Цинамонові крамниці та всі інші оповідання
Шрифт:
Німрод
Цілий серпень того року я провів з малим симпатичним песиком, який певного дня опинився на підлозі нашої кухні — недолугий, писклявий, все ще пропахлий молоком і немовляцтвом, з недосформованим, круглястим і тремким лобиком, з кротячими, розкаряченими на боки лапками та найніжнішою м’якенькою шерстю.
З першого погляду ця крихтинка життя завоювала весь можливий ентузіазм і захват хлоп’ячої душі.
З якого неба так неждано впав той улюбленець богів, миліший серцю від найкращих іграшок? І як це так, що старі, нічим не цікаві мийниці посуду здатні часом на таку чудову вигадку — принести з передмістя о дуже ранній, трансцендентно [46] ранковій порі до нашої кухні ось такого цуцика!
46
Т р а н с ц е н д е н т н и й (лат.) —
Ах! Я був ще, на жаль, не тут, не народився ще з темного лона сну, а те щастя вже збулося, вже чекало нас, безпорадно розпластане на зимній підлозі кухні, недооцінене Аделею й домашніми. Чому мене раніше не розбудили? Мала тарільчина молока на підлозі свідчила про материнські імпульси Аделі, але й, на жаль, і про втрачені для мене назавжди недавні хвилини з радощами прибраного материнства, в яких я ще не був учасником.
Зате переді мною лежало ціле майбутнє. Який безмір дослідів, експериментів і висновків відкривався тепер! Секрет життя, його найсуттєвіша таємниця, зведена до цієї простенької, досяжної та іграшкової форми, відхиляла завісу перед ненаситною цікавістю. Це було надзвичайно захопливо — отримати у власність таку окрушину життя, часточку віковічної таємниці в настільки новому й кумедному прояві, що будить безмежну цікавість і потаємну шану своєю іншістю, неочікуваним перенесенням притаманного нам життєвого розвою у відмінну від нашої форму — звіряти.
Тварини! Об’єкт ненаситної цікавості, унаочнення загадки життя, наче створене для того, щоб людині показати людину, розкладаючи її багатозначність і різноманітність на тисячу калейдоскопічних можливостей з доведенням кожної до якоїсь парадоксальної межі, до цілковитого буяння притаманного їй характеру. Серце, не обтяжене сплетіннями еґоїстичних інтересів, що так заважають у міжлюдських стосунках, відкривалося іншим проявам вічного життя з усією симпатією та тією любовною спільницькою допитливістю, що маскувала собою жагу самопізнання.
Песик був оксамитний і теплий, він пульсував усім своїм маленьким прискореним серцем. При собі мав два м’які клаптики вушок, синюваті мутненькі очі, рожевий писочок, до якого цілком безпечно можна було запхати палець, ніжні й невинні лапки зі зворушливою рожевою бородавкою над передньою ступнею. Ними він залазив до миски з молоком, нетерплячий і жадібний, хлептав поживу рожевим язичком, а наситившися, жалісно підводив маленьку мордочку з молочною краплею на бороді й незграбно вилазив з молочної купальні.
Ще не вміючи ходити, він лише непевно котився боком і навскоси у невизначеному напрямку, за дещо п’яною і хиткою траєкторією. Панівними в його настрої були засадниче й невиразне скигління, сирітство і безпорадність — неспромога бодай чимось заповнювати життєві прогалини між радощами споживання їжі. Це виявляло себе в непродуманості й непослідовності рухів, як і в несвідомих нападах суму з жалісливим скавучанням і нездатністю знайти собі місце. Навіть у глибинах сну, змушений задовільняти потребу в доторках лише притулянням до власної ж особи, згорнутої тремтливим клубком, він не міг позбутися самотності та бездомності. Ох, життя — молоде і слабке, випущене з добре знайомої темряви, з теплого затишку в материнському лоні до чужого й великого, разюче світлого світу, як же воно щулиться і пручається, як відмовляється приймати цю підсунуту йому забаву, зіткане зі спротиву й нехоті!
Але поступово малий Німрод [47] (він отримав саме це горде войовниче ймення) починає вживатись у смак буття. Виняткове підпорядкування материнській праєдності [48] поступається місцем зацікавленості різноманіттям.
