Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Це неможливо, — відказав з гіркотою я. — Ми ж придурки. Ми не вміємо робити нічого чеснішого, кращого і розумнішого, ніж діяли дотепер. І от де ми.

— Так, змінитися ми не можемо, — прошепотів Мула.

— Вам не треба змінюватись, — залунав голос нашої дівчини. — Вам слід лише змінити тих, хто навколо вас… Бувають важкі хвилини, — продовжила вона, — коли здається, що тебе забули, що ти нікому не потрібен. Насправді ж увесь світ думає про тебе і в найнесподіваніший момент готує найщедрішу винагороду!.. Полюби життя і знай, що хтось до часу тобі не відомий, далекий, так само щиро і віддано любить тебе.

— Тоді настане пора веселих пісень, — піднесено додав Продавець, — настане час отримувати дарунки, і ваша дівчина повернеться до вас. Ви мусите повірити!..

Я повільно повернув голову до Мули:

— Зевс казав, що все на світі має бути справедливо… Пам’ятаєш?..

— Пам’ятаю… — прохрипів Мула. — Ми завжди в це вірили…

Я швидше відчував, ніж бачив, як дивні білі примари підносять мене та мого друга з наших теплих лігвиськ, тягнуть нас угору, до великого отвору, що виник замість вузького люка.

Надворі було темно й холодно. Я протестував, кажучи, що зараз підведуся самотужки, а ви піклуйтеся про Мулу, бо він хворий. Та мене чомусь ніхто не слухав, і я, так само лежачи, опинився в мікроавтобусі, зсередини яскраво освітленому й нафаршированому моторошною технікою.

Білі примари схилились наді мною, і я чув ніби здалеку якісь незрозумілі слова й вимовив, як мені здалося, суворо:

— Мулу негайно везіть до лікарні!..

— До лікарні? — дивувалися примари. — Він і так у важкому стані… Ми доправимо вас у набагато комфортніше місце…

І мене кудись везли, і несли на ношах у ніч, а потім я опинився голим в теплій воді, у ванні. Повновида усміхнена жіночка в лікарняному халаті мила мене великою мочалкою. Пахло сосновим лісом.

— Де Мула? — спитав я стурбовано.

— Той другий?.. — добросердо всміхнулась жінка. — Теж, миється… Все з ним добре…

Пам’ятаю, як нас із товаришем стригли та голили в перукарні, і Мула просив не зрізати його косичку. Ще пригадую звернену до мого товариша репліку лікаря з розумними очима:

— Все могло бути значно гірше за тих умов…

Два тижні Мула та я мешкали в просторій затишній кімнаті, з вікна якої, з висоти, можна було бачити мальовничий пейзаж: давній мур із бійницями, звивисту річку за ним та жовто-червонуваті осінні дерева.

Нам швидко кращало. Продавець особисто проводив мене до стоматологічного кабінету поверхом вище, і невдовзі я вже не шепелявив. Ми з Мулою хрумтіли морквами-цукрівками, їли кілограмами фрукти й сосиски зі справжнього м’яса, ходили на прогулянки і в тренажерний зал, де дивилися на тренажери…

— Безперечно, вам відомо вже, яке це незвичне місце, — мовив Продавець, завітавши до нашої кімнати якось уранці.

— Так, — відказав Мула, — це фортеця.

— Правильно, — всміхнувся наш рятівник. — Ці укріплення були збудовані дуже давно, до речі, вашим, Мула, далеким пращуром… Так-так, ви є нащадком знаного роду і, між іншим, єдиним нащадком…

— Ні, не єдиним, — заперечив ошелешений Мула. — У мене десь є ще тітка. Вона платила за лікування мого зуба.

Продавець всміхнувся ніяково:

— Мені прикро вас розчаровувати, але вашою тіткою був я… Тобто, я виконав те, що зробила б вона, якби вона у вас була… Я знав, що ви не маєте грошей на лікування, тому надав їх лікареві.

— Дякую, — сказав Мула, — але чому?.. Чому ти такий добрий?

Лотерейник споважнів і мовив:

— Літописи оповідають, що ваші, Муло, предки з давніх-давен прагнули плекати сади. Натомість вони змушені були захищатися від ворогів і звели ці мури. Проте тут завжди надавали притулок і захист усім знедоленим, вигнанцям, підтримували зневірених… Я придбав свого часу й оновив цю пам’ятку. І теж прагну оселити в моєму серці шляхетність, за змоги діючи людям добро.

— Мула, ти, мабуть, барон або граф!.. Оце так! — захоплено мовив я.

— Ні в якому разі! — запротестував мій товариш. — Чи ти чув, щоб граф чи барон не вмів читати й писати?..

— Я перепрошую, — втрутився Продавець, — та я завітав до вас не просто так. Лікарі гадають, ви вже достатньо дужі, щоб здійснити прогулянку фортецею. Мені не терпиться показати й розказати вам чимало цікавого. Згода?..

Неабияк заінтриґовані, ми в товаристві Продавця вийшли надвір. Вбрані ми були в лахміття, в якому нас привезли сюди. Щоправда, його повернули нам ретельно випраним, випрасуваним і зацерованим, навіть трохи накрохмаленим. Продавець же був у стильному синьому з блискітками костюмі, і на вилогах його піджака лежав великий гострий комірець білої сорочки.

Жестом наш гід показав на будівлю, в якій ми лікувалися й мешкали. Це був чотириповерховий, складений з того ж каміння, що й фортечні мури, з черепичною покрівлею дім. До кожного склепінчастого вікна внизу були вчеплені квітники з яскравими квітами.

Кілька днів тому квітів не було, але тепер осінь майже завершилась, старе листя з дерев поопадало і на гілках швидко набухали весняні бруньки. Скоро знову мало прийти літо. Вночі термометр не показував менше десяти градусів тепла, і рослини виставили надвір.

— Хочу відрекомендувати вам людей, що працюють в цьому будинку, — сказав Продавець. — Вони лікарі. І хоч зараз вони зайняті, ми їх не бачимо, але ви, мабуть, відчули, що кожен з них є фахівцем. І я сказав би навіть Фахівцем з великої літери.

— Так, — погодилися ми з Мулою, — тут до нас ставилися добре. Нас навіть лікували.

Продавець всміхнувся:

— Повірте, друзі, у найкращій клініці світу ви не одужали б швидше. А все тому, що кожен тут працює за покликанням. І, що важливо, отримує за це гідну винагороду. Адже існує особливий талант, особливе вміння — уміння винагороджувати…

— Вам, мабуть, здається, що я вихваляюся, — додав за хвилю Продавець, — але не я придумав цю систему. Я лишень продовжую давні традиції…

— Ми бачили тут схожий будинок, — сказав Мула, — у ньому лікують тварин.

— Там працює дорожній патрульний, якого ми не взяли з собою, коли стрибали з моста, — додав я.

— Він здійснив свою Нездійсненну Мрію, — озвався Продавець. — Я приніс йому Щасливого Квитка, і він тепер щасливий… Спеціалізується на птахах, багато про них знає. Його навіть вчити не довелося — так буває з тими, в кого є Нездійсненна Мрія…