Діти капітана Гранта (др. перевод)

Зробивши всі потрібні розпорядження, Джон Манглс повернувся на яхту вкупі з ірландською родиною, яка забажала завітати у гостину до Гленарвана. Айртон теж приєднався до них, і близько четвертої пополудні Джон з усім і товариством прибув на борт “Дункана”.

Їх зустріли зі щирою радістю. Гленарван запросив усіх і пообідати на яхті. Він не хотів заборгувати в ґречності перед привітними австралійцями, і ті залюбки прийняли його запросини як вияв взаємної гостинності. Падді О’Мур був у захваті від того, що побачив на яхті. Умеблювання кают, шпалери, килима на стінах, надводна частина судна, оздоблена кленовим і палісандровим деревом, - усе викликало в нього палке захоплення, Айртон, навпаки, поставився стримано до цієї надмірної розкоші, котра коштувала неабияких грошей.

Натомість боцман “Британії” надзвичайно уважно оглянув яхту з погляду мореплавця; він спустився аж до споду трюму. Побував у машинному відділі, камбузі, вугільних ямах: поцікавився потужністю парових котлів, видатком пального, запасами пороху; надто пильно він обдивився склад зброї й гармату, кілька разів спитав про її далекобійність. Гленарван упевнився, що має справу з вельми обізнаною у мореплавстві людиною, про це свідчили спеціальні запитання Айртона. Боцман врешті закінчив мандрівку по яхті, оглянувши щогли й такелаж.

– Маєте прекрасне судно, сер, - мовив він.

– А головне, пливе відмінно, - відповів Гленарван.

– А який тоннаж “Дункана”?

– Двісті десять тонн.

– Я напевно не помилюся, коли скажу, що він, йдучи повним ходом, легко робить п’ятнадцять вузлів за годину.

– Кладіть усі сімнадцять, - обізвався Джон Манглс, - і ваш обрахунок буде правильний.

– Сімнадцять!
– вигукнув боцман.
– То жодне військове судно - я маю на увазі найкращі - не в змозі його наздогнати.

– Жодне!
– ствердив Джон Манглс.
– “Дункан” - справжня перегонова яхта, він не дасть себе випередити, яку б шалену швидкість не розвинути.

– Навіть під вітрилами?
– спитав Айртон.

– Навіть під вітрилами.

– Тоді, сер, і ви, капітане, - мовив Айртон, - прийміть вітання від моряка, котрий добре знає, чого варте таке судно.

– Що ж, Айртоне, - відповів Гленарван, - лишайтесь на нашому судні, і тільки від вас залежатиме, аби воно стало й вашим.

– Я поміркую над цим, сер, - відповів боцман.

В цю хвилину показався містер Олбінет і повідомив, що обід подано. Гленарван і його гості попрямували до кают-компанії.

– Яка розумна людина цей Айртон, - сказав Паганель майорові.

– Надто розумна, - стиха буркнув Мак-Наббс, котрому, без жодних видимих причин, не припало до вподоби ані боцманове лице, ані те, як він поводиться.

За обідом Айртон розповідав різні цікаві подробиці про Австралійський суходіл, що його знав досконально. Він запитав, скільки матросів поїде з Гленарваном. Дізнавшись, що тільки двоє - Мюльреді й Вільсон, - Айртон, здавалось, здивувався й порадив Гленарванові взяти міцний загін з найкращих матросів “Дункана”. Він так уперто наполягав на цьому, що в майора повинні були зникнути всі підозри.

– Адже наша подорож через Південну Австралію цілком безпечна?
– запитав Гленарван.

– Цілком, - квапливо ствердив Айртон.

– Тож ми й залишимо на судні якнайбільше людей. Вони будуть потрібні тоді, коли “Дункан” йтиме під вітрилами до Мельбурна, і тоді, коли його лагодитимуть. Найважливіше, щоб яхта прийшла вчасно на призначене місце зустрічі. Отже не треба зменшувати її команду.

Айртон наче погодився з Гленарвановими міркуваннями й більше не наполягав.

