Диво

–  Ну, як ся?

–  А так ся, - відповідали йому.

–  Чого ж би то?

–  А того ж би.

–  Та й що ж?

–  Та й те ж.

–  Чому вони так мовлять?
– дивувався Сивоок, простуючи за Ягодою.

–  Бо так з ними мову заводить твій купець, - посміювалася вона.
– Так ніби не хочуть нічого повідати.

–  Може, й не хочуть.

–  Не вірять нам, чи що?

–  А всі довірливі змандрували від нас. Пішли та й не вернулися. Позоставалися самі недовіри.

Вона дійшла до струмка, поволі забрела в воду, стала мити ноги, показуючи своє звабливе біле тіло. Сивоок відвернувся, а Какора посунув до Ягоди, наміряючись вщипнути її за щось там таке. Вона почула його сапання, вчасно вихнула - Какора незграбно сів у воду, а Ягода, заливаючись сміхом, вискочила на муріг, сіла, простягла мокрі ноги.

–  Спочинемо?
– гукнула.
– Бо ще ходити та ходити!

–  А не буду більше ходити. Спати хочу, - сказав Какора, який і не образився на Ягодину витівку, а тільки трохи посмирнішав.
– Завтра доходимо до кінця.

–  Завтра мені вже не захочеться, - засміялася Ягода.

–  То ходімо ще до озера, - позіхаючи, промовив Какора, якому, видно, не дуже личило тинятися по чужому городу в мокрих портах.

–  А до озера зась!
– сказала Ягода.

–  Чого б то?

–  А того!

–  Та ти кажи!

–  А я кажу.

–  Дурна дівка, - сплюнув Какора, - була б ти мужем, то я б тобі хоч голову на в'язах переставив, а так - тільки тьфу, та й годі!

–  Тільки тітка Звенислава може відчиняти браму до Яворового озера, - пускаючи мимо вух Какорину погрозку, сказала Ягода.

–  А що тая у озері?
– поцікавився Сивоок.

–  Боги живуть.

–  Ось полізу на вал і погляну на ваше озеро, - пробурмотів Какора і справді почалапкав по крутосхилу, вгорі над яким темніли напівзасипані землею, зарослі травою ребристі кліті городського валу.

–  Піди, піди, - байдуже сказала Ягода.

–  Я теж хочу подивитися, - глянув на неї Сивоок, мовби просив дозволу.

–  Ну, піди, а я доги посушу на сонці, - засміялася молодичка, - а потім прийдеш до мене. Адже прийдеш?

Сивоок нічого не відповів, бо така мова була ще не для нього, хоч і мав вік справний.

Наздогнав Какору й випередив. Перший побачив унизу, під валом, озеро в кшталті кривого серпа, стиснуте звідусіль такими незаймано-чарівливими лісами, що неодмінно б спокусили вони до нових мандрів, аби чоловік не зазнав там лиха. Понад берегами озера, позабрідавши в чорну воду, стояли могутні, давиолітні явори. Сизо-чорні стовбури їхні на таку висоту підіймали кучеряві шапки листя, що порівнювалися вони з городом. Поміж яворами зеленіючими мертво чорніли всохлі. Певно, так кам'яніють у вічній нерухомості вмерлі боги, якщо боги можуть вмирати.

Какора байдуже ковзнув поглядом по озеру, поглянув на вузьку кладку, що вела до води з низенької брами, тої самої, що її мала право відчиняти лише Звенислава, загадкова жінка, яка, здається, в родогощан мала надзвичайні обов'язки. Потім купець наставив вухо'знов на город. Десь недалеко подзенькували молоти, так наче під одним з пагорбів ховалося з сотню кузень. Сивоок уявив собі, як сидять у затишних, пропахлих димом хижах мудрі діди й маленькими молоточками кують срібло й золото, виковують такі гривні, як ото в Звенислави на руці, а поряд, у чорних кузнях, серед спекоти й червоного полум'я ковалі роблять мечі, кують їх у дві руки водночас, і мечі ті мають бути неодмінно такі важкі й широкі, як колись у діда Родима.

–  Переспимо, а вдосвіта - гайда, - цілком тверезим голосом сказав Какора.

