Диво
Шрифт:
– Я писатиму про це дерево,- сказав він, посвистуючи від вдоволення. Він робив це отак: сі-сі і дуже втішався своїм оригінальним свистінням, а ще більше тим, що ніхто не догадався висловлювати майже всі свої почуття таким дивним робом.
– Коли мене люди не бачать, я віддаю їм свої вірші,- казав він,- коли ж присутній я сам, тоді - сі-сі!
– Сонет чи відразу поему?
– прискалив насмішкувате око Отава, який чіплявся з своїм кепкуванням до всіх, і всі, хоч як це дивно, досить легко зносили його насмішкуватість, призвичаїлися до неї і навіть нудьгували без свого лукавого товариша.
–
– Людина повинна бути оригінальною,- сказав інженер.- Якщо в тебе немає оригінальності, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас оце вікно. Що далі?
– А далі ми питимемо чорну каву,-сказав лікар.
– З медицинським спиртом,- додав Отава.
– По-моєму, в тебе було тяжке дитинство,- незлобиво сказав лікар.- Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.
– А буває гумор білий?
– поцікавився Отава.
– Старі, я прочитаю вам один свій вірш,- втрутився поет.- Це вірш про аристократизм. Сі-сі!
Він був маленький і широкий, майже квадратовий у постаті. Мабуть, у минулому штангіст чи боксер, його про це ніхто не розпитував, а він не-мав часу на розповіді, бо або ж сісікав, або ж без кінця читав свої вірші, які всі троє за кілька днів знали напам'ять.
Вірш був модерний, як вікно, коло якого вони сиділи.
Якщо ти прокинешся рано-вранці
Серед білого сум'яття простирадл і подушок,
І снігова білість різоне тобі в очі,
І ти задихнешся від крижаного холоду самотності,
І помандруєш поглядом до вікна,
Мерщій пошлеш блискавицю свого погляду до вікна-
До цього прорубу в одвічній людській самотності -
І станеш шукати там неба великих надій,
Бо, прокидаючись, ми завжди вимандровуємо на пошуки
неба для наших надій.
– Я ще можу припустити, що ти міг таке скласти,- сказав Отава - Але як ти міг це запам'ятати?
– Старий, з тебе ніколи не буде аристократа. Ти вмреш плебеєм. Сі-сі!
– просвистів поет.
– Я, наприклад, потомствений робітничий клас,- сказав інженер,- але це не заважає мені бути модерним і оригінальним.
– Старий, я теж робочий клас,- сказав поет.- Я навіть працював на кораблебудівному. Хто знає, як варять трубу на судні? Сі-сі!
– Ми тільки вдаємо інтелігентів,- спробував помирити їх лікар.-А, власне, хто ми? Діти робітників, селян. Така в нас країна. Все починалося з самого початку, на голому місці. Я, наприклад, виріс у селі, де не було навіть фельдшерки. А тепер маю в своєму розпорядженні цілу клініку. Хто б сподівався?
– Треба написати про тебе нарис у газеті,-докинув Отава.- Це так мило: з простого селянського хлопця виріс видатний лікар. Або: з корабельної труби- в поезію з її наймодернішими.вивертами! Або: син чорноробів і ливарників керує цехом або
й цілим заводом, а на дозвіллі колекціонує платівки з джазовими мелодіями, читає Кафку в перекладі і Фолкнера в оригіналі, знає всі марки японських, американських, голландських і західнонімецьких транзисторів, вміє…– Старий, досить! Сі-сі!
– зупинив його поет.- їде кава, Ми будемо пити чорну каву, якої не пили наші предки.
– Мої предки якраз пили каву,- похмуро промовив Отава.- То й що з того? Я професор і син професора, а мій батько теж був сином професора ще царського, а той теж був сином професора, і так без кінця.
– Вони були професорами вже тоді, коли ще й професорських звань не було на світі?
– делікатно поцікавився лікар,
– Очевидно,- сказав Отава.
– Не бачу підстав для роздратування,- знизав плечима інженер,- по-моєму, тут все о'кей. Інтелігенція - це звучить гордо. Я десь недавно навіть читав, що інтелігенція - слово не іноземне, а російське.
– Років через п'ятдесят знайдуться охочі привласнити й слово «джаз» або ще щось,- засміявся Отава.- Дивуватися не треба.
– Старі,- відсьорбуючи гіркої кави, ляснув у долоні поет,- я прочитаю вам свій вірш про старих жінок. Увага! Сі-сі!
Кафе поступово виповнювалося людьми, гамором, цигарковим димом, і, коли цей поступовий процес заповнення дійшов до краю, четверо мовчки перезирнулися між собою, вдоволені, що тіснява й колотнеча їх зовсім не зачіпають, що вони й надалі зостаються самі, наодинці з безмежжям моря, щедро дарованим їм оцим дивним, майже чарівним вікном.
– Екзистенція буття,- зі смаком повторив інженер.
– Ти повинен вивчити французьку, щоб в оригіналі читати Сартра і Камю,- не втерпів, щоб не кольнути, Отава.
– Цікаво, скільки знаєш іноземних мов ти?
– поцікавився лікар.
– Скільки треба, стільки й знаю,- відповів Отава.
– Сі-сі!
– свиснув поет.- А якщо тобі, як от мені, не потрібна жодна іноземна мова?
– Тоді не знаю жодної,- хмикнув Отава.
– Якби я був сином професора,- зітхнув інженер,- це було б прекрасно. А так доводиться надолужувати прогаяне в дитинстві. Не було відповідної обстановки.
– Ну так,- Отава говорив майже зло,- не вчив тебе грати на роялі професор Гольденвейзер, академік Соболевський не читав латини, Ігор Грабар не водив по художніх музеях.
– Ну, не будемо сваритися,- заспокійливо промовив лікар.- Кожен мав те, що міг мати. І тепер теж має те, що може, тобто хоче. Не всі народжуються професорами чи там героями, міністрами. Але стати ними може кожен.
– І встати теж може кожен,- вигукнув поет, якому так і не дали прочитати вірш про старих жінок.- А тому всталиі Ходімо! Сі-сі!
Вони приходили до свого вікна щодня. Найчастіше незлобиво сперечалися між собою, іноді просто мовчали, посьорбуючи каву, відмахуючись від поета, який намагався просунути в, мовчанку свої вірші.
– Ті прочитай нам що-небудь з ненаписаного, ѕ просив його в такі хвилини Отава, і цей дотеп по-справжньому подобався всім, окрім поета, звичайно, який миттю спалахував і мало не ліа у бійку з Отавою.
– Старий,- розмахував він короткими м'язистими Круками,- якщо хочеш, то все справжнє ще не написане і невідомо, ч;і буде й написане будь-коли.