Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

–  Наші священики в постах перебувають, смиряють і плоть, і дух. Хіба ти вважаєш себе ліпшим за них?

–  Не наші то служебки - чужинські, - нагадав старий.

–  По всій землі тепер нова віра заволоділа всіма душами.

–  Не заволоділа й довго ще не заволодіє, а може, й зовсім погине твоя нова віра.

–  Про це й людові мовив у своїх блуканнях?
– суворо спитав Ярослав.
– Вийшов ти з темнощів, і темні твої слова. Всі людове наші ховалися в ліси, а нова віра виводить їх на широкий світ, прославляє по всіх землях, бо народ наш гідний прослави. Але не завжди люди. виходять до слави добровільно. Іноді доводиться

вдаватися до насильства.

–  Отець твій палив наші храми, а богів кидали в озера й ріки, щоб спливли за водою. Та вони не спливли, а сіли на дно і стануть чорнодубом, згодом, слушної години, виринуть і знов запанує рідна ріднизна, затям собі, князю. Все можна змінити: доми, одягачку, воям дати іншу зброю, напхати пельку заморськими наїдками й напитками, та душу народові не виймеш, не вставиш йому іншу, чужу. Не вдалося це зробити князеві Володимиру, не вдасться й тобі. Як приходила з веснянками до нас весна, так і приходитиме, як зустрічали ми в грищах сонцеворот, то й зустрічатимемо, і клечання для наших богів приноситимем зелене, і писанками тішитимуть зір наші діти.

–  Ніхто не вимірить, чого більше у владі: будування чи руйнування, - перебив його Ярослав.
– Отець мій спалив скількись там капищ поганських, зате які дивні церкви поставив! За князем Володимиром і я, син його, йду. Навчати треба народ, темнощі виганяти…

–  Темнощі?
– чулася посмішка в голосі старого й зверхність, яку дають літа й страждання.
– Навчати хочеш. А чого?

Як уникнути й позбутися гріхів. Богів наших понишуєш, а бісів зоставляєш, гріхи плодиш. Ще тільки стали навчати, а вже повно гріхів повсюди, вже відбиваєтеся від них, відмахуєтеся, молитесь у церквах ваших вдень і вночі. Топчеш усе, що було, привчаєш до топтання й поблизьких своїх.

–  Не такий я, - спокійно відмовив Ярослав, - мало ти бачиш з своєї печерки, в один бік тільки. А що грішний, то… Як сказано в байці: кожен носить по дві торби. Одну спереді для чужих гріхів, другу - позаду для своїх, так щоб не бачити її. Що ж до князівської влади, то завжди повинен бути той, хто вчить розуміти речі найвищі: материзну, правду, честь. Адже й ти йшов серед людей і навчав чогось?

–  Застерігав лиш. Бо народ мудрий і спокійний тільки той, що трудиться для себе й не зазирає нікуди далі. Він спокійний і позбавлений пихи, лиш допоки не розбагатіє і не розсвинячиться. А тоді плює на цілий світ, топче інші народи і може діждатися, що розтопчуть і його… Ти ж, князю, хочеш, щоб було все, як у ромеїв, а Київ щоб став як Царгород.

–  Звідки відаєш?
– здивувався Ярослав угадництву старого. Навіть сам собі ще боявся зізнатися в цих думках, а цей закинутий у яму чоловік, виходить, усе бачить і знає. Чи не дивина?

–  Споконвіку так ведеться: коли в сусіда свиня велика, то й самому кортить вигодувати таку або й ще більшу.

–  Стольний город - то не свиня.

–  Ще ненажерливіший. Озирнися довкола: скільки розплодив дармоїдів твій отець, а ти їх розвів усотеро більше, та й ще розведеш. Церков стільки понаставили, що в них уже пси бігають. А голод і мор так само ходять по нашій землі, біда не виводиться, лиха ще більшає.

