Диво

Але так тільки думав князь, а не сказав нічого, не зворухнувся, так само загадково тримався на межі світла й темряви, нічого не могли в ньому запримітити ані Сивоок, ні Гюргій, марно ждали вони від князя захоплень а чи осуду. Він стояв, дивився, а може, й не дивився на зліплений з воску храм, рівного якому ще не бачив ніхто ніколи.

–  Хто зліпив?
– нарешті порушив мовчанку Ярослав, але спитав таким буденним і безбарвним голосом, що Сивоокові не було охоти відповідати і він змовчав.

–  Хто?
– повторив Ярослав, і тепер у голосі в нього вже пробивався гнів.

–  Він зробив!
– вискочив на світло Гюргій.- Нащо питаєш, князю? Він це зробив! Ніхто більше не зможе!

Князь відступив від світла і ляснув тричі в долоні. Гюргій завмер коло свічки,- здивований і обурений. Що б то мало значити?

Нечутно відчинилися двері, Ситник став на порозі, подав з іємряви свій голос:

–  Я тут, князю.

–  Звели послати тому, в печерці, дичини з княжого столу і меду в срібному посуді, - сказав спокійно Ярослав, - посилати щодень моїм іменем.

–  Ага,так.

–  Іди!

Ситник з муркотом зачинив двері. Примхи княжі незбагненні. Не спитав навіть, чи живий ще той дідуган, у якого вся сила пішла в бороду.

Але ще більше спантеличені княжими словами були Сивоок і Гюргій. Не знали вони ні про якусь печерку, ні про якогось чоловіка, ще менше в'язалося все це з розмовою про церкву. Та Ярослав і не дбав за те, щоб його співрозмовникам стало все ясно. Він наблизився до воскового храму, схилився над ним, розглядаючи тепер уже пильно й уважно, сказав тихо:

–  Пояснюй.

Стосувалося це Сивоока, в князевім голосі було не так веління, як припросини, але Сивоок мовчав. Чи то давав князеві час вивчити церкву в усіх її частинах, чи то й взагалі вважав, що будь-які пояснення тут марні й недоречні.

–  Пояснюй, - знову повторив Ярослав.

Тоді не стерпів Гюргій. Нарешті в ньому прорвалася його природна палкість і нестримність. Він змахнув обурено руками, крутнувся в світляному колі, мало не зачіпаючи князя, гукнув:

–  Слухай, князю! Коли ти робиш дітей? Ти ж так усі ночі пробалакаєш! Чому такий балакучий!

–  Тебе не стану кликати в поміч дітей робити, - посміхнувся князь, - а розмови треба вести, бо не для мене - для держави все робиться, для слави божої і на віки вічні. Ти покладеш камінь та й підеш собі далі ще десь класти, а церква стоятиме на цій землі віки. І казатимуть про неї всяке, якщо ми, перш ніж збудувати, не подумаємо як слід та не скажемо всього, що треба й можна сказати. Пояснюй.

Скажи йому,- вже спокійніше попросив Сивоока І Гюргій, скажи, хай почує.

–  Hy, що?
– Сивоок теж підійшов до них, тепер усі купчилися в світлі, а храм був поміж ними, проростав крізь них, мов Дерево остаточності, нестримно й тихо струменів, така таємнича сила була в ньому, що князь не витримав - перехрестився, тоді Сивоок зробив рукою рух круглий, мовби обіймаючи майбутній храму всій його хвилястій красі, сказав просто:

–  Весь храм зокола розписати в наші барви, щоб став посеред Києва і посеред цілої землі писанкою, людською радістю…

–  Не думаймо про камінь зокола, - урвав його князь.

–  А всередині буде досить простору, щоб вмістити в храмі цілий Київ. Покладемо в головній бані мусії різнобарвні, вже маю перед очима весь їхній блиск і сяйво, знаю, де і як. А далі йустимо по стінах і склепіннях фресковий розпис, щоб замінити дорогі заморські мармури. Не маємо мармурів для здоблення стін і колон, а везти з-за моря - довго й дорого, тож знов застосуємо наше прадавнє вміння і візьмемо всю середину в візерунки…

–  Не думаймо й про внутрішній простір, - знов нетерпляче перебив князь, видно караючись якоюсь тривогою чи то ва‹ганням.

–  Тоді про що ж думати!
– крикнув Гюрій.

–  Хто збудує такий храм?
– спитав Ярослав,

–  Я збудую,- тихо відповів Сивоок.

–  А хто прикрасить?

–  Теж я.

–  Сам? Не може одна людина звершити таке велике діло.

–  Поможуть мені мої товариші.

–  А коли збунтуються, як оце збунтувався ти супроти них?

–  Не проти них - тільки проти Міщила та проти Агапіта.

–  А митрополит?
– не вгавав князь.
– Що скаже митрополит?

–  Те, що князь, - підказав Гюргій.
– Хіба князь боїться митрополита?

–  Бога боюсь, - зітхнув Ярослав.
– Вчора освятили підвалини церкви, а сьогодні їх розруйнувати?

–  Лишимо так, - засміявся Гюргій.
– Маленька хитрість. Хай собі лежить той камінь. Покладем новий. Буде церква з двома підвалинами. Як у чоловіка два імені: одне для бога, друге - для людей.

–  Легкий ти чоловік, Гюргію, - знов зітхнув Ярослав.- А все на світі робиться нелегко, життя складне людське, вимагає думання.

–  Ах, гарна буде церква!
– поцокав язиком Гюргій.
– Велика й славна, як ніде!

–  Чому мовчиш?
– спитав Ярослав Сивоока,

–  А що маю казати?

–  Хвали свою церкву.

–  Нащо її хвалити? Ще ж нема нічого. Віск самий. Піднесеш свічку - розтане безслідно.

–  Те, що в людині, безслідно не щезає, - зауважив Ярослав.

–  Бачив я, що й людей самих з світу зживають.

–  А оте й далі живе, - поглянув йому в очі князь,- знаєш же добре! І знаєш, як замахнувся оцією церквою! Знаєш?

Сивоок мовчав.

–  Упертий ти чоловік, а князі впертих не люблять, князям треба підкорятися, їм подобаються люди, як віск, не жди від мене милості й поступок, - з навмисною жорстокістю мовив Ярослав до Сивоока.- Чи ждав чогось іншого?

–  Віск тобі й дав. Роби з нього, що хочеш.

–  І що можеш!
– крикнув Гюрій.- А сам не вмієш - попроси нас! Сам упадеш без підпори, довго не вистоїш.

–  Ну, гаразд,- втомлено промовив Ярослав,- час мені до молитви, а ви йдіть.

–  Не сказав нам нічого,- Сивоок раптом скинув з себе нерішучість, в голосі в нього була несподівана твердість.- Не для тебе робили цю церкву-для нашої землі. Не хочеш ставити в Києві - поставимо десь в іншому місці. А стояти вона мае.

Ярославові хлюпнуло червоністю в обличчя. Він заніс був руки, щоб ляснути в долоні, але стримався, трохи помовчав, роздуваючи гнівливо ніздрі, повів тільки перед обличчям в Сивоока й Гюрія долонею:

–  Ідіть. Думатиму.

А Ситникові, що виник у темних дверях по відході тих двох, сказав:

–  Пошли за Ларивоном у Берести. Жду його завтра після заутрені.

Ситник не йшов, дивився на воскову ліплену церкву.

–  А оте, князю? Викинути?

–  Дурний ще єси вельми, - спокійно мовив Ярослав.