, не перенести частину свого почуття і на господиню, і Елінор з полегшенням помітила, що він знову став схожий на себе. Немов прихильність до них усіх знову воскреснула в його серці, і інтерес до їхнього благополуччя здавався непідробним. Проте якась сумовитість не полишала його: він розхвалював котедж, захоплювався видами з вікон, був уважний і люб’язний, але сумовитість не проходила. Вони це помітили, і місіс Дешвуд, приписавши її бездушності його матері, сіла за стіл, сповнена обурення проти всіх себелюбних і черствих батьків.

— Які ж, Едварде, має нині місіс Феррар плани стосовно вас? — спитала вона, коли після обіду вони розташувалися біля натопленого каміна. — Від вас, як і раніше, чекають, що ви, всупереч своїм бажанням, станете великим оратором?

— Ні. Сподіваюся, матінка переконалася, що таланту до діяльності на суспільному терені у мене не більше, ніж схильності до неї.

— Але як же ви здобудете славу? Адже на менше ваші близькі не погодяться, а без старанності, без готовності не зупинятися ні перед якими витратами, без прагнення впливати на незнайомих людей, без професії і без упевненості в собі здобути її вам буде нелегко!

— А я навіть намагатися не буду. Я не маю ніякого бажання здобувати популярність, і є всі підстави сподіватися, що мені вона не загрожує. Дяка Господу, насильно зробити мене красномовним і талановитим не зможе ніхто!

— Так, я знаю, що ви позбавлені честолюбства. І дуже помірковані у своїх помислах.

— Гадаю, не більше і не менше, ніж усі люди. Як кожна людина, я хочу бути щасливим, але, як і кожна людина, бути нею можу тільки на свій лад. Велич мене щасливим не зробить.

— О, ще б пак! — вигукнула Маріанна. — Невже щастя може залежати від багатства і величі!

— Від величі, можливо, і ні, — зауважила Елінор, — але багатство здатне добряче йому посприяти.

— Соромся, Елінор! — вигукнула Маріанна з докором.

— Гроші здатні дати щастя, тільки якщо людина нічого іншого не шукає. У всіх же інших випадках тим, хто має скромний достаток, ніякої радості вони принести не можуть!

— Мабуть, — з посмішкою відповіла Елінор, — ми з тобою зможемо порозумітися. Різниця між твоїм «скромним достатком» і моїм «багатством» навряд чи така вже й велика; без них же при нинішньому стані речей, — гадаю, ми обидві заперечувати не станемо, — постійна потреба в тому чи іншому неминуче затьмарюватиме життя. Просто твої уявлення є більш прекраснодушними, ніж мої. Ну, зізнайся, що, на твою думку, означає поняття «скромний достаток»?

— Тисяча вісімсот, дві тисячі фунтів на рік, і не більше.

Елінор розсміялася.

— Дві тисячі фунтів на рік! Я ж називаю багатством одну тисячу. Саме таку відповідь я і припускала!

— І все ж таки дві тисячі на рік — дохід дуже скромний, — сказала Маріанна. — Обійтися меншим жодна сім’я не зможе. Я переконана, що мої вимоги дуже помірні. Утримувати пристойну кількість прислуги, екіпаж — а може, й два — і мисливських собак на меншу суму просто неможливо.

Елінор знов посміхнулася тому, з якою точністю її сестра підрахувала їхні майбутні витрати в Комбе-Магні.

— Мисливські собаки! — повторив Едвард. — Але навіщо вони? Не всі ж полюють.

Зашарівшись, Маріанна відповіла:

— Так, але переважна більшість — полюють!

— От було б добре, — вигукнула Маргарет, уражена новою думкою, — коли б хто-небудь подарував кожній з нас щедрий статок!

— Ох, якби ж! — підтримала її Маріанна, і її очі радісно заблищали, а щоки вкрилися ніжним рум’янцем від передчуття цього уявного щастя.

— У цьому бажанні ми всі, звісно, одностайні, — зауважила Елінор. — А як же слова про те, що багатство значить так мало?

— Яка б я була щаслива! — вигукнула Маргарет. — Але цікаво — що б я робила з цим багатством?

Судячи з обличчя Маріанни, вона такого сумніву не відчувала.

— І я не знала б, як розпорядитися великим багатством, — сказала місіс Дешвуд. — Якби всі мої дівчатка були теж багаті і моєї допомоги не потребували!

— Ви неодмінно почали б перебудовувати котедж, — зауважила Елінор, — і ваш подив швидко розвіявся б.