Дебілка (збірник)
Шрифт:
Я обернулася на двері, за якими «прихвостень» знищував (стовідсотково з огидою) сліди мого злочину. Погляд зупинився на металевому кружальці з зображенням чоловічого капелюха та літерою «м» (до біса!!! поруч бовваніли двері з літерою «ж»!!!). Я вкотре за останніх кільканадцять хвилин зашарілася – непідробно, по-справжньому, усвідомивши вчергове промах, і зрозуміла, що мені зараз потрібно: ВТЕЧА!!! Поправивши зачіску і защіпнувши сумочку, неймовірним зусиллям віддерла змучені тіло й душу від льодяної стіни і, махнувши на прощання охоронцю, пошкандибала додому зі святою вірою у те, що свого туалетного надибанця я ніколи в житті не побачу…
Минув тиждень…
«Доброго дня… Сьогодні в студії шанована людина нашого міста,
Тим часом невдало загримована мармиза запрошувала до студії гостя, і я, побачивши знайоме і ледь не ненависне обличчя, сповнене спокою і гідності, сполотніла: це ж мій туалетний надибанець!!!
– Олексію Федоровичу, нещодавно відбулася презентація талановитого молодого художника, автора понад сотні цікавих робіт, котрого ви як засновник Фонду взяли під свою опіку. Нам відомо, що Фонд спонсорував згаданий захід, як і багато інших, і це викликає неабияке захоплення, адже до недавнього часу молодим даруванням було надзвичайно важко заявити про себе у мистецькому середовищі без підтримки «сильних світу цього», – посмішка журналістки розтікалася на весь екран, мов олія на підігрітій пательні (Господи!!! Чому ж ти лізеш гостеві до дупи без вазеліну? Зрозуміло, що він – багатий дядько, то й що з цього? Де професійна стриманість і такт, дівочко?..)
Втім, гість був незворушним і ввічливим – як при нашій зустрічі в туалеті:
– Такі заходи мають подвійну функцію…
Цікаво, він завжди такий бездоганний, чи вміє вдало маскуватися… Та ні, стовідсотково – це камуфляж… Хотіла б я його побачити в домашніх капцях, коли дружина вчергове четвертує його за надмірну цікавість до неординарних авторок жіночих бестселерів… Ха-ха…
– Звісно, першочергова мета – це надання путівки в життя молодим талановитим людям, ім’я котрих ще не бринить на устах у загалу, проте вже готовим заявити про себе потужним потенціалом і вагомим творчим доробком. Друга, не менш важлива функція подібних мистецьких збіговиськ – це надання можливості спілкуватись із творчими людьми… Адже де ще віч-на-віч ви можете зустрітися з тими, кого зазвичай бачите на телевізійних екранах, чиї імена зустрічаєте на шпальтах газет, а чи на інформаційних інтернетівських сайтах? І саме там, у виставкових залах, ви можете переконатись, що ці люди таки існують, вони реальні, доступні, а не вигаданий міф…
– Олексію Федоровичу, яку зустріч ви можете назвати найяскравішою протягом останньої мистецької акції? Що вас, людину, знану в творчих колах, зворушило цього разу понад усе?
– Зворушило?.. Навіть не знаю… Проте ні… Таки знаю… Цього разу я отримав виняткову нагоду зустрітися з людиною, про знайомство з котрою мріяв протягом останніх кількох років… Каріна. Каріна Левицька…
Мене кинуло в жар… Не смій!!! Чуєш, не смій!!! Заради Бога тебе прошу!!! Я відчувала ще там, в ненависному чоловічому туалеті, що все оте добром не скінчиться… На що сподівалася?! На те, що серед мотлоху, баченого-перебаченого протягом життя, трапиться випадково щось порядне, котре не копирсатиметься у твоїй брудній білизні? Наївна… Нікчемним є чоловіче єство і його споконвічна жага доводити власну зверхність… Сволота…
– Так, Каріна Левицька, – він говорив спокійно й виважено, навіть не всміхався, а моє тіло натягувалось перед екраном струною, здатною, немов лазерним ножем, розтяти його навпіл. – Це надзвичайна жінка. Коли я бачив її в телевізійних програмах чи прислухався до виступів по радіо, я не міг повірити у те, що вона є насправді такою, як вона є. Ви ж самі добре знаєте – жінкам не можна вірити, особливо талановитим, – не знаючи, як реагувати, мармиза журналісточки примхливо скривилась – ще б пак,
