Циганка

Грицько скоса поглянув на пиріг, подумав і взяв один. На душі у його прояснилося.

– Ви думаєте - боюся, що ото він мамі розкаже?
– казала Галя.
– Нехай розказує: анітрішки не страшно.

– А ваша мама не буде сердитися, коли довідається, що...
– Тут Грицько згадав про «Огородника» і хотів висловити Галі все, що передумав у курнику, аж став почувати, що охота до того пройшла.

– І зовсім нічого, - казала Галя, якось угадавши думку Грицькову, - я сама колись розказувала мамі про вас.

І що ж вона?
– зацікавився Грицько.

– А нічого. Тільки каже, - Галя соромливо осміхнулася, - каже, що тобі не Грицько, а скорій Павлушка до пари. Грицько - найкращий ученик, а ти лінтяйка. І як уже мені він увірився!

– казала інтимно Галя про вчителя.
– Скільки витерпіла я, бідна, од його!..

– І я не думав, що він такий... грубий, - промовив Грицько.

Гали схилилася ближче до Грицька і промовила стиха на адресу вчителя:

– Чорт носатий!

– Руда собака!
– таким же тоном додав Грицько. Коли б мені якось хоч до екзаменів доходити, а тоді - хай йому враг - і на екзамени не з'явлюся.

Грицькові стало чогось шкода. Пригадалось, що й він останній рік у школі.

– Куди ж ви тоді думаєте?
– спитав він.

– Мене одвезуть у город держати екзамен до гімназії.

– Напишете мені листа, як будете в городі?
– спитав він.

– Безпремінно напишу, тільки ж і ви пишіть. А тоді колись знімемося й карточками обміняємося. Добре?

Так розмовляючи й доїдаючи пиріжки, дійшли вони до того місця, де дороги розходилися: Галі треба було звернути до станції, Грицькові - до своєї будки. Прощаючись, обоє спинилися.

«Чого ж це ми ні слова про «теє» не споминаємо?» - подумав Грицько. Галя стояла й теж щось думала.

«Ні, мабуть, не вміємо ще ми кохатися!» - думав Грицько.

Аж тут сталося щось таке, чого він ніяк уже не дожидав: очі в Галі засвітилися якоюсь рішучістю, лице до ушей почервоніло; заплющивши очі, вона раптом нахилилася до Грицька і ткнула чимсь м'якеньким і ніжним чи в ніс, чи в губи. Од несподіванки Грицько навіть одкинувся назад.

Потім, зрозумівши, до чого це воно йде, він і собі простяг губи, щоб одповісти тим же, та було пізно: Галя вже одхилила голову, і його губи цмокнули в пустому повітрі.

Галя, закутавшись хусткою й схиливши голову, пішла швидко. Перші хвилини Грицько навіть не розумів добре, що саме сталося. Потім буйна радість хвиля за хвилею стала огортати його.

«Це ж вона поцілувала мене!» - подумав він, і йому захотілось закрити очі й стрілою побігти улицею, покотитись колесом з якими-небудь дикими вигуками. Йшов він, і здавалося йому, що дороги він не доторкається. Про те ж, що сьогодні він, перший ученик, сидів у карцері, в його вийшло з голови.

Що ж, немає без колючок рож...

Над Мар'ївкою спочивала ніч. Могутні дуби, що густою лавою стояли понад озером, повилися густими тінями. В небі сіялися зірки й виблискували в темній, як криця, воді. В гаю цвіли весняні квітки і пахли. На березі озера, в траві, лежали Грицько і Яків, коло їх валялися розкидані по траві книжки, жмутики конвалій. Яків лежав горілиць, курив цигарку й дивився на небо. Грицько лежав до його спиною й, зіп'явшись на лікоть, дивився мрійно на воду. Лінь і втома окутала їх.

– Яків!
– після довгої паузи звернувся до товариша Грицько.

Той щось муркнув собі під ніс, кинув у воду цигарку й ще пильніше став вдивлятися в небо.

– Яків! Хочеш говорити?

– спитав Грицько.

– Н-не хо...
– ліниво протяг той.

Замовкли. Із-за дубів став здійматися на небо місяць, червоний, великий, як червоного золота діжа; вирізалися над темною масою гаю вершечки дубів, огневими шпильками пронизалася вода. Серед тиші часом поверх води випліскувала риба, лишаючи по собі на тихому лоні розпливчаті круги. Десь скрипів віз; за гаєм, у хуторі, співали дівчата.

– Яків!.. Про що ти думаєш?
– спитав знов Грицько.

– Ось глянь сюди!
– промовив Яків, дивлячись на небо.
– Он, бач, на небі зорі, а що там, над тими зорями?

– Там інші зорі.

– Ну, а за іншими?

– Там знов зорі.

– Зорі, та й зорі, та й зорі... а краю немає?

– Немає краю.

– От штука!..
– Яків зітхнув і замовк.

Грицько глянув на небосхил, і йому стало здаватися, що він сидить не в гаю над водою, під темним небом, а в великій-великій хаті. Стеля в тій хаті - блакитне, убите срібними бляшками небо, діл - блискуча вода в озері, темні дерева - то вінки, розвішані по стінах, а місяць, мов лампадка, тихо освітлює всю хату.

За кущами щось зашелестіло, і через місток скоро промайнуло дві тіні з тихим сміхом і боязкою, короткою мовою. Хлопці глянули їм услід.

– На гуляння побігли, - трохи помовчавши, промовив Грицько.

Умгу...
– буркнув Яків.

– Цілуватися будуть...

– Нн-да...

Далеко на озері, з-за очеретів, виринула під проміння низка човників: рибалки розставляли ятери.

Яків потягся, сів, осміхнувся й заспівав чудовим дзвінким альтом:

Чорнії очі, чорнії очі, Темні, як ночі, нені, як день. Ой очі, очі, очі дівочі. Де ж ви навчились зводить людей!..

Тихою, чарівною тугою понеслася пісня над водою, луною оддалася десь за озером і стихла.

– Знаєш, що я скажу тобі, батьку!
– обірвавши пісню, раптом звернувся Яків до Грицька; лінь зразу зникла з його лиця.
– Пам'ятаєш, як допікав я тобі Галею?.. Все брехав я тоді! їй-богу, брат, брехав!

– Та ну!
– здивувався Грицько.

– Брехав - вибачай! Маю сам гріх - і тепер покутую тобі його. Раз колись на вечерні в церкві Галя стояла в темному куточку; недалеко од неї ти: і я підстеріг, як вона глянула на тебе... Ех, брат, і глянула ж!.. Мені чогось зробилось тоді так гарно і смутно чогось... і я позавидував тобі. Люби її, брат, плюнь на все, що там хто каже: вона гарна дівчина. Виростеш - поженишся з нею... З вас гарна вийде пара!

Грицько зітхнув і, трохи перемовчавши, промовив:

– Усе теє треба забувати... Ех, Яків, не знаєш ти, що в мене на думці!
– ближче присуваючись до його, почав він щирим голосом.
– Галя - то так собі... не важне... а головне у мене зовсім не те.

– Ну, а що ж?
– тихо спитав Яків.

– Мені, знаєш, перш усього хочеться вчитись та й учитись, знати все, а тоді що-небудь зробити таке, щоб усі здивувалися, щоб... ех... не вмію я вимовити тільки!
– прибавив він, зітхнувши.