Циклон

“А ось ти таки добре змінився… Обличчя налилось самоповагою, навіть відсвіжилось, тільки очі зостались такі ж вирлуваті… Вигляд охайний, респектний, вигляд людини, цілком вдоволеної своїм існуванням…”

–  Став за цей час, мабуть, професором ветеринарії?

–  Ні. Але з кіньми не порвав: на іподромі прилаштувавсь… А тут у відрядженні. Про тебе мені відомо. Уважно слідкую за твоїми успіхами на ниві кіно.

–  Не які то вже й успіхи…

–  Не прибіднюйся, хоч скромність, звичайно, прикрашає… Пресу читаю, і в фільмиках пе раз бачив твоє прізвище. Але дозволь тебе й покритикувати. Ну, обеліски ти любиш знімати, це я розумію: пам'ять серця… А Овідій отой, навіщо він тобі здався? Нашого матер'ялу мало? В будьякий нарсуд зайди, всяких історій - бери, греби… А то допотопні цитатки якісь, слівця про античну Колиму… Та хто тих римлян зараз читає? Для декорацій у кабінеті на полицях, і все. Сучасних і то мало хто вгризе, та ще поетів. Вік прози, брате, вік телевізорів! Буднів кипучих, активних, таких, що дух перехоплює!… А ти із своїм Овідієм…

–  Я Овідія, власне, ще й не знімав. Лише мрію колинебудь повернутись до нього. Фільм був про фортецю, про вежу Овідіеву…

–  Це ще гірше. Хоча я й член Товариства по захисту, але… ну не буду, не буду! Не дивись тільки так, не хмур лоба… Краще заглянув би із своїми камерами до нас на іподром: ось скоро будуть великі біга… З усіх кінних заводів з'їдуться на змагання. Музика, оркестри, вершники в національних костюмах відкриватимуть парад… їдуть настильною риссю дівчата в шапках кудлатих на ахалтекіпцях, на карабаїрах-чистокровках!… Отам буде що хапати на плівку! Заглянеш?

–  Я зайнятий зараз.

–  Знову якісь пам'ятки історичні?

–  Художній знімаю. Про хлопців наших. Про Байдашного та його сестру…

–  Ще, може, й мене десь там втулиш?
– Верещака вдоволено засміявсь.
– Тільки дивись по применши мою роль в усіх тих подіях… Та й свою теж. Бо як по правді, то тобі ж там належала перша скрипка, фактично ти був комісаром. Нема чого Байдашному всі заслуги приписувати. Скоріше не ти був при ньому, а він при тобі, хоча формально і вважався він командиром…

–  Облиш. І не віпадуй. Ти ж знаєш, що командиром був таки він, Байдашиий, - для чого ж випадуєш?

–  До речі, де зараз той ваш Байдашний?

–  На далекій заставі. Був командиром і зараз командир.

–  Пофортунило. Тільки ще раз скажу, що твоя скромність тут зайва. Пригадуєш, як ми ходили поліцію роззброювати? Скільки ми їх брали тоді щоночі біля большака, коли вони з возами барахла повалили на захід… Байдашного я в ті ночі й не бачив. Або тих факельників, що заскочили хати підпалювати, - це ж ви їх з Костромським та з Решотігяком перестріляли в Ковалях? І скажу, що даремно ви тоді не пішли в район добувати документи за партизанство…

Колосовський добро пам'ятав той день, перший розвихрений донь після визволення. Верещака бігав, метушився, за поли хлопців хапав: “Треба в район мотнутись. Там влада вже ”;, партизанські довідки видадуть… Гайда но гарячому, бо потім забудеться, свідків не знайдеш!” Щось принизливо було в тій його метушні, в закликах - якомога швидше запасатися охоронними грамотами. “Не підем, - затялись хлопці.
– Якого чорта десь там пороги оббивати”).
– “Так діяли: ж! За таке всім партизанські документи належать!” - “Не ради документів робилось, - відповів тоді Решетняк.
– Совість чиста, хіба мені цього не досить?”

Того ж дня й пішли, разом усі, тільки пе в район, а в запасний полк.

–  А я таки оформив, - розповідав Верещака.
– Розумію вас, думалось, мабуть: ще фронт який треба пройти, сто разів убити встигнуть, нащо ті документи… А воно, бач, зостався живий, і тепер згодились би для біографії… Я не з тих, що свої заслуги по дорозі розкидають: вони в мене всіма печатками підтверджені.

–  Ти ще довго там залишався?

–  Та треба ж було комусь порядок наводити. Ви мерщій на фронт за орденами, а Верещаці ще все там довелося розплутувати.

