Дарунки Шамбали (на украинском языке)

– Так. Сепсис.

– А лiкування?

– Антибiотики. Переливання кровi. Нiщо не допомагає.

Микитюк одiрвався вiд столика, мовчки заходив по передпокою.

– Не треба так хвилюватися, - обiзвалася лiкарка.
– Вона вам хто?

– Майбутня дружина.

– А-а...

Лiкарка пiдвелася i прочинила дверi iзолятора:

– Зайдiть.

Муза-Марiйка лежала на бiлiй постелi пiд бiлим простирадлом з розплющеними очима, що темнiли, як двi сливи. О боже, як вона помарнiла! Щоки сiрi, землистi, дихання прискорене.

Ростислав узяв її за руку - гаряча, як вогонь.

– Що сталося, люба?

– Вона непритомна, - констатувала лiкарка.
– Навiть ваш "їжачок"...

Ростислав аж кинувся, наче його струмом ударило.

– "Їжачок"? Ага, так... Готуйте шприц! Я миттю...
– I кинувся до виходу.

На бiль не скаржилась... Ну, ясно - вкололась "їжачком". Таки подумала перехитрити Природу, i як вiн тодi не здогадався? Поспiшав. I зараз треба квапитись, це просто щастя, що вiн узяв того каламарчика iз собою.

Ключик не потрапляв у гнiздо. Ростислав ледве стримувався, щоб не поламати замок. Нарештi вхопив каламарчика i, полишивши чемодан розкритим, а дверi в каюту незачиненими, побiг до сходiв.

Лiкарка прискалювала око, розглядаючи темно-вишневу рiдину, кiлька разiв струснула скляночку i поставила на столик.

– Нiякої етикетки... Що це?

– Це звiдти, що й "їжачок" - iз Гiмалаїв. По краплинi збирав... Може, назвати: "Дарунок Шамбали"? Але ми гаємо час.

– Ви пересвiдчились, що ця есенцiя...

– Препарат не пройшов клiнiчного випробування, я просто не встиг. Його дiю я перевiряв на собi...

– Ну, знаєте... Ризик...

– Нехай i ризик, але ж iншого виходу нема. Давайте шприц!

Лiкарка насупила брови.

– Я на себе такої вiдповiдальностi взяти не можу.

– Я беру!
– з викликом сказав Микитюк.

– Ну, знаєте, ви тут все-таки особа стороння. З колючкою - то iнше, а це вводити в органiзм...

– Вона ж гине, помирає - ви ж самi сказали!

– розпачливо вигукнув Микитюк.
– Хiба не ваш обов'язок випробувати все...

– Так. I ми зробили все можливе. Загляньте в iсторiю хвороби.

Микитюк вхопив телефонну трубку:

– Попрошу капiтана!

Може, з хвилину роз'яснював капiтановi ситуацiю, iнформував про живлючий гiмалайський екстракт.

– Бузанова? Тут. Передаю.

Товстуха тiльки сопiла, притуливши трубку до вуха. "I це лiкарка... думав Микитюк.
– Розминулась з покликанням, її мiсце на Бессарабському ринку..."

– Ну що ж. Раз капiтан наказує... Але ви дайте менi розписку. На всяк випадок.

Кров шугнула Ростиславовi в скронi, вiдчув, як раптово пiднявся тиск, чого з ним ще не траплялось.

"Та ну її, цю бочку, - розгнiваний сiв до столика, вихопив ручку з бокової кишенi: - Витримка, витримка, спокiй... А то ще руки тремтiтимуть".

– Ну, все? Давайте шприц, я сам.

...Кiлька годин пiсля уколу Муза-Марiйка була мiж життям i смертю. Микитюк, надiвши бiлого халата, сидiв коло її лiжка, нiби ждучи вiстей з далекого краю.

Нарештi першу обнадiйливу звiстку передав термометр: температура почала спадати. На щоках хворої з'явилися невеличкi рожевi плями, ось вона клiпнула повiками, почала роззиратися навколо, довго водила очима по стiнах, стелi, тодi побачила Ростислава.

– Це ти?
– прошепотiла.
– Що зi мною було?

– Скажу. Я багато тобi скажу. Але не зараз. Оклигуй, хитре дiвчисько.

Хотiла усмiхнутись, та не змогла, тiльки сiпнулися губи.

Наступного ранку Муза-Марiйка пiдвелася.

Ростислав, мiцно пiдтримуючи її за лiкоть, вивiв на палубу. Навколо шумiло море. Едiнбург уже був далеко за обрiєм. Попереду - також за обрiєм Пiвнiчна Норвегiя, Тромсе i Нордкап. Муза-Марiйка сидiла мовчки, поглядаючи на хвилi за бортом. А тодi спитала:

– Скажи, а вiдчуття болю повернеться, доки ми... одружимось?

– В життi без болю не обiйтися.