Диво

–  Я не… я не компетентний, товаришу професор, але місце повинне бути…

–  Повинне? Дякую вам!

Отава вклонявся і швидко побіг униз по сходах. Куди квапився - і сам не знав. Ще кілька днів метався по Києву. Евакуюватися? Але ж він не можеі Він не така цінність, як Бузина!

Бузину Отава зненавидів ще три роки тому. Перед тим не звертав на нього уваги. Знав, що є такий в інституті, дивувався, щоправда, як могло прибитися таке Ніщо до материка науки, але й тільки. Одвічною вадою Отави була неувага до людей, якась байдужа терпимість і до злих, і до нездатних. «Й ненавидим мы, и любим мы случайно». Мабуть, і одружився він так само з байдужою випадковістю, і дружину собі не вибирав, а просто взяв, а потім виявилося, що жити вони разом не можуть. Вона так і заявила: «Не можу я серед цих ікон! Мені люди потрібні!…» Тільки й зміг, що випросити у неї сина.

А Бузина - що Бузина? Так і жив би собі в своїй непомітності, може, ще й добрим чоловіком уважався, але сталася подія, що показала в Бузині нову грань, яка знову ж таки, кому була й до вподоби, але в професора Отави викликала почуття, близькі до відрази.

Отавин колега професор Паливода підготував до видання великий кольоровий альбом з софійськими і михайлівськими мозаїками. Про той альбом було багато мови, про нього роздзвонили навіть за кордоном, здається, обіцяли повезти його на всесвітню виставку в Нью-Йорк. Передмова і коментар до альбома друкувалися шістьма мовами. Подія!

Але зненацька професор Паливода, упорядник альбома, автор передмови й коментарів, десь зник. Згодом в інституті було пояснено, що професор Паливода - ворог народу. Професора Отаву запросив до себе один з керівників інституту.

–  Що ж будемо робити, товаришу професор?
– спитав він.

–  Не розумію, - обережно промовив Отава.

–  Альбом цей ваш… ці… як їх?… Мозаїки…

Отава якось не міг відразу зв'язати факт зникнення Паливоди з мозаїками, бо що не кажи, а відстань у часі - неймовірна: мозаїки робилися в одинадцятому столітті, а професора Паливоди не стало в двадцятому.

–  Мозаїки наші унікальні, - цілком щиро сказав Отава.

Молодий керівник в душі подивувався професоровій наївності, але не виказував цього.

–  Це я знаю, - так само стурбовано мовив він.
– Але ж цей… як його?… Паливода… Підвів він нас… Не тією людиною виявився…

–  Вчений він був бездоганний!
– твердо сказав Отава.

–  А я хіба що?
– подивувався молодий керівник.
– Я теж нічого як про вченого. Але, як сказав поет: «Ученым можешь ты не быть, а гражданином быть обязан».

Отава знизав плечима. Цитата була не зовсім точна, але яке це, зрештою, мало значення?

–  Так що ж ми будемо робити з цими… як їх?… з мозаїками?
– знову затяг своєї молодик.

–  Треба видавати!
– В цьому Отава не мав жодного сумніву.

–  А я хіба кажу - не видавати? Не можна не видавати! Всі вже знають. Вже тираж готовий.

–  То в чому ж справа?
– Отава вдавав, що ніяк не збагне, до чого хилить його співрозмовник.

–  А Паливода!
– схопився той і пробігся по кабінету. Отава мовчав, і керівникові сподобалася його злякана мовчанка.

–  Я розумію, що ви теж цього не хочете. Бо ви - чесний радянський учений. Ми тут довго радилися, і от є така думка, - він пильно подивився на Отаву, - запропонувати вам, щоб ви підписали передмову і коментар до цих… як їх?… мозаїк, значить, замість Паливоди… Ви відомий спеціаліст, вас скрізь знають. Та ще й, - він засміявся наївно, по-парубочому, - і прізвища ж у вас козацькі: Отава, Паливода…

–  Ні, я не можу цього зробити, - підвівся Отава.

