Диво

–  Ще приїхав, - без подиву відзначила дівчина.

–  Здрастуй, - сказав князь.

–  Чого забився в таку непогодь?
– Вона відверто глузувала з нього. Ярослав, змішаний, мовчав.

–  То що повідаєш?
– вже суворіше поспитала дівчина.

–  Може… - князь не знав, що й казати, - може, хоч води напитися даси…

–  Он її скільки, води, - повела вона рукою ї сама вже аж лисніла від води.

–  Намокнеш, - нагадав їй Ярослав.

–  Не глиняна.

–  Застуда візьме…

–  Хай вона моїх ворогів візьме.

–  А хіба в тебе є вороги?

–  Ав кого їх нема? То вже й не людина, якщо ворогів не має.

Він здивувався її вгадництву: те саме думав сам ось уже скільки днів.

–  Не стій на дощі, - сказав майже благальне.

–  А коли хочу стояти!

–  Холодно ж.

–  А холодно - то зроби мені тепло, якщо ти такий!

Відчуваючи, що чинить найбільшу дурницю, на яку тільки спроможен, Ярослав підступив до Забави, рвучко скинув з себе шкіряний дебелий плащ, яким захищався від дощу, обгорнув ним дівчину, а сам лишився у своєму дорогому князівському вбранні, певно, був безмірно смішний і жалюгідний: стоїть під дощем бородатий чоловік у шитому золотом корзні, у барвистих, саджених перлами чоботях, з коштовним мечем і так само коштовним мисливським ножем на широкому поясі, поцяцькованому важкими срібними украсами.

Однак спершу було саме тільки відчуття приємності, доброго діла, спершу він у цілковитому забутті дивився на дівчину, весь віддавшись темному плину пристрасті, а думка про себе, почуття незручності й сорому з'явилося тоді, коли позаду запирхали коні, заляскотіла в струмку вода під копитами, пролунав такий набридло знайомий голос Коснятинів:

–  Пресвітлий князю, насилу знайшли тебе!

Ярослав повернув до посадника стемніле від ненависті обличчя. На нього дивилися мертві очі оленя, перекинутого через луку Коснятинового сідла. Забава з цікавістю переводила погляд із князя на посадника, ждала, що буде.

Але вмішався третій, про якого всі забули. Заволохатілий чоловічок просунувся між князем і посадником, який силкувався злізти з коня, але ніяк не міг випручатися з-під оленячої туші.

–  То ти князь?
– спитав чоловічок Ярослава.
– Чом же не повідав, хоч би на коліна перед тобою впав. А тепер пізно. Розхотілося.

–  Іди з-перед очей, Пеньок, - порадив йому Коснятин.

–  А чому б мав іти, коли то моя хижа.

–  Може, й дівка твоя?
– Коснятин нарешті зліз з коня, виважував на плече оленя.

–  Таки ж моя. А тільки тобі - дзуськи!
– Пеньок скрутив волохату дулю, здалеку показав її посадникові.

–  Не вештайся під ногами: потопчу!
– гримнув на нього посадник, несучи впольованого оленя до князя.
– Кланяюся тобі, князю, цим оленем…

Ярослав збагнув, що суворість тут недоречна, треба було зводити все на жартівливу пригоду, тому відступився з дороги, показав на Забаву.

–  Подаруй свого оленя дівчині.

Посадник, зраділий, що князь не став вимовляти йому за пїдглядництво (бо як інакше можна було пояснити його з'явлення в лісі після того, як Ярослав побажав їхати на лови без будь-чийого супроводу), поклав оленя до Забавиних ніг, вклонився дівчині.

–  За княжим велінням. Даруємо тобі.

–  А нащо він мені?

–  Княжий дарунок, - поважно нагадав Коснятин.

–  Берн, дурна дівко!
– гукнув Пеньок.

–  Князь наш щедрий, - сказав посадник.

–  А хай би князь і оббілував, - засміялася Забава.

–  Зроблять те за нас, - сказав поважно Коснятин.

–  А я хочу, щоб князь, - вперто повторила дівчина.

–  Коли так, то й я сам можу.
– Посадник знав крутий Ярославів норов, боявся спалаху, який міг от-от вибухнути.

–  Ні, вже нехай сам князь. Чи, може, не вмієш, князю? Батьку, поможи нашому…

–  Не треба помочі, - сказав просто Ярослав, - сам зроблю…

–  Князю, - докірливо мовив посадник, - як же то?

–  Мін клопіт!