–  Голод і мор однаково ніхто не зможе збороти, - мовби виправдовуючись, проговорив роздумливо Ярослав,- зате завжди можна винайти спосіб дати пригніченим душам що-небудь, чим би вони могли пишатися. Роз'єднаність колишня ставала на заваді великим ділам, тепер зібрано докупи всі наші землі, весь

народ може скупчити свої зусилля, свою працю, а найліпше для них застосування - це спорудження й творення знамен державних. Відкрити житниці й нагодувати тисячу голодних ротів, вимостити посеред трясовин дорогу до Києва, щоб везли па торжища й на міну харч і хутра, мед і віск, а чи поставити посеред багна золотосяйний храм, проклавши до нього лиш вузьку стежечку, але вознісши той храм над усім світом у пишноті й сяйві? Хто як хоче, а я вибираю храм, і кожен на моєму місці мав би зробити так само, якби бог нагородив його мудрістю.

–  А коли в людині й хижі немає, щоб сховатися від зимової стужі?
– ледь чутно поспитав старий.

–  Коли в людини є хижа, вона повинна будувати храм. І коли немає хижі-теж повинна будувати храм, - твердо відповів Ярослав.

–  Вважаєш себе мудрим, а ти тільки жорстокий, та й годі.

–  А що таке мудрість? Це правда. Правда ж милостивою не буває. Вона тверда й жорстока. Багато прочитав я книг, всі віки і всі народи там описані, скрізь було багато жорстокості, але тільки вона доводила народи до розквіту. Завжди, щоб держава могла розквітати й піднятися вище за всіх, народ повинен згодитися на деякі пожертви й нестатки. Сам він на це ніколи не піде, його треба примусити.

–  Така доля великих народів, - сумно промовив старий, - або ж вони стають жертвою чужих наїздців і загарбників, або ж попадають до рук тирана.

–  Що ж по-твоєму? Я - тиран?
– ображено спитав Ярослав.

–  В мові своїй. А від слова до діла - рукою змахнути. Навчений ти жорстокості. Чужої жорстокості навчений.

–  Хіба міг навчитися свого? Не було ж письмен у нас, не передали нам мудреці наші давні про минувшину, в темряві блукали навпомацки. Мій отець вирвався з пітьми, прикликавши носіїв нової віри, яка йде побідно по всій землі.

–  Колотяться всі землі од тої віри, не приймаючи її, ще тисячу літ колотитимуться.

–  Звідки відомо тобі?

–  Бачу звідси все, - вперто сказав старий, - а щодо мудрості, то живе вона між людом. Письмо ж породжує колотнечі й війни. Бог не пише ніколи. Він промовляє голосом вітру, грому, води, лісу.

–  Не чую його мови, - сказав князь.

–  Глухий єси. А відіткнуться тобі вуха - пізно буде.

–  Йтиму своєю дорогою, - підвівся князь, - тебе ж не можу випустити звідси.

–  Отрока не чіпай, - вже в спину князеві сказав спокійно старий, просовуючись про призьбі, щоб вмоститися зручніше, бо заболіли йому кістки.

Гуляк Ярослав ще застав за учтою. Несамовито заревли назустріч, зраділо заплескали в долоні, вже перейнявши той дурний ромейський звичай, потяглися до князя з ковшами, постаїі-цями, братинами двовухими. Він став на порозі, поглянув на п'янюг тверезими злими очима, що всі вмить втихли, кинув їм грубо й зневажливо, мов собаці кістку:

–  Чи не пора й на молитву!

Відступився від дверей, даючи їм прохід, і вони один з-поперед одного стали вилітати в темні просторі сіни, перечіпалися через ослони, падали, послизаючись, зіштовхувалися в тісному просторі дверей, мовчки сопли, хекали, квапилися щезнути, втекти від княжої розлюченості, бігли молитися богові, п'яію варнякаючи щось на бігу, і ось уже нікого, тільки стоїть за спиною на чатах Ситник, та повільно обгризає величезну кістку, сидячи за столом, Бурмака і нахабно позирає на князя, мовляв, з дурного, як з святого, - не візьмеш нічого.

Поделиться с друзьями: