Цього ви не знайдете в Яндексі

Історія Данила, за великим рахунком, нічого не показала. Годі і шукати якогось сенсу або ж моралі, але всетаки дечого хочу вас попрохати — не зв’язуйтесь із національно свідомими поляками. Це не порада, не повчання, це — прохання. Ми ж бо українці, то ж шануймося!

Після інциденту з Данилом ми з Андрієм поїхали додому в маршрутці, де кермував надто віруючий водій. То був класний водій. Він завжди купував кілограм льодяників, а потім роздавав їх замість квитків. Коли льодяники закінчувались, він купував ще. Той водій погано дочував, і тому його ненавиділи пасажири, а психопати навіть обіцяли жорстоко розправитися, та, менше з тим, діти його обожнювали. У водія постійно поруч лежала Біблія, сам водій носив білу сорочку з короткими рукавами, поверх неї — чорну камізельку й метелика. Він був вишуканий та ошуканий сотнями світів, сотнями думок, тисячами мовчазних поглядів, тисячами брудних пальців, які пхали йому свої брудні гривні.

— Вазьмітє, — казали вони, — за праєзд.

Так і казали, тому що який київський пасажир може бути вихований, який київський пасажир має властивості добропорядного громадянина, хто зі столичних пасажирів буває вдоволений водіями столичних маршруток. Та майже ніхто. Тому він, той чемний і віруючий водій, терпів усі образи, які на нього сипались, а на нього сипалось образ більше за всіх, тому що він був ввічливим і віруючим. Він був руйнівником усіх стереотипів, які стосуються водіїв маршруток. Він був у чорній камізельці й метелику, він роздавав льодяники, він був чемний і співчутливий, він зупиняв свій автобус скрізь, де б його не попрохали, але лише тоді, коли дочував про прохання зупинити, адже він погано дочував, і власне за це його особливо і не полюбляли, а психопати, як було сказано вище, погрожували кривавою розправою. І ми їхали з моїм другом Андрієм і розмовляли про хіп-хоп, джаз, літературу. Ми розмовляли навіть про релігію — я відчував, як чемний водій вкидає своє вухо до нашої розмови, але ж він погано дочуває, тому, мабуть, йому було погано чутно те, про що ми розмовляли. І я тоді думав собі після того спирту, який ми бухали під кав’ярнею разом із Данилом, як же добре, що все у світі проходить і не повертається, якщо, звичайно, не брати до уваги замкнену спіраль.

— Яку спіраль? — питав у мене Андрій.

— Ні, — відповідав я, — то все фігня.

Усе мине, думав я. Як там було у Соломона на печатці? Усе минає.

Нічого страшного, все мине. Мене. І тоді ж мене образив мій друг. Одного разу. Смертельно. Причому сам не усвідомлював, що казав.

— У тебе немає культури, — сказав він, — немає.

Він слухав реп.

— Немає культури, — сказав він ще раз, і я ображений пішов слухати грьобане техно.

— Я письменник, — казав я.

— Ти гівно, — казав мені мій друг. — Тупак форева!

Пішов він, подумав я.

— Пішов ти, — сказав мені мій друг. Просто сказав.

З ніхуя.

— Ніхуя, — сказав я, і пішов ображатися на нього. Мабуть, я буду ображатися на нього до кінця своїх днів.

Він виміняв мене на свій грьобаний, майже такий грьобаний, як і техно, хіп-хоп. Я хотів плакати, він мене ненавидів.

— За що? — спитав я його.

— За хіп-хоп.

За грьобаний хіп-хоп, подумав я. <emphasis>Я веду до того, брате, що талант не спіздити і не придбати.</emphasis>

Це вже, здається, я розказував, утім, це не має різниці, тому що ми з ним повні антиподи, тобто не повні, а такі собі, нормальні. Андрій, правда, трошки худорлявий і низенький, але ж не це головне… Тоді ж його, музиканта, грьобаного репера, накрила друга хвиля популярності. Це коли всі міста підкорені, але підкорені у кожному місті лише певні кола, це коли тебе інколи крутять по радіо, а на телебачення ще не запрошують. Я ж — писав, але я тільки те і чув, що його музика — то святе, то є життя, моя ж література — іграшки…

<empty-line/>

У той вечір я пішов додому. Десь опівночі я відкрив двері. Мене зупинив мій сусіда, сказав, що я непогано виглядаю і чи не хочу я зайти.

— Ні, — відповів я, — пізніше.

— Куди ж пізніше? — питає він.

— Завтра, післязавтра, але не зараз.

А потім він скрутився і сказав, якщо я йому не дам коньяку, то він загнеться.

Я йому не дав коньяку, тим більше враховуючи його театральний талант, якому я не вірив. Я закрив двері й увімкнув світло. Тієї ночі світло було скрізь. На вулицях, у під’їздах, у консерваторіях, нічних клубах, у церквах і навіть критих ринках, чого, зазвичай, уночі не буває. Я увімкнув світло, на кухні надибав Феодору, про себе вилаявся й заходився тамувати страшенний алкогольний сушняк.

Феодора їла свій кінчений буряк.

Це жахлива історія.

<empty-line/>

<subtitle>4</subtitle>

<subtitle>Жахлива історія</subtitle>

<empty-line/>

Я навчався у десятому класі, коли познайомився з Жанною. За новою системою у десятому класі екзамени не складаються, тому я сміливо пасував уроки. Сиділи ми з приятелем за бойлерною й палили цигарки. Травневе сонечко розігріло наші м’язи, і нам було відверто ліньки що-небудь робити. Ми слухали, як ластівки щебечуть у своїх дурнуватих гніздах, як кричить завгосп нашої школи на гладку повариху, ми усвідомлювали нашу непричетність до всесвіту і рухались у зворотному напрямку від життя. Ну це так, лірика, чи що? Аж раптом підійшов до нас один чувак, чоловік нашої завучки, Гєна. Завучку звали Леся Миколаївна, і її хотіла вся чоловіча половина школи та деякі дівчатка. Ось цей приятель, до речі, у наступному році її трахнув. Десь там, між обшарпаними портретами колишніх вождів та акваріумом з дохлими гуппі.

Отже, підходить до нас ось цей Гєна.

— Пацани, — каже Гєна, — гроші потрібні?

А ми шо, а ми нічого.

— Ну? — відповідаємо ми.

— Тут є роботка, — каже Гєна, — нормальна така роботка. А, пацани?

— Ну? — відповідаємо ми, демонструючи свою зневагу до Гєни, якого знає весь район, а ми вже і поготів.

— Пішли, — сплюнув Гєна на розпечений асфальт сухою слиною.

Привів, значить, цей Гєна нас до брудних задрочених гаражів, показав нам повний камаз шлакоблоків.

— Розвантажуєте камаз — отримуєте по двадцятці.

Роботи на години півтори.

Ну, фіг, думаємо, з тобою. Двадцять гривень для нас тоді були чималі гроші. Заради таких грошей ми головою ризикували, коли з фабрик та заводів тягли кабелі з мідним начинням.

З нами того камаза розвантажував і сам Гєна.

— Єслі нада, — каже Гєна, — з Лесею домовлюсь, на тиждень звільню від уроків.

— Ні, — кажу я, — ми самі себе можемо звільнити.

Після того, як я вронив парочку шлакоблоків Гєні на ноги, ми з ним стали стали повноцінними друзями.

Потім до нас завітала панянка. Симпатична така, мала років двадцять п’ять, чорне волосся, худорлява, ну так, нормальна, одним словом.

— Гєна! — закричала вона. — Я поїсти принесла.

— Це Жанна, — відрекомендував нам панянку Гєна. — Моя сестра. Рідна.

— Нормально, — кажемо ми.

— Шо нормально?

— Ну, шо в тебе сестра є.

— Справді? — зрадів Гєна.

— Ну звичайно. Головне, щоб нормальною була.

— Тобто? — не зрозумів Гєна.

— Ну як тобі пояснити? Якщо вона дура, то ненормальна, а якщо не дура, то нормальна.

— От знаєте, хлопці, — сказав Гєна, коли Жанна пішла залицятися до спітнілих, вимазаних у шмаровидлі мужиків, — ось із цим якраз проблема.

— Баба-дура, — сказав приятель, — кобила з возу.

— Розумієте, проблеми у неї. Вона наче і симпатична, і все таке, але ж дура. Причому настільки, що жоден чоловік не може з нею пробути хоча б годину.

— Чому? Оно всі баби дури, але ж нормально живуть, трахаються, дітей заводять, — відмовляє мій приятель.

— Тут, хлопці, інша тєма. Вона настільки нудна, що її хочеться весь час пиздить. Пиздить, хлопці, до тих пір, поки не порозумнішає. Тільки і це не допоможе. Жанна закінчувала університет, але це не допомогло, вона закінчувала курси бухгалтерів, та стало ще гірше, вона….