Диво

–  Що тобі, княгине?
– спитав і мерщій поправився: - Ірино…

Вона глянула на нього зшалілими очима, перший одрух уже минув, могла принаймні втриматися, щоб не впасти на груди чоловікові, як падають усі просто жінки, а вона ж не була простою від народження, не могла і не мала права бути нею.

–  Ти сядь, - намагаючись бути ласкавим, сказав Ярослав, - сідай ось на моє місце. На княже. Ти ж - княгиня.

Вона послухалась. Здерев'яніло сіла. Дивилася на Ярослава повними шалу очима, але він розумів: не бачить вона його, нічого не бачить. Погладив їй руку. Мовчки, ласкаво. Ірина заговорила, дивлячись так само крізь свого мужа:

–  Сама стерегла нашу доньку, їй ставало гірше й гірше - і я прогнала від неї всіх. Воно таке маленьке і гаряче. Ловило мою руку своїми ручками. Я заспівала дитині пісню. Не вмію пісень руських - тому заспівала нашу стару пісню вікінгів. «Ми пливемо до нових і нових берегів, пливемо без страху, а з надією, пливемо, пливемо…» При перших словах дитина заснула. Зітхнула глибоко крізь сон, якось жалібно зітхнула, аж мені здушило сльозами серце. І мої долоні… Долоні, під якими чула тепле тіло дитини, раптом стали холодні, мов крига… Я крикну|ла відчаєно і страшно… Але вже не змогла відігнати смерті від нашої дитини…

Ярослав мовчав. Це була їхня четверта донька. Народилася 'лиш кілька місяців тому.

–  Бог дав - бог узяв,- зітхнув згодом.

–  Вона вся палала - і враз мов крига.- Ірина плакала, не ховаючи сліз од князя.
– А ти… Жорстокосердий… Таке кажеш…

–  Діти до мене приходять тоді, коли можу звертатися до їхнього розуму, - сказав він, обіймаючи жону, - а душі їхні - в твоїх руках… Не втримала душі дитячої - плачу разом з тобою, моя укохана княгине і жоно… А що твердий - держава того вимагає…

Вона мовчки посунулася, княжий стілець був досить широкий, щоб поміститися обом, так і сиділи вони довгий час, притиснуті одне до одного, мов молодята, вперше сиділи як люди, вбиті горем людським, а не вигаданим, може, й востаннє.

Потім князь допровадив княгиню до дверей, подав їй свічку, Ірина ступнула,в темний перехід, здавалося, що свічка безсила розсіяти важку'пітьму, а тільки б'є в очі княгині, блідо осяває її обличчя, однак хоч який кволий був вогник, а вирвав він зненацька з темнощів ще одне обличчя, бородате, залите потом страху й розгубленості, вмить стала видна ціла постать, безрадно приплюснута до стіни, потворна постать товстого чоловіка, позбавленого рук. Ірина скрикнула, випустила з рук свічку, похитнулася і, мабуть, упала б, якби Ярослав, вирвавшись за поріг, не підхопив жону під руки. Свічка згасла. Ситник, який, мов той сич, бачив у темряві й без світла, ніяк не міг виплутати з-під свого охабня рук, щоб стати в пригоді князеві й княгині. Ярослав од несподіваного розгублення теж не знав, що чинити далі, чомусь вирішив, що найголовніше - знайти свічку, відставляючи криву ногу, опустився на коліно, нишпорив по підлозі, свічки не знайшов, а натрапив на княгинині ноги, якось не думаючи, в засліпленні й розбентеженості, обхопив ті ноги, притиснувся до них обличчям, терся бородою, здається, навіть цілував ноги дружині, запалюючись більше й більше незвіданим почуттям до цієї жінки, яка дарувала йому втіхи і дітей, дітей і втіхи.

Ситник нарешті простромив крізь прорізи охабня свої коротенькі руки, метнувся до горниці, вхопив нову свічку, мерщій поніс її до князя і княгині, непрошений і незваний, таємне ставало явним. Ярослав засоромлено підводився, поправляв свою покошлану бороду, княгиня дивилася на нього чи то з відданістю, чи то з погордою - не мав часу на вгадування, йому треба було без прогайки зробити щось таке, щоб зітерти, знищити, пустити в забуття оту мить його слабкості, коли безпорадно вклякав коло ніг своєї дружини і шукав тих ніг, щоб притулитися до них обличчям, він мав ось тут відразу показати свою несхитну вищість і бояринові, і самій княгині, бо за ним стояла ціла держава, велика держава з великими ділами; поправляючи покошлану бороду, Ярослав думав напружено й гарячкове, але надумати нічого й не встиг, його рука сама собою відірвалася від бороди й маєстатично пропливла коротку відстань до обличчя Ірини, і княгиня, ще, мабуть, теж цілком не усвідомивши значення і наслідків того жесту, слухняно зустріла устами ту руку, поцілунок був сухий, короткий, ледь помітний, але він був, цього вже стало задосить, щоб Ярославові одлягло від серця, він вирвав у Ситника свічку і повів княгиню до її покоїв, освітлюючи темні переходи.

