День для прийдешнього

— Звиняйте, але я не вмію робити компліментів...

Їхали до Херсона поїздом, далі — машинами. Тетяна Василівна взяла до себе в машину Таню (Кукулик їздив навіть з секретаркою) і Кошарного, — з Кукуликом поїхали Жеребило, Брайко і молодий співробітник академії. Ще в одній машині їхали архітектори з першої майстерні. В Каховці Кукулик повів їх у шелюгу, хоч довелося знов довго їхати по дуже поганій дорозі. Кукулик хотів показати молодим архітекторам, що було колись там, де зараз велике гарне місто, хотів показати той пісок, який лежав тепер під асфальтом Нової Каховки, під прекрасними котеджами й світлими високими будинками:

Дув з степів вітер і замітав їхні сліди. Кукулик важко витягав ноги з глибокого піску, але вперто долав шелюгову цілину, хоч та праця й була марною, бо вітер з веселим присвистом відразу ж зводив усю його працю нанівець, і позад них знов залягала піщана цілина.

— Зате Нова Каховка, — говорив Кукулик, — Нова Каховка — це...

Він консультував проекти забудови нового міста. Не хвалився, що сам складав проекти, для цього в нього не було часу, він тільки консультував проекти, затверджував їх, виступав експертом, як завжди, був насамперед експертом, авторитетом, найвищою інстанцією, яка знаменує закінчення, завершення творчого процесу. Кукулик погано володів голосом. Може, вітер заважав йому володіти голосом, але факт лишився фактом: говорив директор Інституту Житла завжди однаково, з однаковими полковницькими інтонаціями, хоч про що б ішлося, хоч до кого б звертався. Це був голос людини, яку звикли слухати, яка звикла, щоб її слухали.

Зате Кошарний володів своїм голосом просто артистично. Там були всі можливі гами, всі можливі відтінки, всі можливі модуляції.

Жеребило хекав, надував свою й без того надуту, мов накачану насосом, мордяку, хихикав:

— Оки-доки, чого хоч топчеться в цьому піску дівча наше?

— Не ваше діло! — огризалася Таня.

А вітер рвав на них одяг, сипав у очі піском, вихитував червоне пруття шелюги і зализував сліди за ними...

Увечері пішли до ресторану. Жеребило організував те, що треба, перед шніцелями з макаронами почалися тости за успіх експедиції, але Тетяна Василівна суворо зауважила, що вони з Танею не братимуть участі в такому молінні за успіхи, швидко з’їла вечерю і вийшла з ресторану, ведучи за собою дівчину. Хотіла вберегти хоч її. Вберегти на майбутнє, надалі, на все життя, назавжди... Бо сама вже не чула сурм, вже останній сурмач замовк, і кладку прийнято, і брама зачинена, і стукнув засув...

Йшли вулицею понад Дніпром, до Палацу культури, дивного трохи палацу з плоским майданчиком на покрівлі, йшли по асфальту, политому перед заходом сонця, теплому й вологому, і Тетяна Василівна відчувала під ногами пісок і мимоволі озиралася: чи не лишається слідів... Мокрі зблиски їхніх переламаних тіней витанцьовували позаду, більше не було нічого.

— Кажуть, що Нова Каховка — це місто Довженка, — порушила мовчанку Таня.

— Довженка, — повторила за нею Тетяна Василівна й стала зненацька. — Чому Довженка? Хто вам сказав?

— Ну... чула... сама думала...

Ця дівчина, яка відповідала на дзвінки з приймальні Інституту житла, яка стежила й ганялася за всіма вибриками моди, думала ще й про Довженка.

— А що ви знаєте про Довженка?

— Знаю, що він був... ну... я бачила всі його фільми... І в «Поемі про море» плакала, коли отам про гусячі крильця... Взагалі ж я не розумію його... Не знаю чому, але не розумію... Василь Васильович сказав якось, що Довженко... Ви не знаєте, чому Василь Васильович не любить Довженка?

Яке їй діло до Василя Васильовича? Що він любить і що він не любить?

— Ви, Таню...

— Так, я знаю, що дуже молода... Але ж...

— Я не те хотіла...

— Розумію, хоч мені й аби тільки ніхто...

— Ні, ви послухайте, це дуже...

— Ви багато знаєте, і я не можу...

— У кожного з нас є...

— Я люблю, і мені подобається, коли завжди...

— От ви почали про Довженка, а не про модні...

— Я трохи граю і люблю музику, а тут настрій...