–  Та ви сядьте! Куди ви? Не треба гарячкувати. Спокійно подумайте…

–  Ні!
– Отава вже йшов до дверей.

–  Але ж, товаришу професор…

–  Ніколи! Я тільки вчений. Моя спеціальність - стародавнє мистецтво.

–  Але ми з вами…

–  Я не можу продовжувати цієї розмови.
– Отава вже тримався за дверну ручку.

–  Ну, гаразд. Кого б ви нам порадили?

–  Не знаю. Не можу вам бути корисний.

А за два дні до Отави додому прибився Бузина. Ще в коридорі він влип очима в розвішані на високих, помальованих начорно стінах ікони, в захваті вибухнув:

–  Товаришу професор, я схиляюся перед вами!

–  Ну навіщо аж такі суперлятиви?
– зніяковів Отава, незвичний ні до висловлювання, ні до слухання неприхованих компліментів.

–  Але ж таке багатство!
– розливався в своєму захваті Бузина.
– А це чорне тло! Це ж просто чудо.

Отава сам вигадав чорне тло для ікон у коридорі, здається, саме цим остаточно доконав свою колишню дружину, яка ще згоджувалася якось існувати в музеї, але вже в чорноті могили - аж ніяк! Бузина був перший, хто похвалив чорний коридор, і в Отави мимоволі закралася симпатія до молодого науковця. Він глянув на нього пильніше і помітив, що той має досить показну зовнішність. Високий, міцно збудований, майже атлет, густе чорве волосся, що йому позаздрили б усі оті лисіючі і геть лисі, великі виразні очі, мов на фресці. Щоб якось виявити свою прихильність до гостя. Отава спробував пожартувати:

–  У нас збігаються смаки, колего. Чи не тому, що наші прізвища мають у собі якусь спільноту. Вони - рослинного походження.

–  Справді, - зрадів Бузина.
– А от у нас у класі, коли я вчився в школі, було повно прізвищ тваринного походження. Коровченко, Бугаєнко, Заєць, Вовк, Бик.

–  Очевидно, все-таки рослинного походження - найдавніші, - висловив припущення професор.

–  А так, - згодився Бузина, - а вже тваринного - це друга черга.

–  І вже тільки потому маємо прізвища, похідні від професій: гончар, швець, стельмах, міняйло, кравець, коваль, лупій, орач. Між іншим, за цим принципом надавано згодом повторні імена християнським святим. Ілля-громовержець або пустельник, Микола-чудотворець, Симеон-стовпник. Я покажу вам надзвичайно рідкісну ікону з зображенням Іллі-пустельника. Зверніть увагу на тло. Чи ви бачили ікону, написану мовби не на липовій дошці, а на старій слоновій кістці? Гляньте. Цілковита ілюзія зжовклої слонової кістки. І цей тон зберігся неза-тьмарений з одинадцятого століття. Ви можете уявити?

–  Очевидно, ікона була вкрита пізнішими записами?
– висловив здогад Бузина.

–  Вісім шарів оліфи!
– вигукнув професор.
– Я зняв їх один за одним сам, не довіряючи жодному реставраторові.

–  Але якраз вони й урятували те, що було написано ще в одинадцятому столітті. І те, що колись здавалося злом і варварством, тепер обернулося на користь,- вголос міркував Бузина.

Професор подивився на молодого науковця ще з більшою симпатією. Здається, він зовсім не такий і безмозкий, цей Бузина. Може захоплюватися, розбирається в іконах. Вже тільки за це йому все може пробачитися.

–  Навіть Пушкін, - вже й зовсім розійшовся Бузина, - навіть Пушкін! Пам'ятаєте: «Художник-варвар кистью сонной картину гения чернит…» Не зрозумів великий російський поет.

Бо що робив художник-варвар? Він покривав оліфою стару ікону, щоб уберегти її від псування. А оліфа через якихось там і вісімсот років темніла, і вже новий «художник-варвар» замальовував цю потемнілу ікону своїм сюжетом і теж покривав його оліфою. І так під отими темними напластуваннями жила собі древня ікона, поки такий чарівник, як ви, Гордію Всеволодовичу, не визволили її, не показали світові.