Варяги скочили з коней, щоб занести оленя до хижі, але Ярослав спинив їх порухом руки, сам звалив собі оленя на плечі, легко поніс його до дверей.

–  Відчиняй, - крикнув Забаві.

Сам почувався молодим і дужим, як олень у непролазних пущах. Дзвінка сила струмувала йому в кожній жилочці. Не було нікого на світі. Тільки він і ця дівчина - мов божий дарунок і безсмертний гріх?

–  Несіть ялинячта!
– ще гукнув назад до варягів і посад-никових ловчих, а Забаві звелів: - Розводь більший вогонь! Багаття! Жару!

Сміливо розрізав шкуру на вбитій тварині, вправними рухами став білувати тушу. Пахло хвоєю від підстилки, зробленої варягами, а йому здавалося, що то пахощі Забавин. Варяги взялися розкладати багаття посеред хижі, шкварчала вода на мокрих дровах, густо стелився ядучий дим, а Ярославові вимальовувався з того диму образ дівчини, до пори схованої десь у протилежному кутку. Дрова розгорілися, Коснятин звелів принести з тоболів бочоночок, повний міцного меду, дістав з-за халяви обкованого сріблом рога, підніс першому князеві, але той плечем показав на Забаву, дівчина відмовлятися не стала, вихилила ріг, обтерла губи, сказала:

–  Смачно.

Дрова тріскотіли, полум'я звивалося аж до самої димової сітки під стелею, в хижі стало світло, випили, здоб зігрітися, і князь, і Коснятин, і варяги, і ловчі, перепало й Пенькові. Ярослав швидко порався з оленем. Забава, відійшовши ще далі, розчісувала простим дерев'яним гребінцем волосся, воно в неї, мабуть, пахло дощем, лісом, чистотою і ще чимось, чим тільки й може пахнути волосся в такой небувалої дівчини. Князь добрався вже до оленячих нутрощів, його руки натрапляли на загуслі кім'яхи крові, блукав пальцями в теплому, слизькому, страшному на дотик, потім недбало викладав нутрощі в підставлену Пеньком велику череп'яну миску, потім вирізав з туші найсоковитіші шматки і передавав їх Забаві, розчесаній, вимитій, відсвіженій, у сухій полотняній сорочці, вміло підтиканій, так що не заважала вона рухатися і водночас відкривала всю привабливість дівочої постаті. Коснятин наливав меду ще й ще, Забава з поміччю Торда стала смажити оленину ла жару. Ярослав закінчував свою важку й квапливу роботу, тепер мав змогу частіше кидати погляди на дівчину, бачив її міцну, мов точену з важкого коштовного дерева постать, її голу до ліктя руку, округло-м'яку й водночас дужу, серце йому заходилося від вигравання полум'яних відблисків на обличчі в Забави, з кожною хвилею ставав молодшим і молодшим, вкінець, здурілим, ошалілим, а, тут ще Коснятин, чи то захмелівши, чи вдаючи захмелілого, розвалився на зелених ялинкових лапах коло вогню, лід-ставляв до полум'я свої мокрі дорогі чоботяри, аж валувала з них пара, затягнув соковитим басом:

–  От то ж не кума, А що довга пелена.

Пеньок, шкірячи жовті зуби з рудих своїх хащів, задерикувато підхопив несподіваним у його малому тілі дзвінким голосом:

–  Ото ж меті кумася, Що підтнкаласї!

А- там уже вдвох вони, посадник і простий княжий холоп, з вилясками й погуками докричалн свою приспівку до кінця:

–  І підтикалася, І підсмикалася, Ще й підперезалася - Мені сподобалася!

Співали про князя - знав це й він, і всі, хто був у хижі. Та Ярослав і не робив таємниці з свого захоплення. Поки ті вигорланювали свою приспівку, він із закривавлешіми руками, забруднений І спітнілий від незвичної роботи підійшов до Забави, нахилився до її вуха,сказав:

–  Поїдеш зі мною сьогодні?

–  Куди?
– вона не повернулася до нього, так само пильно дивилася на вогонь, ворушила рожни, на яких смажилася оленина, не було в її голосі ні здивування, ні ляку, ні навіть цікавості, спитала, аби спитати.

–  Зі мною, - повторив він, ще й-сам гаразд не відаючи, куди й як він повезе дівчину.

–  А ці?
– очима вона вказала на шматки м'яса, що шкварчали на вогні, але князь зрозумів, що йдеться про посадника і всіх, хто тут, у хижі'

–  Не зважай, - сказав він недбало.