Повернувся нескоро, але Ситник терпляче ждав на тому самому місці, де побачила його княгиня, розкрив був рот для виправдань, хотів просити в князя прощення за те, що не вберігся і все-таки попав перед очі княгині, але Ярослав зупинив його недбалим помахом руки, був просвітлений і добрий.

Боярин умів користатися з таких настроїв княжих, мерщій ускочив до палати, причинив щільно двері, сказав голосом стишено влазливим:

–  Князю, не тим віриш, кому слід! Не тим! Ярослав поглянув на нього трохи здивовано, водночас і роздратовано.

–  Мовив я не раз тобі, князю, - не вловивши зміни в настроєві можновладця, докірливо бубонів Ситник, - дивитися завжди слід, звідки чоловік прийшов і що він за чоловік… Ось Пантелій отрок… Звідки прийшов? З Дерев. З ким?

–  Постривай, - утомлено сказав Ярослав, і в голосі в нього ще було повно доброти, - не торохти. Казано ж тобі многожди:

для держави найперше важать здібності в чоловікові. Пантелій уміє письма, а ти - не здатен. То кого маю вибирати для справ дієписання?

–  Слушно мовиш, князю великий, про здібності, - схилив голову боярин.- Але ж душа? Душа повинна бути чистою і відданою. Так? А коли в чоловіка душа - мов у дикого коня-тарпана: так і рветься, так і рветься? Тоді що? Тоді треба придивитися до чоловіка пильно, що він, звідки, як, чому?

–  Набрид, - перепинив його князь.
– Кажи, що там у Пан-гелія? Чого чіпляєшся до отрока?

–  Пише не те!
– випалив боярин.

–  Звідки знаєш! Ти ж у письмі темний.

–  Для князя все зроблю!

–  Кажи до ладу!

–  Не те пише!
– знов гукнув Ситник.
– Щодня приймаю в нього списані харатьї, він і запримітив, видати, що я в письмі не тямлю. І от пише, пише-та й писне, та й писне!

–  Що ж?

–  Супроти князя, відомо.

–  Відомо тобі звідки, питаю?

–  А я хитрий! Помітив, що на кожній харатьї слова пишуться в два стовпці, а в кожному стовпці - по двадцять і п'ять рядків, і устав однаковий, так воно ведеться, так того Пантелія пресвітером Ларивоном і навчено. Аж гульк! Дописує він поміж стовбцями ще щось, поза ті двадцять і п'ять рядків. Зайвина? Зайвина. І устав там дрібненький, мовби ховає в ньому отрок гріховні мислі. Щось там є, князю, щось бродить у строковій душі! Та й хіба лиш у строковій!

–  Ну, от що, - сказав Ярослав, - ось я хотів просити тебе, та забув. Мабуть, прийдеш узавтра.

–  А як же з Пантелієм?

–  Князь хто - ти чи я?
– тихо спитав Ярослав, і обличчя йому стало набрякати гнівом.

–  Ти, князю, ти, а я раб твій відданий, - Ситник одступив до самого порога, - грішний я, але слабість маю до тебе, князю. Хочу як ліпше. Стараюся денно і нощно, хоч і тяжко. І з іноками, і з попами тяжко, і з колотниками, і з цими письменами, і з Софією та Сивооком. Не доведе до великого добра наука й письмо, але задля тебе, князю, все роблю… Маєток увесь свій оддав за книги… Придбав у гречинів книг декілька, вже маю… скриню цілу…

–  В голові треба, а не в скрині, - похмуро всміхнувся Ярослав.

–  Родину занедбав… Донечка в мене була, Величка… Вмерла від хворощів, а я з тобою тоді в поході був, не зміг порятувати…

–  Ну, добре, добре.
– Ярослав зніяковів. У всіх горе, всі перед смертю безсилі. Не знав князь, а Ситник не казав, що Величка не просто вмерла від мору, а збігла з дому ще тоді, як він одвіз малого Сивоока з наміром продати його комусь. Збігла і щезла. Ніколи не згадував боярин про доньку, а сьогодні підслухав розмову князя з княгинею, збагнув, що може пригодитися і смерть Велички. Ждати не довелось. Пригодилася.