Світ починає розставляти свої пастки: невідомий, проте чарівливий смак усілякого їдла, чотирикутник ранкового сонця на підлозі, що на ньому так хочеться полежати, рухи власних кінцівок або хвоста,
що кокетливо запрошує до гри із самим собою, пестощі людської руки, від яких поволі дозріває деяка самовпевненість і з’являються веселощі, які, розпираючи тіло, народжують потребу цілком нових ґвалтовних і ризикованих рухів — усе це підкуповує, переконує й заохочує прийняти, погодитися з експериментом життя.47
Н і м р о д — біблійний герой, нащадок Хама, сина Куша. Німрода представлено як великого мисливця і засновника міст у землі Шінаар; у переносному значенні — досвідчений мисливець. У Шульцовому домі справді був пес на ім'я Німрод. (Див. «Регіони великої єресі» Є. Фіцовського.)
48
П р а є д н і с т ь — поняття, що походить із однієї з течій класичного індуїзму (Веданта), що єдиною реальністю вбачає безособовий Абсолют (Брахман). Спопуляризоване під кінець XIX ст. головним чином завдяки Шопенгауеру. Тут: у жартівливому сенсі.
І ще одне. Німрод починає розуміти, що те, чим його тут спокушають, попри позірну новизну, є насправді таким, що вже було, безліч разів було, безмежно багато разів. Його тіло пізнає ситуацію, враження і предмети. За великим рахунком усе це не надто його дивує. Потрапляючи щоразу в нову ситуацію, він пірнає у свою пам’ять, у глибинну пам’ять власного тіла, й шукає, навпомацки, гарячково — і трапляється, що знаходить у собі відповідну, вже готову реакцію: мудрість поколінь, закладена в його плазмі, в його нервах. Так і знаходить певні дії, рішення, про які й не знав, що вони вже дозріли в ньому, вже чекали на те, щоб вистрибнути.
Обставини його молодого життя, кухня з пахнючими баняками, з ганчірками, що просякли складними й загадковими пахощами, зі шльопанням Аделиних пантофлів, з її галасливим вертінням — уже не лякають його. Він уже звик до думки, що то його володіння, тут він обжився й почав розвивати щодо них невиразне почуття належності, себто вітчизни.
Хіба що звалювався на нього неочікуваний катаклізм у вигляді шурування підлоги — падіння законів природи, струмені теплого лугу, що підмивають меблі, і загрозливе шамотання Аделиних щіток.
Однак небезпека минає, заспокоєна й нерухома щітка лежить у кутку, підлога, висихаючи, приємно пахне мокрою деревиною. Німрод, повернувшись до своїх законних прав і свобод на власній території, відчуває живу потребу зцапати зубами старий килимок і з усіх сил шарпати його в різні боки. Заспокоєння стихій наповнює його невимовною радістю.
Зненацька він стає як укопаний: перед ним, за якісь лише три собачі кроки, перебігає чорна гидота — створіння, що дріботить на прутиках незліченних напівзігнутих ніжок. Страшенно вражений Німрод водить поглядом за діагональним маршем лискучої погані, напружено стежачи за її пласким, безголовим і сліпим тулубом, що його несе на собі шалена рухливість павучих кінцівок.
На це видовисько щось у ньому назбирується, дозріває, пучнявіє — щось таке, чого сам він ще не розуміє, щось наче гнів або страх, але радше приємний і поєднаний із дрожем сили, певності, агресивності.
Тож він раптом припадає на передні лапи і видає із себе раніше не знаний голос — чужий, зовсім несхожий на звичайне скавуління.
Видає його раз і вдруге, і ще — тоненьким дискантом, який щоразу ламається.
Проте дарма він апелює до потвори цією новою, в раптовому натхненні народженою мовою. Тарганячий розум не сприймає такі тиради, й комаха продовжує свою діагональну мандрівку до кімнатних закамарків, просуваючись у згоді з освяченим вічністю ритуалом.
Хоч там як, але ненависні почуття в душі собачати ще не набули тривкості й сили. Щойно пробуджена радість існування перетворює всі емоції на веселощі. Німрод усе ще погавкує, але сенс того гавкання непомітно змінився, й воно стало пародією на себе, за великим рахунком прагнучи висловити невимовну втіху від забави життям — сповненої пікантністю, несподіваними афектами та пригодами.
Пан
У кутку поміж задніми стінами повіток та прибудов був останній закапелок подвір’я — найдальший його відросток, замкнутий між коморою, вбиральнею та задньою стіною курника, глуха затока, з якої вже не було виходу.