Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Друже, поясни, що тут діється?

Чоловік, не припиняючи уважно дивитися вдалину, занурив руку до кишені костюма, добув ручку та клаптик паперу, написав на ньому й показав нам: «Ви що, придурки? Тут не можна говорити!»

— Де «тут»? — спитали ми з Мулою, але в цей момент щось ухопило Мулу на мені й забрало його кудись наверх. Опісля не вельми чемно — за вуха, висмикнуло з цього стовпотворіння й мене. Я крутив головою, бажаючи роздивитися, що ж воно таке, та це було невидиме.

За мить ми з Мулою опинилися на якійсь зеленій галявині, де був уже день. Ми зраділи яскравому світлу та, трохи ошелешені, звикали до нього.

Перед нами, нахилившись до землі, щось уважно між травою шукаючи, пересувався старий дід у сандаліях. Замість одягу він був обгорнутий рожевим банним рушником. У лівиці дідуган тримав плетеного з лози невеличкого кошика, а правицею визбирував поміж трави та клав до кошика чорні ягоди.

— Дідусю! — вигукнув я, і старий обернувся до нас, але виявився зовсім не моїм дідом, хоча зі спини був дуже на нього схожий.

— Чого галасуєш? — суворо запитав цей збирач у мене. — І ти чого галасував там, над рікою? — звернувся він до Мули. — Говорити тут не можна!

— Чому? — підняв брови Мула.

— Як чому? — навзаєм здивувався старий. — А що як усі сотні тисяч на тому березі почнуть говорити? Це ж який настане гармидер!.. Болітиме голова.

Ми з Мулою перезирнулися.

— А навіщо вони там стоять? — поцікавився я.

— Як навіщо?! — знову дивувався сивий дідуган. — Ви звідки впали?

— З мосту, — сказали ми.

— А-а! — вигукнув старий. — То ви ті придурки!

— Так! — радісно підтвердили ми.

— З вашого одягу й не скажеш. Ач як замаскувались!.. Та зустрічають тут, шановні, не за одягом, а за вчинками. А ви, дорогесенькі, прибули до нас на диво небагатими — один вчинок! Та й то вартий вас — недоумкуватий, похмурий і загалом надзвичайно поганий… Додумались: убиватися, стрибаючи з мосту! І після цього вам стає нахабства стояти тут, перед і мною, та ставити ваші питання? — він ставав усе лихішим.

— Ми здійснили нашу Нездійсненну Мрію… — почали пояснювати ми.

— Придбали купу залізяччя? Труну на коліщатках?.. Ні, ви здійснили значно гіршу річ! Ви стали королями слабих розумом і немічних духом, бо тепер десятки таких як ви недоробків і ледарів мріятимуть про те, як би купити авто покрутіше й розбитися, втопитися, задушитися в ньому!.. І всі вони стоятимуть тут, на цій галявині, рюмсатимуть і витиратимуть мокрі носи, а далі чекатимуть тисячі років в баюрі на березі Стікса, поки їх не перевезе на той бік роботяга Харон!

— Слухай, Мула, що цей старий може знати про здійснення Нездійсненних Мрій? — сказав я зі зневагою.

— Він збирає ягоди, то, мабуть, — нічого, — підтвердив мої підозри Мула.

Почувши це, збирач ягід раптом зайшовся сміхом та поставив на траву свого кошика:

— Ти, — він тремтячим від хихотіння пальцем вказав на мене. — Ледар… анархіст… книгопалій. Ти, певно, досі не зрозумів, що просто так нічого робити не можна. Палити книжки не можна, знущатися над їх героями, переінакшуючи зміст, не можна… Навіть монстриків у комп’ютерній грі не можна нищити просто через те, що вони страшні!.. І ти, — старий, усе ще сміючись, звернувся до Мули, — ти ще не допетрав, що не біда, наприклад, втратити сад. Головне — не втратити надію його виростити… — сивий дідуган знову споважнів: — Усе на світі мусить бути справедливо, бо лівий берег Стікса ніколи не спорожніє, а Харон стане старим, як я, та не встигне всіх перевезти…

— Діду, скажіть, а що там — на іншому березі? — спитав Мула.

— Мене звати Зевс, — мовив старий.

— Діду Зевсе, скажіть… — повторив Мула (іноді, дуже рідко, він міг бути впертим).

Зевс замислився на мить і відповів:

— На тому березі хробаки повертаються туди, звідки прийшли, — у землю. Робітники молодшають і перетворюються знову на робітників або стають продавцями. Продавці стають босами або й не стають… Та й продавці, і робітники, і боси, і навіть хроби можуть перетворитись на придурків.

— А що там стається із такими, як ми? — нетерпляче спитали ми з Мулою.

— Вам нічого там робити. Придурки завжди лишаються придурками. Немає сили, здатної поміняти неправильні й неорганізовані голови на такі самі розумні та здорові. Навіть чекання на березі Стіксу не змінить вас. Придурки живуть вічно, і коли вже ти став придурком, значить, є за що! — повчально завершив Зевс.

— А хто ці люди, які не продавці, не робітники й не хроби, і яких ми подекуди зустрічали там, на березі? — поцікавився я.

— Це Творці.

— А чому ми ніколи не бачили їх у нашому селі? — спитав Мула.

— Тому що Творців небагато. Їх не може бути багато, бо тоді б ваш світ не мав сенсу, — посміхаючись, сказав дід Зевс.

— Добре, що Творців мало! — зраділи ми з Мулою і тут же ж засумували: — Так, значить, ми ніколи не потрапимо на той берег ріки?

— Ви вже стоїте на «тому» березі…

Тут кошик, який Зевс поставив був на траву, заворушився, і з нього вистромилась кумедна чорна собача мордочка.

— Це-ербо, гуля-яти хочеш, — розчулено вимовив старий і вийняв собачатко з кошика — воно виявилось таксою.

«Він не клав ягоди до кошика, а годував ними цю таксу!» — здогадався я.

— Цей собака їсть ягоди, — сказав мені Мула, — хороший собака.

— У кожного повинна бути істота, яку можна любити, — мовив Зевс, — навіть у мене.

І ми з Мулою згадали нашу дівчину, і нам стало сумно. А старий вів далі:

— Існує безліч звичайних, цілком здійсненних мрій, справдження яких, тим не менш, приносить радість. Велику радість!..

— Бачиш, я ж казав: він нічого не тямить у Нездійсненних Мріях, — мовив я Мулі, — ходімо від нього.

— Ходімо, — озвався мій товариш. — Я скучив за нашим селом. І шкода, що ми не відвідали похорон Продавця лотерейних квитків. Це, мабуть, було цікаво…

Старий Зевс дивився на нас і посміхався, а такса Цербо бігала галявиною, махала хвостиком та мітила високі будяки. Ми з Мулою повернулись та хотіли йти собі, як невидиме щось спинило нас та розвернуло знову до старого.