Дiвчата нашої країни

По обличчю моделi зрозумiв -- вона просто щаслива, що я тягну її до себе.

На сеансi малюнку 24. 06. 1973 року книжку вона не читала. Вiдклала.

– - Не можу читати. Не йде менi в голову,..
– - сiпонула гладенькими плечима, здригнулась i сказала: -- Страшна вона людина... Я її дуже боюсь...

– - А що, хiба є чого її боятись?..
– - Вирiшив я спровакувати свою модель.

– - Є!..
– - Помовчала, а потiм додала.
– - У нас, на Кубанi, в станицях, я таких страшних людей не бачила... Страшна людина.

Але далi ця тема розвитку не знайшла, бо, щиро кажучи, щось менi розхотiлось у всi цi страстi заглиблюватись. Хотiлося тiльки ще помалювати довгоногу красуню та й кiнець. Ми з нею домовились, що вона прийде наступного дня в наш гуртожиток. Вона не наша, а музика з якогось iнституту культури, чи що... Тiльки не добрав, чи вiолончелiстка вона чи флейтистка.

Але наступного дня довгонога не прийшла.

I кубанська дiвчина затрималась до вечора в iнститутi. Тому й малював я ревниву коблу. Малював її в своїй кiмнатi. Бо коли я прийшов, а її дiвчина не з'явилась, а я все сидiв та сидiв, то вона спокiйно роздяглась при менi, накинула на голе тiло халат, взула шльопанцi i так ми з нею i їхали в лiфтi. Я при повному парадi (тiльки краватки не вистачало!), а вона в шльопанцях на босу ногу i притримувала поли халату на голому тiлi руками, бо нi поясу на ньому, нi iудзикiв.