Чуття і чутливість

— Бідолаха! — вигукнула місіс Дженнінгс, щойно та пішла. — У мене серце розривається дивитися на неї. О Господи, вона навіть вина не допила. І до в’ялених вишень не доторкнулася! Нічого їй не хочеться. Коли б я знала, що саме вона погодилася б скуштувати, я б хоч на інший кінець міста за цим послала! Мені так дивно — як це раптом чоловік влаштував подібну підлоту такій красуні! Авжеж — коли в однієї грошей кури не клюють, а інша — їх майже не має, так тут, Господи прости, вони довго не думають!..

— А ця дівчина… міс Грей, здається, ви сказали… дуже багата?

— П’ятдесят тисяч фунтів, серденько! А ви її не бачили? Кажуть, велика модниця, але собою не так щоб уже й дуже гарна. Ось її тітку я добре знала — Бідді Хеншоу. Вийшла за багатого. Ну так у них у сім’ї всі багаті. П’ятдесят тисяч фунтів! І, як видно, вона трапилася саме вчасно. Кажуть, він геть-чисто все розтринькав. Ще б пак! І тарантаси наймодніші, і мисливські собаки найкращої породи! Тільки що не кажи, а коли молодий чоловік, хто б він не був, упадає за вродливою панночкою і обіцяє їй руку й серце, то не має ніяких прав порушувати слово тільки тому, що він збіднів, а багатша дівчина не проти за нього вискочити. Узяв би продав коней, будинок здав, слуг позвільняв та й упорядкував би свої справи — що йому заважало? Вже міс Маріанна почекала б, ручаюся. Але де там — у наші часи! Нинішня молодь тільки про своє задоволення й думає!

— А ви не знаєте, яку вдачу має міс Грей? Кажуть, вона привітна?

— Нічого поганого я про неї не чула. Правда, я про неї взагалі до ладу нічого не чула до нинішнього ранку. А тут місіс Тейлор сказала, наче недавно міс Вокер натякнула, що, на її думку, містер і місіс Еллісон не надто засмутяться, видавши міс Грей заміж, бо вона ніколи не погоджувалася з місіс Еллісон стосовно…

— А хто такі Еллісони?

— Її опікуни, серденько. Але тепер вона повнолітня і сама може вибирати. Ось і вибрала, нічого не скажеш!.. Як же тепер? — вела вона далі після паузи. — Гадаю, ваша сестричка піднялася до себе поплакати. І нічим її втішити не можна. І на самоті її так просто залишати безсердечно. Ну та скоро приїдуть наші друзі, це її трошки розважить. У що б нам пограти? Віст, я знаю, вона терпіти не може. Ну, а якщо спробувати щось інше?

— Пані, я справді дуже вдячна вам за вашу доброту, але ви марно переймаєтесь. Маріанна, гадаю, сьогодні більше не схоче виходити з кімнати. Я спробую умовити її лягти раненько. Їй треба відпочити.

— Мабуть, це буде їй найкорисніше. Хай тільки скаже, що подати їй на вечерю, та й лягає! Господи, не дивно, що вона останні тижнів зо два була така бліда і сумна! Мабуть, весь цей час здогадувалася, до чого йдеться. А сьогоднішній лист поклав усьому край! Бідолашна! Коли б я знала, то нізащо не стала б жартувати з нею про нього! Тільки звідки мені було знати? Я ж гадала — це просто любовна записочка, а ви ж знаєте, як молодь любить, коли над нею кепкують з таких приводів. Господи! Як же співчуватимуть їй сер Джон і леді Мідлтон, коли дізнаються! Коли б я так не розгубилася, то заїхала б на Кондуїт-стріт дорогою додому, щоб попередити їх. Ну, я до них завтра поїду.

— Гадаю, вам зайве попереджати місіс Палмер і сера Джона, щоб вони ніколи більше не згадували про містера Віллоубі в присутності моєї сестри і навіть мимохідь не натякали про минуле. Їхнє добре серце підкаже їм, як жорстоко було б виказати їй, що вони все знають. І що менше вони говоритимуть про це зі мною, то мені буде легше — це ви, пані, з вашою добротою, зможете легко зрозуміти.

— Господи! Як же не зрозуміти! Вам, напевне, нічого й чути про це не хочеться. А вже при вашій сестричці я й поготів — жодного необережного слівця не скажу. Як ось сьогодні за обідом, ви ж самі бачили. І сер Джон теж, і мої дочки — вони ж усі дуже ввічливі і делікатні, тим більше коли я їм натякну, а це я не забуду зробити. Що менше в таких випадках говорять, то швидше все минає і забувається. А яка користь від розмов?

— Тут вони можуть лише зашкодити, і навіть більш, ніж звичайно в подібних випадках, оскільки є обставини, які заради всіх, кого вони стосуються, не слід робити предметом пліток. В одному я, проте, повинна виправдати містера Віллоубі: заручений з моєю сестрою він усе-таки не був.