Коли йшли вночі з запасного полку маршем до Дніпра, Решетняк, правда, таки відлучивсь, але не в район, а додому, до Катрі. Встиг, збігав, і тієї ж ночі перед світом догнав свою маршову роту. Мовчазний був, присмучений. “Сина побачив, дав заповіт, і хай росте…”

–  Знаю, як вам сутужно тоді довелось, - говорив тоном співчуття Верещака.
– Скільки “чорної піхоти” тоді на правому березі накрилось… Цс ж там і Решетняк поліг?

Там. Не уявити цьому Верещаці, як ішли у наступ там хлопці. Одну з ночей так і назвав би: Ніч Свисту.'Підняті свистом в атаку, штурмом пішли на траншеї, вдирались в окопи з мовчазною люттю, бились врукопаш… За все, за все розплачувались боєм і кров'ю… Ніколи не уявити тобі, Верещако, тих подвигів нічних і денних, коли Холодна гора вивергнулась на ворога розпеченою лавою зненависті і помсти…

–  Багато буде боїв у твоїй картині?

–  Вийде фільм, там побачиш.

–  Люблю, щоб гриміло. На землі щоб і в небесах… Це правда, що грім можна передати гуркотом листового заліза або сипнувши горохом по барабану?

Колосовський підвівсь, потемнілий:

–  Маю йти.

Ще і в номері готелю йому вчувався нестерпний припах давньої ветсанітарової карболки. І навіщо він тобі тут зустрівся? Цікаво, бач, йому знати навіть те, як бутафорний грім видобувають!…

Але ж і такий є. Один із майбутніх поцінувачів твого фільму…

Глава XIII

Тут ще світило сонце, і тому було просто схоже на жарт, що в цей саме час - десь зовсім нездалека!
– телефонують, просять прислати амфібій. Злива, циклон, повінь! Йде вода нечуваної сили, топить, заливає гірські й підгірські райони… А вірити не хочеться, бо сонце вгорі світить, і м'яч літає над волейбольним майданчиком вояцького містечка, і хлопці в нових гімнастьорках збираються - хто має дозволи командирів - до міста, до дівчат на свої щонедільні побачення…

–  Амфібій!

Негайно було оголошено тривогу. В лічені секунди, передбачені для цього, вивели з боксів важкі військові машини.

–  Невже по асфальту?

–  Давай!

Ось тепер нарешті повірили.

Обганяючи своїм газиком колону амфібій, Колосовський пильно вглядався в обличчя тих, що йшли, підняті по тривозі. Зібрані, посуворілі обличчя солдатів. Тонковидий юнак-офіцер стоїть біля відкритого люка, погляд спрямований вперед. Мимоволі ставив себе на його місце. Хто він? З яким почуттям іде на не відоме ще йому бойове завдання? Можливо, що це перша в його житті тривога. Перша не уявна, не учбова, а справжня тривога твого життя. Можливо, він навіть ждав, щоб настала ця мить, яка раніш чи пізніш для кожного з вас має неминуче настати. Є в ній холодний присмак небезпеки, невідомість, тайна, і вже наказ кличе тебе в ту тайну, яка незабаром візьме твоє життя на якийсь досі не знаний випроб. Діти своїх батьків, сини твоїх ровесників. Чий він син, отой, що виглядає з відкритого люка?… Як розгорталася юна стрічка його життя? Чи все щасливо складалось? Чи малим, може, бачив, як мати читає фронтову похоронну?…

Мчить - ще при сонці - загін амфібій. І хоч світить їм сонце, але кожен вже тут помічає, що з того боку, де мали бути гори, небо якесь не те: суцільно темніє, розлита по ньому далека грозова синь. Освітлена сонцем, вона від того стає ще мовби грізніша, незвична, тривожна. Затишшя, але воно ніби неприродне, таке, що таїть в собі напружене щось. Оцей юнак, що ти його бачиш на марші, з яким почуттям зустрів він оте по-військовому кинуте кимось грізне слово: “циклон”? Внутрішньо зібраний, застиглий в напрузі. Тривога, так пагло вдершись в рівновагу його дня своєю першою справжністю, змушує замислитись, глянути мовби й на себе якось інакше. Досі належав до тих, кого ніби не дуже й помічають, згадують більше у свята, відзначувані салютом, для декого з дівчат-горожанок ваші казармені будні видаються, можливо, малоцікавими, навіть нудними, не зовсім зрозумілими… Зате ж перша думка про тебе тоді, коли десь отак заволають райони: “Амфібій!”