Сивоок удав, що не чує. Стояв на валу серед густої нетоптаної вже, мабуть, безліч літ трави, дивився то на Яворове озеро, заковане в обійми лісів, то на город з його лисими пагорбами й зелено-кипучими падолами, бачив унизу, на зеленому мурігу, Ягоду з її сороміцько-білими ногами, чув з-під землі дзенькання невидимих молотів, які кували десь тихе срібло, золото й різуче залізо,.був піднятий над світом на оцих валах, але й відчував скутість у серці, мовби ті вали пролягли через саме серце, і нез'ясована туга штовхала його за ті вали, за брами, назад до широкого світу, вийти, вирватися, вибігти, втекти. Вічна хіть довтечі. Звідки й від кого? Хіба не однаково? Але сказав зовсім не те.

–  Чому б мали квапитися?

–  За тепла треба вибратися звідси, - сказав Какора.
– Маємо бути в Києві до перших холодів. Дорога важка й довга.

–  Не знаю, чи й піду, - відмовив хлопець.

–  Як то?
– купець не зумів навіть подивуватися таким словам.

–  А нащо ти мені? Лучука вбив. Ми тобі добро, а ти - злом?

–  Не відаючи.

–  Така в тебе душа нечиста. Не можу я з тобою.

–  Заберу, - пригрозив Какора.
– Присилую.

–  Спробуєш.

–  А то - потну, як і твого шмаркатого…

Він не встиг докінчити. В Сивоокові завирувало те незбагненне, що отримав у спадок від діда Родима, він підскочив до купця, вхопив його за корзно і так трусонув, що той ухопив сторчака і ляпнувся хрестом у густу траву. Хлопець став над ним, сторожко вистежував кожен його рух. Коли купцева правиця посунулася до меча, Сивоок миттю нахилився, відкинув купцеву руку, вихопив у нього з піхов меча, вже спокійно сказав:

–  А тепер вставай.

–  Так от же ж не встану!
– розпачено заревів Какора.

–  Лежи, коли хочеш!

–  І лежатиму, аж крізь мене трава проросте!

–  Лежи.

–  А ти в пеклі горітимеш, що занапастив душу християнську.

–  Бісівська в тебе душа, - сказав Сивоок і, не озираючись, став спускатися з валу до Ягоди, яка -вже занепокоєно поглядала вгору.

Какора ще трохи полежав, потім підвівся, почухуючись і крізь зуби кленучи, почвалав слідом за неслухняним отроком.

Ягода стояла внизу з піднятим догори личком, була ще меншою, ніж перед тим, зате очі їй мовби побільшали до неозорості, затопили Сивоокові весь світ, він уже й не знав, чи то її очі, а чи далекої й наполовину забутої Велички, а чи просто зелена соковита трава й притаєність лісових гущавин, що ваблять його до себе, пробуджують якісь ще не відомі сили в тілі. А коли опинився коло Ягоди й побачив її справжні очі, побачив, як вони блищать очікуванням, спонукою і всім жіночим, що тільки можливо і чого він ще не відав, то зніяковіло відвернувся й пробурмотів:

–  Дурний купець: боявся, щоб не наштрикнутися на меча, коли спускатиметься, та віддав його мені.

–  В нього таке черево, що й наштрикнутися може!
– засміялася Ягода.

–  Завтра вирушаємо, - не знати для чого бовкнув Сивоок.

Ягода мовчала.

–  Вдосвіта, - додав він ще.

Ягода мовчала.

–  Бо далеко до Києва.

Ягода не мовила нічого,

–  А дорога тяжка.

–  То їдь собі, чого розбалакався, - недбало сказала вона зміненим голосом.

–  Переночуємо та й гайда, - словами Какори сказав Сивоок.

–  Ночуйте, - вже й зовсім холодно промовила Ягода, - напнете собі буду на торгу та й спіть. Тепло.

Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав кулаками до Сивоока, але хлопець не дав йому розбушовуватися, подав назустріч меча, рукояттю наперед, аж купець відстугійв від подиву.

–  Не боїшся?
– прохрипів.

–  Чого б мав боятися?

–  Ну-ну, - зітхнув Какора. Але як тільки усунув меча в піхви, відразу ожив і загорланив: - Гей-гоп! Теплу жону обійму!

Наставив руки оберемком, пішов на Ягоду, вона вивернулася з обіймів, пустилась бігти.