у її присутності вихваляти іншу жінку! – Проте зараз… Зараз я знаю, що її образ є правдивим. І це є рідкісний випадок, аби людина, досягнувши неабияких висот, зуміла залишитись собою… Недаремно моя дружина-небіжчиця любила повторювати: «Геніальність неодмінно межує з простотою…» Я мав нагоду в цьому переконатися…Далі я вже не чула, про що він говорив… Було невимовно соромно і водночас світло й радісно… І тут я пригадала про візитівку… З якою сумочкою я була того разу?.. Ага… Синя… Інкрустована… Ручної роботи… Бодай знайшлася причина перебрати накопичений у ній місяцями мотлох…
– Ало… Олексію… Олексію Федоровичу…
– Каріно!!! Я не можу в це повірити!!! Я гадав, ви позбулися моєї візитівки перш, аніж кинути мене напризволяще на тому горезвісному фуршеті…
– Я знаю одну кав’ярню, де нас довіку ніхто не знайде…
Минув рік…
– Каріночко, поквапся… Вернісаж розпочинається за півгодини…
Які ж в’їдливі ці чоловіки… Невже важко здогадатись, що жінці треба більше часу, аби привести себе до ладу… Мене дратує поспіх…
– Олексо, припини… Ти ж бачиш, що я готова… Тільки от сумочка… Яка пасуватиме найбільше – не знаю…
– Синеньку візьми… Інкрустовану… Вона тобі личить…
– Не знайду її зараз… Вже й не пам’ятаю, коли востаннє брала…
– Зате я пам’ятаю, серденько… Торік… Рівно рік тому, – я потонула в обіймах найкоханішого чоловіка на світі… Боже мій!!! Від його запаху я божеволію, і так буде, здається, довіку!!! І довіку я не повірю у все, що зі мною трапилось!!!
– Чомусь твої прояви ніжності завжди збігаються з часом, якого обмаль… Чи ми вже не спізнюємось? – вдавано пручалася, однак він давно вивчив обидва моїх «я» і не зважав, притискаючи ще міцніше.
– І коли ти перестанеш бути зухвалою, дівчисько?.. Прошу тебе, бодай сьогодні заховай голочки, адже такий день!
– Який – такий день? Твоя чергова доброчинна акція? Теж мені, благодійник знайшовся… Дивись, аби молоді розкручені тобою таланти, опірившись, впізнавали тебе на вулиці…
– Ти невиправна… Сьогодні – особливий день… Рік минув з того часу, як ми познайомились!!! Невже ти забула?!! На дверях галерейного туалету не завадило б почепити меморіальну дошку: «В цьому місці такого-то дня здійснилася доленосна зустріч відомої письменниці Каріни Левицької та її шаленіючого від кохання чоловіка…»
– Припини блюзнірство, бо й справді запізнимось… Теж мені, знаменну дату вигадав… У людини є дві важливі дати – життя й смерті, а все інше так… мимоліт… – звісно ж, я про неї не забула, навіть даруночок у шафі захований… Але я зізнаюся про це увечері… Нехай не думає, що я безтямно закохана… Не на таку натрапив…
ЯКІ Ж НУДНІ ЦІ БАТЬКИ…
«Хоч би звалили кудись, чи що», – з цією думкою Рудік просинався щодня, і з надходженням літа бажання дедалі загострювалось. Ось і тепер… Ліниво відкрив ліве око, аби глипнути на годинник: одинадцята… Це ж ранній ранок! До правого ока справа не дійшла, бо й те, яке відкрилося, закрилося щонайменше ще на годинку… Головне, аби ніхто не помітив, що він прокинувся, інакше одразу почнеться: «Виспався, синуля?… Вставай, надворі вже білий день… Що тобі на сніданочок приготувати?… І навіщо блукати допізна, аби потім сонним ходити? Півжиття проспиш…»
Тьху, блін… Якого півжиття… Життя лишень опівночі починається!!! І чому я маю його просипати?.. Мені ж не сорок, коли вже повний отстой… Можна подумати, що у своїх сімнадцять хтось лягав спати, щойно закінчувалась програма «На добраніч, діти»… Брєд… На пенсії відсипатимусь…
Рудік нечутно перевертався з боку на бік, керуючись інстинктом самозбереження та ховаючись від полуденного сонця, яке вступивши у змову з родаками стверджувало, що за вікном і справді білісінький день… Не допомагало… Рудік натягував простирадло на очі, вкопирсувався у кубельце, намагаючись якомога довше зберегти кайф від дрімотного стану й даючи зрозуміти сонцю, що закони йому не писані…