— Та годі, серденько, не захищайте його! Не був заручений! І це після того, як водив її в Алленхемі по всьому будинку і навіть показував, які кімнати вони облаштують для себе?!

Заради сестри Елінор відхилилася від подальших пояснень, в душі сподіваючись, що заради містера Віллоубі продовжувати їх вона не зобов’язана, бо встановлення істини завдало б Маріанні великої шкоди, а йому принесло б дуже мало користі. Обидві вони помовчали, але потім місіс Дженнінгс з неподоланною своєю бадьорістю вибухнула новою промовою.

— Що ж, серденько, недарма кажуть, що лиха без добра не буває: полковник Брендон зате у виграші. Тепер-то він її здобуде. Це вже точно. Згадайте моє слово, до Іванового дня вони обов’язково одружаться. Господи! Як він буде втішений, коли дізнається! От би йому прийти сьогодні увечері! І для вашої сестрички він — партія набагато краща. Дві тисячі на рік, і ні боргів, ні зобов’язань… окрім, звичайно, позашлюбної дочки… зовсім про неї я забула. Але її можна віддати в навчання, це недорого стане. Ось так. Делафорд — прекрасний маєток, повірте мені. Саме те, що називають чудовим старовинним будинком — затишний і з усіма вигодами. По боках загороджений довгими стінами, а вздовж них — найкращі в країні фруктові дерева. А в кутку така шовковиця, мушу вам сказати! Господи, та ми з Шарлоттою просто об’їлися нею того єдиного разу, коли там побували! І голубник, і прекрасні ставки, і чудовий канал — коротше кажучи, все, чого душа забажає. А головне — до церкви дуже близько і всього лише чверть милі від поштового тракту, значить, завжди знайдеться розвага від нудьги — варто тільки посидіти в старій тисовій альтанці за будинком, звідки видно всі карети, що проїздять повз маєток. Незрівнянне місце. М’ясник у селі зовсім поряд, і до будинку священика недалеко. Як на мене, то це в тисячу разів краще за Бартон-парк: там же м’ясо купувати доводиться за три милі, а ближче за вашу матінку сусідів немає. Ну, я, щойно випаде нагода, підбадьорю полковника. Як кажуть, де втратиш, там і знайдеш. Ось тільки б нам зробити так, щоб вона викинула Віллоубі з голови!

— Якби ми це змогли зробити, пані, — сказала Елінор, — то чудово обійшлися б і без полковника Брендона!

З цими словами вона підвелася і вирушила на пошуки Маріанни, котра, як вона і чекала, усамітнилася у своїй кімнаті і, коли вона ввійшла, в невимовній тузі сиділа, схилившись над згасаючим вогнем, навіть не засвітивши свічки.

— Залиш мене одну, — тільки й сказала вона.

— Залишу, — відповіла Елінор. — Якщо ти ляжеш.

Але Маріанна в нервовому роздратуванні спочатку навідріз відмовилася, але потім усе-таки поступилася ласкавим наполяганням сестри, і Елінор пішла, тільки коли побачила, що вона поклала змучену голову на подушку і була готова, як їй здалося, поринути в сон.

У вітальню, куди вона потім спустилася, незабаром увійшла місіс Дженнінгс, тримаючи в руках по вінця налитий келих.

— Серденько, — сказала вона ще з порога, — я тільки зараз пригадала, що в мене зберігається трохи пречудового старого константійського вина, краще за яке ніхто не пробував, і я налила чарочку для вашої сестрички. Мій бідний чоловік! Як він його любив! Свою жовчну подагру тільки ним і лікував і все казав, що допомагає воно краще за все зілля на світі. Нумо, віднесіть його вашій сестричці!

— Пані, — відповіла Елінор, посміхнувшись різниці недуг, які цей засіб виліковував, — ви дуже, дуже ласкаві! Але коли я пішла від Маріанни, вона вже засинала, як мені здалося. Гадаю, сон для неї зараз — найкращий цілющий засіб, а тому, з вашого дозволу, я вип’ю це вино сама.

Місіс Дженнінгс, як вона не жалкувала, що спізнилася на п’ять хвилин, задовольнилася таким перебігом подій, а Елінор, випивши півкелиха, подумала, що не їй судити, чи корисне це вино при жовчній подагрі, але випробувати, наскільки воно цілюще для розбитого серця, можна і на ній не згірш, аніж на її сестрі.

Коли подали чай, приїхав полковник Брендон, і по тому, як він оглянув кімнату, Елінор негайно збагнула, що він і чекав і не хотів побачити Маріанну, що, коротше кажучи, він уже знає, чим пояснюється її відсутність. Місіс Дженнінгс цього не втямила, і, попрямувавши до чайного столика, за яким головувала Елінор, прошепотіла:

— Полковник усе такий же похмурий. Він іще нічого не знає. Так ви скажіть йому, серденько.

Незабаром полковник підсунув свій стілець ближче до неї і, кинувши на неї погляд, який сказав їй, що він знає все, спитав, як почувається її сестра.