Настав вечір і розлучив шотландців з ірландцями. Айртон і родина Падді О’Мура повернулись на ферму. Фургон і коні мали бути готові наступного дня. Вирушати збиралися о восьмій ранку.

Гелена й Мері Грант закінчували лаштування до подорожі, що були недовгі й не такі кропіткі, як збори Жака Паганеля. Вчений півночі морочився з своєю далекоглядною трубою, розкручував її, витирав, знову закручував, перевіряв скельця - отож він міцно спав уранці, коли його збудив гучний майорів голос.

Джон Манглс уже подбав про те, аби відіслати багаж на ферму. Шлюпка чекала на своїх пасажирів, і вони не загаялися в ній розміститися. Молодий капітан давав останні розпорядження Томові Остіну. Він надто налягав на тому, щоб Том очікував у Мельбурні Гленарванових наказів і сумлінно й точно виконав їх, які б вони не були.

Старий моряк відповів капітанові, що він може цілком звіритися на нього. Від імені команди “Дункана” він побажав Гленарванові щасливої подорожі й успіху. Шлюпка відчалила, й гучне матроське “слава!” розляглося в повітрі, немов грім.

За десять хвилин шлюпка дісталася берега. Ще за чверть години мандрівники прибули на ферму ірландця.

Тут усе було готове до від’їзду. Леді Гелена аж замилувалася своїм дорожнім житлом. Величезний громіздкий фургон, його первобутні колеса, неповороткі вісі дуже припали їй до вподоби. Шестеро биків, запряжених цугом, надавали повозові якогось патріархального вигляду, що вельми йому пасував. Айртон, із штрикалом у руці, чекав наказів свого нового господаря.

– Хай йому чорт!
– вигукнув Паганель.
– Що за чудовий повіз! Він вартий усіх диліжансів у світі! Як на мене, найкраще отак і подорожувати по світу, за способом мандрівних штукарів. Хатина, котра рухається, зупиняється, їде, коли й де це вам заманеться, що може бути приємніше? Це в давнину добре розуміли сармати й не подорожували інакше.

– Пане Паганелю, - звернулася до вченого Гелена, - сподіваюсь, я матиму втіху бачити вас у своїй вітальні?

– Звичайно, пані, - відповів Паганель, - вважатиму за честь для себе. В який же день ви прийматимете гостей?

– Для своїх друзів я дома щодня, - мовила, сміючись, Гелена, - а ви...

– ...найвідданіший поміж них, пані, - ґречно підхопив Паганель.

Цю люб’язну розмову перервала поява сімох засідланих і загнузданих коней. Їх вів один із синів Падді О’Мура. Гленарван розрахувався з ірландцем за все, придбане в нього, і додав іще силу подяк, котрі чесний колоніст цінував принаймні нарівні з одержаними гінеями.

Подали знак вирушати. Гелена й Мері Грант зайняли місця у своєму відділку, Айртон - на передку, Олбінет - у задньому відділку фургона. Гленарван, майор, Паганель, Роберт, Джон Манглс, обидва матроси, всі озброєні карабінами й револьверами, сіли верхи на коні. Падді О’Мур гукнув: “Щасти вам, боже!”, його слова підхопила вся родина.

Айртон якось чудно крикнув і діткнувся штрикалом до биків. Фургон рушив, дошки зарипіли, вісі заскреготали, і невдовзі гостинна ферма славного ірландця зникла за поворотом дороги.

Розділ IX. ПРОВІНЦІЯ ВІКТОРІЯ

Було 23 грудня 1864 року. Цей грудень, такий смутний, насуплений і вологий в Північній півкулі, годилося б на Австралійському суходолі називати червнем. З погляду астрономії, літо настало тут два дні тому, бо вже 21 сонце досягло тропіка Козерога й відтоді стояло над обрієм щодня менше на кілька хвилин. Отже, нова Гленарванова подорож мала відбутися найгарячішої пори року й під пекельним, майже тропічним промінням сонця.