— Розумію вас, хоч не маю права на настрій.

— Всі мають і повинні...

— Так, так, але ж... от ви, Таню, почали про Довженка... А що ви знаєте про Довженка?

— Я ніколи не бачила... взагалі ніколи не бачила жодної великої людини, хоч і живу в Києві, а в Києві бувають усі... Мені подобається, що він був дуже розумний і нервовий... Чоловік повинен бути трохи нервовий, інакше то лантух з половою, а не чоловік... От візьміть нашого Діжу. Ви його не знаєте? Це начальник першої архітектурної майстерні. Він в інституті недавно... Він... А Василь Васильович не любить Довженка... То правда про оту їхню розмову?

— Про яку розмову?

— Ну, що Довженко колись зайшов до академії, а його зустрів Василь Васильович і сказав, простягаючи руку й вклоняючись, сказав гучно й трохи глузливо: «Здрастуйте, метр!» А той відразу ж відповів: «Здрастуйте, сантиметр!»

— Які тільки плітки... Ви, Таню...

— Ну, це справді плітки, і я прошу пробачення...

Яке діло було цій шмаркатій дівчині до Василя Васильовича? Чого приїхала вона сюди? Хіба секретарки, які сидять у приймальні, їздять в наукові експедиції? «Звиняйте, але я не вмію робити компліментів». А чиї то фіалки стояли в неї за вікном? Ку-ку з-за вікна... Може, воно не до неї? Може, до цієї дівчини? Вона вродлива, довгонога, густоволоса, справжня київська дівчина, модна дівчина київських вулиць, вона молода, що аж темніє в очах, коли подумаєш... Тетяна Василівна сердито відмахнулася від думок, що могли тільки ображати її гідність. Вона почала з ролі матері цієї дівчини, вона й кінчить цю роль, доведе її до кінця.

— Ходімо ліпше спати, Таню, бо завтра знов тяжкий у нас день.

Та коли переступили поріг готелика, з сонною черговою коло входу, знов поселився в Тетяну Василівну біс незгоди й руйнувань, знов поряд з нею була молода суперниця, ненависна істота, жертва, жертва, жертва... Хай буде жертва!

Кімнати розділили так: двокімнатний люкс з ванною, холодильником і піаніно зайняли Брайко й Кукулик, Кошарний і Жеребило мали окремі кімнатки, молоді архітектори — в спільній, Таня і Тетяна Василівна — теж окремі, тільки Тетяна Василівна на першому поверсі, де й усі, а Тані припала кімнатка на другому.

Тепер Тетяна Василівна зупинилася коло чергової і сказала:

— Знаєте, я вирішила так: хай на перший поверх іде в мою кімнату Таня, а я піду в її...

— Навіщо, Тетяно Василівно? — злякалася дівчина. — Вам же зручніше на першому...

— Так треба, Таню. Не заперечуй, будь ласка... Вже вирішено...

Сиділа на другому поверсі, дослухалася до кожного шереху знизу, здригалася від найменшого стуку, ждала... О, якою жорстокою буде її відплата! Хай тільки прийде, хай тільки поткнеться, хай тільки візьметься за двері... Він ще нічого не знає про неї, він навіть не здогадується, яка вона, він не відає, що то означає образити таку жінку, розбудити в ній... Що розбудити?

Їй ніхто не потрібен. У неї є фортеця, вона відчинить тяжку браму, вона заведе туди військо, щоб уже ніколи більше не виходити, зачинить знов браму, он уже заграли сурмачі, засурмили дзвінко, дружно, гучно... Але перед тим вона помститься за все, за все... За ту хвилину, що повернула їй цілі роки, а потім розтоптала їх, відібрала й розтоптала, відібрала ще більше років, ніж повернула. О, якби тільки хто знав, якою страшною може бути помста самотньої жінки, до якої наближається старість.

Не могла заснути цілу ніч, ждала. Чула все. Чула, як повернулися з ресторану, дрижала від лихоманкового очікування, прислухалася до тупання внизу, до голосів — полковницького басу Кукулика, влазливого шепітку Кошарного, дурного реготу Жеребила. Ждала, коли все затихне, коли той, скрадаючись... Була впевнена, що він скрадатиметься саме сюди, на другий поверх, де мала бути молода, вродлива... Ах, вона заводить розумні розмови про Довженка!.. А перед тим, як їхати сюди, пофарбувала нігті на ногах і виблискує ними з босоніжок, мов циган зубами! Вони обоє матимуть! Матимуть, матимуть, матимуть!